“Киця-захисниця” та “Привид Києва”: як хлопець з аутизмом допомагає армії

Рубрика

З “Кицею-захисницею” на грудях, “Бойовим голубом” на торбинці та “Паляницею” — на ноутбуці. Одяг та мерч із малюнками Кості Краснова рятує наших захисників. Виручені кошти за речі з його персонажами йдуть на броніки.

Кості — 18 років і у нього аутизм. Вісім років тому хлопець разом із сім’єю поїхав із рідного Донецька, а тепер допомагає своїм талантом у тилу.

“Дракони” Кості Краснова на захисті України “А що це таке Костя постійно малює? Це дракони чи хто?”, — спитала одна дівчина про малюнки молодого митця.

Помаранчеві, червоні, сині, із різними зачісками та кумедними виразами морд. Різнокольорові ящури — найулюбленіші герої Кості Краснова. Їх він за кілька років створив десятки, якщо не сотні. Малювання — це чи не найулюбленіше заняття хлопця. Кілька років фантазії Кості прикрашали екоторбинки, які міг купити кожен, а гроші йшли на підтримку дітей з аутизмом. Перейти на патріотичну тематику змусила війна.

Усе почалось із дядька хлопчика. У лютому він пішов добровольцем у територіальну оборону міста Білозерське на Донеччині. Родичі попросили маму Кості, Ганну Краснову, допомогти з покупкою бронежилета. Ідея прийшла раптово: продати залишки торбинок, намальованих Костею, а за ці кошти придбати захист чоловіку. Тоді вдома лежали 40 сумок. Фото з Facebook сторінки Влади Миколюк

“Зробила пост у фейсбуці, але друзів у мене було небагато. За торби питали знайомі та колеги, яким подобаються роботи Кості. А потім наше оголошення побачила піарниця Влада Миколюк і зробила публікацію на своїй сторінці. Тоді ідея набула всесвітніх масштабів, люди почали звертатися за торбами і навіть просто надсилати свої донати”. Фото з Facebook сторінки Влади Миколюк

За добу розійшлись усі 40 екоторбинок. Бронежилет для дядька Кості подарувала небайдужа жінка, а кошти, що вдалось зібрати, пішли на покупку захисту для інших бійців. Відгукнулося настільки багато людей, що Влада Миколюк запропонувала масштабувати малюнки хлопця на мерч — худі, футболки, паперові стакани, стікери. А за виручені гроші продовжувати купувати броніки.

Разом із мамою Костя створив кілька патріотичних персонажів: “Кицю-захисницю”, “Привида Києва”, “Бойового голуба”, “Паляницю”, “Полуницю” та інших. Усі вони яскраві та незвичні. Самому можна обирати, хто з відпринтованих героїв прикрашатиме ваш одяг. Також є можливість замовити особливі екоторбинки: не з типографії, а розмальовані рукою Кості та зшиті його родичками. Фото з Facebook сторінки Влади Миколюк

“Усі хочуть рудих котів та драконів. Ми вже списали купу помаранчевих фломастерів. Я не знаю, де їх взяти поштучно, а замовляти упаковку дорого”, — сміється Ганна Краснова.

Саме ці персонажі були в публікації Влади Миколюк, що розлетілася фейсбуком. Нині Костя малює щодня: сил вистачає і на папір, і на тканину. “Ми разом з ним вигадуємо, що можемо створити. Наприклад, є такий мультик “Веліант: Пернатий спецназ”, який дуже полюбляє Костя. Я кажу синові: “Ось як Веліант воював на війні, ось так і наша бойова пташка бореться за мир, тому давай намалюємо її“. Від котиків він уже втомився, тому йду на хитрість. Кажу: “Давай кішечку намалюємо”. Так народився образ “Киці-захисниці”, це котик із віями”.

Мама знайшла, якими ще словами можна мотивувати сина:

“Нам слід збирати на бронежилети, тоді наші обов’язково переможуть. І ми зможемо повернутись до нашого життя“.

Двічі війна

Розповідати про війну Кості довелося двічі. Вперше — у 2014-ому році, коли Ганна поспіхом збирала дітей, щоб вивезти з Донецька в Донецьку область, де не було обстрілів. Жінка була впевнена, що до Дня Незалежності місто звільнять.

“Два роки ми прожили у Білозерському. Але там дітей з аутизмом водити було нікуди, тому я з ними займалася вдома сама. Потім знайомі мені розповіли, що живуть у Дніпрі та ходять до приватного реабілітаційного центру. Ми приїхали сюди і зрозуміли: тут інше життя, яке нам дуже потрібне“, — розповідає Ганна. Художник Костя

За шість років у Дніпрі в родини з’явилося багато друзів, обидва сини ходять до реабілітаційного центру, Ганна працює в ньому вихователькою та вчиться у коледжі, щоб краще опанувати цю професію. Але війна, що весь цей час панувала в рідному для сім’ї Донецьку, посунулась далі. У Дніпрі теж стало неспокійно.

“Коли була перша тривога, сусідка почала стукати: “Давайте швидше, тікайте”. Ми зібрали тривожну валізку, одягнулися, а Костя сказав: “Я нікуди не піду”. Намагалися вмовити його, тягти, він почав кричати. Кажу: “Нумо хоча б у коридорі посидимо”. Але він все одно відмовився. Ось так і закінчилися наші ходіння в укриття”, — згадує Ганна перші тривоги.

