Виробництво водню в Україні: як позбутися енергозалежності

19 червня, виступаючи на дипломатичному форумі в Анталії, міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба наголосив, що застосування альтернативних джерел енергії матиме стратегічне значення для України, адже допоможе їй успішно вирішувати як нинішні, так і майбутні проблеми в сфері енергетичної безпеки.І справді, хоча водень (який часто називають «нафтою майбутнього») ще поки що не привів до створення глобального товарного ринку, Україні вже давно пора почати працювати над оптимізацією виробництва цього ресурсу, насичувати свій внутрішній ринок, а також прораховувати майбутні експортні маршрути. Ці завдання стають особливо невідкладними з огляду на наближення запуску газопроводу «Північний потік–2», а також ініціативи ЄС у галузі зменшення викидів вуглецю (Європейська «зелена» угода та вуглецевий податок під час перетину кордону). Вони можуть — хоча й по-різному — створити виклики для української економіки.Як зауважив один із найвагоміших в Україні фахівців з відновлюваної енергії член-кореспондент Національної академії наук України Степан Кудря, в України є величезний, але наразі ще загалом не досліджений потенціал виробництва водню. Перші прикладні дослідження застосування відновлюваної енергії почалися в Україні ще у 1980-х на базі Київського політехнічного інституту на полігоні «Десна» у Чернігівській області.Читайте також: Велика трансформаціяПроте з розвалом Радянського Союзу та настанням економічної кризи ці перспективні ініціативи припинилися, і цікавість до них поновилася лише з 2019 року. У 2020 році тодішня в.о. міністра енергетики та захисту довкілля Ольга Буславець заявила, що позаяк «Україна ставить перед собою амбітні кліматичні цілі з декарбонізації, використання «зеленого» водню є одним із головних інструментів, який може забезпечити виконання поставлених цілей. Міністерство [енергетики] вже розробляє дорожню карту водневої енергетики». Тези про те, що в України є великий потенціал і хороші перспективи щодо розвитку водневого потенціалу, поділяють практично всі вітчизняні експерти в енергетичній галузі, у тому числі й Леонід Уніговський, генеральний директор ТОВ «Нафтогазбудінформатика» та один із головних рушіїв відновлюваної енергетики в Україні. Зокрема, він сказав, що практичних результатів можна буде досягти до 2025–2030 років і додав, що Україна та Норвегія можуть стати основними постачальниками водню до Європи завдяки конкурентним перевагам у цій галузі. Утім, наголошує експерт, для успіхів у цьому напрямку Україні спершу потрібно вирішити кілька фундаментальних проблем, у тому числі герметизацію газогінної системи (з огляду на особливості та властивості водню як сировини), а також знайти складні технологічні рішення в питанні виробництва та очищення водню.Менше з тим, Кудря стверджує, що з технічного погляду Україна нині здатна виробляти до 70% — а фактично цю цифру можна збільшити й до 100% — усього необхідного для генерації водню обладнання. Він заявив, що нинішній промисловий потенціал країни, а саме Південний машинобудівний завод (ВО ПМЗ) та ще 22 підприємства у складі вітчизняного оборонно-промислового комплексу, вже зараз може впоратися з цим завданням.Читайте також: Відкладена революціяПровідні російські експерти не поділяють оптимізму українських фахівців. Наприклад, Станіслав Мітраховіч (експерт Фінансового університету при уряді РФ та Фонду національної енергетичної безпеки) припускає, що теоретично Україна справді має потенціал у цій сфері. Але він підкреслює, що виробництво «зеленого» водню надзвичайно дороге, і Україна навряд чи зможе займатися ним самостійно. Також експерт заявляє, що Києву не варто розраховувати на обіцяну іноземними партнерами фінансову компенсацію після запуску «Північного потоку–2», адже цих коштів не вистачить для покриття усіх видатків, пов’язаних із побудовою практично нового сектору — водневої енергетики. Крім того, для транспортування водню Україні доведеться повністю модернізувати свої газогони або, якщо буде потрібно, — прокласти нові. Обидва ці завдання тягнуть за собою величезні видатки, і не зовсім очевидно, що Київ зможе знайти інвесторів, які це оплатять. Та навіть за такого песимістичного прогнозу країна вже почала працювати над кількома проєктами з іноземними партнерами, хоча наразі ще обмеженими за масштабом та офіційно не затвердженими. Наприклад, німецька компанія Siemens Energy та український енергетичний холдинг ДТЕК домовилися розпочати виробництво водневого палива (для виробництва сталі) у Маріуполі, на базі металургійного комбінату групи Метінвест. Зі свого боку, деякі українські аналітики заявляють, що замість колосальних інвестицій у мережі газогонів Україна може спробувати піти шляхом японських компаній, які успішно транспортують скраплений водень водними шляхами.Наразі масштабним проєктом, якому вдасться перетворити Україну на одного з найбільших експортерів водню, може стати «Блакитний Дунай» — частина ініціативи ЄС «Водень для кліматичних дій». Цей проєкт об’єднує дев’ять країн-членів ЄС (Австрію, Болгарію, Хорватію, Чехію, Німеччину, Угорщину, Румунію, Словаччину та Словенію) і п’ять інших європейських країн (Боснію і Герцеговину, Молдову, Чорногорію, Сербію та Україну). Він має сполучити Дунай із Рейном та Чорним морем, створивши таким чином трансєвропейський ланцюжок постачання «зеленого» водню. По завершенню проєкту «зелений» водень (який вироблятиметься у великих масштабах із застосуванням вітрової та сонячної енергії) транспортуватиметься до країн Південно-Східної Європи. Для України (взяти участь мають намір Чернівецька, Івано-Франківська, Закарпатська та Одеська області) це може стати унікальною нагодою використати природні ресурси (сонячну та вітрову енергію) і географічне розташування, щоб розпочати виробництво водню в промислових масштабах та експортувати цей потенційно дедалі цінніший ресурс до ЄС.