"Розворот на Схід". Велике будівництво по-грузинському: Україні є над чим замислитись

Геннадій Друзенко: Грузію можна і варто любити просто так. Любити до церозу печінки за її неймовірну красу та щирість її мешканців. За фантастичне вино! За засніжені гори! Але для українців Сакартвело подеколи – це ще й можливість зазирнути у своє недалеке майбутнє. Грузини раніше за нас зробили мирну революцію, раніше за нас почали форсовану вестернізацію, перші випробували на собі зашморг російської "дружби", завжди були на півкроку попереду нас на шляху "євроатлантичної інтеграції".

Я в Грузії напевно раз п'ятий чи шостий з часів пізнього Саакашвілі. Я чудово пам'ятаю, як Грузія була фаворитом США та Євросоюзу. Логотипи USAID, EuropAid та національних програм національної допомоги були скрізь: від дороги до храму Св. Георгія над Горі (яку американський посол "подарував", як розповідають місцеві мешканці,

грузинському Патріарху Ілії) до альтанок над мінеральними джерелами. Коли Міхо прискорено модернізував Грузію у 2000-х, було майже очевидним модернізація (якої насправді вкрай потребують усі пострадянські республіки) = вестернізація.

Потім грузини раптом відчули, що форсована вестернізація розмиває їхню національну ідентичність, і попросили Саакашвілі на вихід. Тобто грузинська електоральна революція 2013 року була повною протилежністю українській електоральній революції 2019-го. Якщо грузини не змогли пробачити своєму президенту розмивання ідентичності через реформи, то українці не пробачили своєму брак реформ під гаслами гартування ідентичності.

Я не був у Сакартвело три роки. І ця поїздка стала для мене одкровенням, наскільки місце США в економіці Грузії заступив Китай. Майже всі великі інфрастуруктурні проекти: ділянку автобану на Рикотському перевалі, яка має нарешті з'єднати хайвеєм Тбілісі та Кутаїсі; ділянка Воєнно-Грузинської дороги від Квешеті до Кобі на Хрестовому перевалі; Трансаджарська траса через перевал Годердзі – все це будують китайські компанії. І це тільки з того, що я встиг побачити на власні очі. Розмах будівництва такий, що справді захоплює дух. А ще на північно-східній околиці грузинської столиці китайці побудували на 420 га новий район Hualing Tbilisi Sea New City з найбільшим торгово-логістичним центром на всьому Кавказі...

Чому здавалося б така прозахідна Грузія, вже друге десятиліття послідовно декларуючи свій курс до євроатлантичної спільноти, фактично переорієнтовує свою економіку на Піднебесну? Як на мене відповідь очевидна: Захід наразі не готовий інвестувати так масштабно і так послідовно, а модернізація інфраструктури, а за нею і всієї економіки – це питання життя і смерті для Сакартвело. Альтернатива – повертатись в "русский мир". Що і довела нещодавня війна Вірменії та Азербайджана. Як варіант, можна повертатися у світ тюркський. У Аджарії та Самцхе-Джавахеті в геометричній прогресії ростуть не тільки турецькі інвестиції, а й кількість мечетей. Ночуюючи на перевалі Годердзі, не міг повірити, що чую заклик до молитви муедзина. Але це був саме він...

За 500 років домінування Заходу у світі ми звикли як аксіому сприймати твердження, що модернізація означає вестернізація. І так воно було донедавна. Звідси разючий успіх в модернізації центрально та східно-європейських країн до та після вступу до ЄС. Саме через вестернізацію (аж до штучного запровадження англійської як державної в Сингапурі чи розквіту християнства в Південній Кореї) пролягав шлях з третього світу в перший для азійських тигрів...

Але, вірогідно, ми є свідками завершення 500-річної епохи домінування Заходу. В Грузії це особливо очевидно: Америка відступає – Китай займає її місце. Наразі в економіці. Далі – буде видно.

Подобається нам чи ні цей глобальний тренд, ми маємо знайти в собі достатньо мудрості та сміливості визнати його. Це не означає, що потрібно завтра ж "лягати" під Китай. Чи бити горшки з ЄС та Вашингтоном. Це означає, що світ став складнішим, диверсифікованішим, несподіванішим та прагматичнішим. Що вчорашні аксіоми знову стають лише теоремами, а то й просто гіпотезами. А небажання визнати нові геополітичні та геоекономічні реалії – це найкоротший шлях до катастрофи.

Автор: Геннадій Друзенко, правник, публіцист та громадський активіст