Слово “війна” знову почало лунати в родині Краснових. Батьки намагаються пояснювати синам, що це таке, але хлопчикам важко уявити, яку небезпеку вона несе:

“Якщо сильно чутно вибух та у машин вмикаються сигналізації, Костя може спитати: “А що це було?”. Розповідаєш, аля для нього війна — це абстрактно, хоча ми говоримо про неї. Костя має знати, чому не може піти в кінотеатр, чому не може ходити на свої заняття, чому не може робити те, чим займався зазвичай. І він розуміє. Він і 8 років тому розумів, чому ми не повертаємось до Донецька”.

За ці роки Костя кілька разів питав у мами, чи можна їм поїхати до рідного міста. “Хай вже буде червоно-синє-чорний стяг” — казав син.

“Він же дивиться, що в Донецьку усюди такі прапори. А як ти прищепиш людині дух патріотизму, якщо вона має ментальну інвалідність? Я сину кажу: “Костю, це стяг війни”. І тоді він створив малюнок “Гори прапор війни”, на якому стоять бійці, а поряд палають триколори “днр”“.

Діагноз “аутизм“ Сини з мамою

З Костею, його молодшим братом Антоном та їхньою мамою ми мали зустрітись біля парку, та я запізнилась на кілька хвилин. Коли вже була на місці, у слухавці від Ганни Краснової почула: “Хлопці почали нервувати, я їх веду додому, зараз я прийду до вас”.

Ганна повернулася, вже сама. Мені пояснила: так на хлопчиків з аутизмом впливає війна. Через поламані звичні графіки життя вони щодня втрачають гнучкість, якщо ще кілька тижнів тому могли почекати, то вже зараз — ні.

“Ось ви кажете: добре, що поруч із вами розташований парк. А ми сюди не ходимо. Із синами мені важко”, — говорить Ганна.

Костя народився повністю здоровим. Розвивався, як і інші немовлята, але у три роки не заговорив. Першою на сполох забила бабуся: “Що він сам сидить, грає, машинки у рядок ставить? Може, у нього аутизм?”. Та Ганна разом із чоловіком одразу це заперечили: ну як може бути не здорова дитина, якщо батьки самі здорові, не п’ють та не курять?

“Потім почалися історії всіх родичів та знайомих: “Ось у нас дитина після трьох років заговорила”. “А ось у Саші та Маші — у шість років”. І ти просто сидиш і чекаєш, коли це станеться”, — згадує Ганна.

Після всіх обстежень діагноз “аутизм” хлопчику поставили у чотири з половиною роки. Тоді у родині вже народився молодший син Антон.

“До двох років я точно знала, що у нього теж такий діагноз. Він невербальний аутист: не говорить, лише слухає, що кажуть. Самому щось пояснити йому складно”.

Ганна цілодобово прив’язана до своїх синів. Антону зараз 14 років, Кості – 18. І якщо у молодшого є діагноз “дитина з аутизмом”, то у старшого вже ні, бо він повнолітній. “Коли ми почали готуватися до отримання дорослої інвалідності, мені сказали, що він буде інвалідизований за розумовою відсталістю. Але це лише супутнє захворювання, а не першопричина. Мені сказали, що в Україні є двоє дорослих із діагнозом аутизм, ваш син третім не стане (пов’язано це із тим, що в Україні діє МКХ-10 (Міжнародна класифікація хвороб), де прописаний лише “дитячий аутизм”. МКХ-11, де це поняття поширюється і на дорослих, у нас не використовується, — ред.)“.

Кості поставили легку розумову відсталість та “робочу групу”. Та Ганна домоглася, щоб цей висновок переглянули, бо її син не спроможний працювати. Для цього слід було поїхати на трудову експертизу. У коридорі медичного закладу Костя сильно брикався та навіть повалив жінку на підлогу, бо вже не міг чекати, поки його приймуть. Після обстеження лікарі все ж дали хлопцю “неробочу групу”.

“У Кості інтелект залишається на рівні 7-8 років. У нього психологічний розлад, який заважає йому жити та робити купу речей. А медики цинічно мені кажуть: “А ви не хочете, щоби він працював?”. Я хочу, щоб він трудився, щоб він пішов до школи, щоб він закінчив інститут, щоб він одружився, щоб він мав дітей. Я все для нього хочу. Але у мене не вийшло”, — зітхає Ганна.

Жінка каже, що Костя поводить себе, як справжній підліток, завжди чимось незадоволений. Але пов’язано це з тим, що він погано розуміє цей світ, його лякає будь-яка зміна у житті. Тому варіант виїхати за кордон у родині поки відкидають, бо це буде великий стрес для Кості. Тим більше, Ганна не впевнена, що впорається із синами сама, тому що батька не випустять.

“Звичайно, є така ідея. Але ж діти… Як із ними? Як бути в дорозі чи як переходити кордон? Костя — великий хлопець, важить 90 кілограмів. Фізично може взяти мене та потягнути за собою. Ось зараз він просто не захотів почекати вас кілька хвилин та побіг додому. Мені довелося наздоганяти його, щоб відвести до татка. Ось це все й гальмує. Хоча, може, й правильно було б поїхати за кордон”.

*** На виручені кошти з малюнків Кості вдалося купити вже 17 бронежилетів, от-от будуть придбані ще п’ять. Іноді Ганні присилають відео, як волонтери передають захист бійцям. Каже, тоді так важко стримувати сльози. Одними з останніх броніки отримали рідні брати з Чорнобильського району, їх обох призвали.

А один з бронежилетів врятував життя українського воїна на передовій. Що ще раз доводить — кожна добра справа сьогодні має значення. Тому що добрі справи рятують життя. “І хочеться ще та ще малювати. Щоб Костя створював того десятого котика… Таке у нас сильне бажання допомогти”.

А ось тут усі деталі, як придбати одяг з малюнками Кості.

Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проект Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.