Зелене-зелене місце. Фоторепортаж із зони відчуження

«Та у нас тут ціла луцька діаспора», — безтурботно щебече Юля, поки автобус відвозить нас все далі від Києва. Юля — відповідальна за те, аби всі 18 людей у групі після наступних плюс-мінус десяти годин неушкодженими й задоволеними повернулись до столиці. Вона проговорює в мікрофон кілька організаційних моментів і представляє гіда на ім’я Женя.

За кілька хвилин мікрофон забирає вже він. Просить про всяк випадок не наступати на мох, у жодному разі ніде не сідати, не фотографувати контрольно-пропускні пункти і їсти й пити виключно в автобусі. Тоді жартує, що у випадку недотримання правил на нього складуть протокол і йому доведеться просити про політичний притулок у Білорусі.

Так починається подорож у місце, яке 35 років тому стало гарячою точкою без війни. Яке досі болить. Яке досі приваблює. Так починається подорож у зону відчуження.

З паспортом і без зайвих рухів

Ще в автобусі Женя розповідає про туристку з Нідерландів, у якої після мандрівки так «фонила штанина», що дівчині довелося роздягатись, аби покинути Чорнобиль. А я думаю про паспорт. Попереду — далеко не перший блокпост у моєму житті. Позаду — дві поїздки у Донецьку область. Блокпости між Бахмутом і Краматорським я проходила без паспорта. Просто забула у подруги, до якої в Бахмут і їздила. Мої документи якимось дивом тоді не перевіряли.

Але у зоні відчуження на удачу розраховувати не варто.

Краєвид з вікна автобуса за кілька кілометрів від КПП. Перший погляд на Прип’ять.

Фотографувати КПП не можна. Фотографувати військових не можна. Фотографувати бережно складену неподалік деревину не можна. Женя каже:

«Якщо ви зараз подивитесь у вікно ліворуч, так-так, саме на ту купу дров, то переконаєтеся, що ніяких дерев у зоні відчуження ніхто не валить. І все тут законно. Тому, будь ласка, не фотографуйте, бо тут всім буде кінець»

Повз повалені дерева проїжджаємо швидко. Всі вони лежать поблизу КПП. Настільки близько, що зняти їх не вдається — чоловіки у формах і зі зброєю уважно спостерігають за туристами. Але дозволяють сфотографувати другий блокпост. Здається, понівечених ляльок на паркані залишили навмисно — туристам потрібне відповідне перше враження.

Туристи посміхаються і роблять перші селфі. Тут відбулась трагедія. Але продовжується і життя. Тільки у дуже своєрідних формах — у графіку робітників, що живуть тут по 15 діб, а потім їдуть, щоб згодом повернутися на стільки ж. І у численних туристах, яким цікаво подивитися на вимерлі поселення і які радіють такій можливості. Хтозна, можливо, їхнім посмішкам радіє і Чорнобиль.

А рослини навколо здаються недоречно зеленими і яскравими.

Двері всі відчинені, але не для нас

Напередодні катастрофи на Чорнобильській АЕС Прип’ять була одним з найбільш елітних міст СРСР. Сюди кликали найкращих. Про «листи щастя» із Прип’яті з запрошенням на роботу мріяли. А отримавши їх, намагалися не змарнувати шанс.

Сьогодні ж, у 2021-му Прип’ять — це густі хащі, що проросли з фундаментів і дахів, з асфальту і поміж бетонних плит.

Всі двері у зоні відчуження навстіж. Але цим просять не зловживати. Чи потрапите ви всередину якоїсь будівлі, залежить від гіда. Нашій групі сказали чітко: «Не можна навіть на пів шишечки!», мотивуючи це фотопастками і камерами, які встановили, аби ловити сталкерів.

Чорнобильський сталкінг має власну сторінку у Вікіпедії, вважається окремою субкультурою і після «туристичних» відвідин зони відчуження починає приваблювати більше. Можливо, лише мене. У будь-якому випадку це не плани, а просто констатація.

Отож, сталкінг має кілька значень. Одне з них — відвідування покинутих людьми місць і глибоке занурення у їхню постапокаліптичну атмосферу. Такий туризм нелегальний. Карають порушників штрафом близько 300 гривень. Тим часом самі сталкери явно піклуються про відповідні фотозони для «правильних» туристів, виставляючи цілі композиції з покинутих іграшок. Подивіться самі.

Здається, саме сталкери і відкривають покинуті дитячі пісенники на сторінках про Росію.

А тут вже простіше повірити, що зошит (чи що це) ніхто давно не чіпав.

Радіоактивні комарі і безліч кадрів

За кілька днів, вже у Луцьку, ми з подругою із моєї «луцької діаспори» міряємось ранами від укусів комах. Жартуємо про радіоактивних комарів. Тим часом у зоні відчуження лишаються безпритульні собаки. Тварини явно звикли до туристів.

Кілька людей з нашої групи періодично затримували екскурсію, намагаючись підібрати вдалий для песиків ракурс. Хоча ті чудово позували і самі.

Власне, активно фотографують майже всі. Є і ті, хто більше уваги приділяє розповідям гіда. Але вони, схоже покладаються, на своїх друзів/партнерів з камерами.

Враженнями, якими складно ділитися

У зоні відчуження красиво. Її масштаби дуже відрізняються від тих, які формує шкільна програма чи документальні фільми. Її атмосфера здається місцями награною, але всюди однаково трагічною.

Наш гід розповідав багато історій. Про свої пригоди з СБУ у Чорнобилі і про життя в Китаї. Про роботу градирні і спорудження нового саркофагу. Про радянських місяцеходів і німецьких роботів. Про тих, хто підтримує зону сьогодні і про тих, хто знищував її 35 років тому. Зрештою, про смерть і, безумовно, про життя.

Але найбільше історій розповідала, звісно, тиша.