То дракони літають. Історія евакуації родини з прийомними дітьми з Ірпеня

Evacuation.City

Редакція Евакуація.City поговорила з жінкою про їхню евакуацію та досвід втечі з-під російських куль. Далі пряма мова жінки… У повітрі вже відчувалось щось погане Ми жили в приватному будинку: на першому поверсі я з чоловіком і троє діток. А на другому старший син з сім’єю і ще 2 квартирантки. Напередодні, 23 ввечері, посадили своїх дітей і почали з ними на цю тему розмовляти. Якщо почнеться війна, потрібно буде: зібрати документи, щоб вони були готові; набрати водички. А вже 24 лютого, десь біля 5 ранку почули вибух, і зрозуміли, що то вже почалось, десь зі сторони Києва. Швидко збудили дітей, почали готуватись до чогось, але що буде, ніхто ж не знав. Я, чоловік, троє наших дітей, одна дівчинка, що з нами жила, бо вчилась в Ірпені, я її внучка називаю; 2 квартиранток, ще одна наша прийомна дочка з чоловіком та своєю сім’єю приїхали зразу до нас, сусіди прийшли, бо в них не було півниці і о це ми всі зібрались 24 лютого. Сім"я ГрищенкоАвтор: Архів героїні Спочатку, я думала, як це ми всі помістимось в цьому погребі 2,5 на 2,5 м? Але, коли поруч впав снаряд, то ми так швидко всі туди скочили, як маслята в банку. Всі влізли, всі помістились. І так ми до 3 числа туди-сюди скакали і думали, що робити далі. Внучка в мене питала, коли був обстріл, що це. Я їй казала, що це дракон. Потім вона прибігає і каже: "бабця, там дракон стукає". Я їй сказала, щоб вона сказала йому, що нас немає вдома, хай він летить кудись далі. Вона вибігає на кухню до вікна і кричить: "дракон, нас немає вдома". Тоді вже і мости підірвали, залишився єдиний через Белогородку, але було страшно. Ми не могли довго наважитись, але таки відчули, що можна їхати. 3 березня діти разом з сусідами, їх було всіх 19 людей, ще там знайомі підійшли і вони на двох машинах, один мікроавтобус та легкова, зібрались і поїхали в сторону Чернівців. Вдома залишились я з двома квартиранками і ще до нас долучились сусіди, які не поїхали, то їх було п’ятеро. А мій чоловік та чоловік дочки десь від 26 лютого були в теробороні, тому ми мали справлятись самі. Чути було лише як кулі від стовпів відбиваються: втеча з Ірпеня Кулі, які були на подвір"ї сусідів пані ТетяниАвтор: Архів героїні Коли діти поїхали, почались дуже сильні обстріли. Практично цілий день і цілу ніч ми сиділи в підвалі. Чоловік телефонував до мене, попросив бути на зв’язку, зібрати найнеобхідніші речі, щоб ми були готові, як він подзвонить. 6 березня зранку прибіг сусід до нас, розказати, що снаряд влучив в сусідній п’ятиповерховий будинок і почалась пожежа. Він сказав нам, що потрібно щось робити, бо інакше і наш будинок загориться. Це було для мене сигналом, що пора залишати хату і якось рятуватись. Зв’язку немає, інтернету також. Дві мої квартиранки з Донецької області переїхали, а сусіди, ці п‘ятеро, з Луганської, тобто місцева лише я. Мені довелось нас виводити кудись. Вирішила, що ми підемо в сторону Романівки, через санаторій "Ірпінь". Ми йшли один за одним. Я тільки виглянула за рогу, бачимо як стоїть російський солдат: рукою помахав, став на коліно і почав у нас цілитись. Ми швидко повернули за паркан. Дивимось з іншої сторони, там поряд є вуличка, вона якраз веде до санаторія "Ірпінь", а там танк і буква V. Вже надходив вечір, куди йти незрозуміло. Вирішили десь заховатись. Зайшли в чуже подвір"я, там був гараж і ми туди заховались. У цьому гаражі побачили погріб, спустились туди. Там було кілька мішків з картоплею, якісь відра. Ніч ми там перебули, стріляв той танк, що ми бачили біля санаторія. На силу ми дочекались ранку. До мене додзвонився чоловік, сказав йти в сторону Стоянки. Йшли через подвір’я різні. Десь так на півдорозі по дві сторони лежать два чоловіки вбиті. І якийсь солдат стоїть і кричить по російською "Пошли на**й". І починає по нас стрілити. Ми як почали втікати, тільки було чути як пулі попадають в стовби. Знову забігли за паркан, назад дворами йдемо, так ми повернулись додому, трохи перепочили і знову заховались у підвал. Потім до нас прибіг сусід, йому чудом вдалось маму з бабусею через Романівку евакуював. Він нам сказав йти в сторону вокзалу, що там всіх забирають. Дорогою туди, ми зустріли якогось волонтера, він забрав одну партію наших, і довіз до Романівки, потім нас. Ноги трусяться, руки трусяться, градами нас накриває і страшно, дивишся куди вона летить, але біжиш, бо треба бігти. Якраз під мостом переходимо ту річку Ірпінку і стоїть український солдат, зверху на мості, і питає чи не бачили російських, то я аж підскочила, крикнула йому, що бачили. Там, де готель та цвинтар. Потім вже чоловік мені сказав, що їх там і накрили на цвинтарі, не знаю скільки їх там було, але були. Волонтери швидко нас посадили в машини і довезли в Новобедичі, а далі були автобуси до Київського вокзалу. Наші сусіди поїхали до знайомих в Київ, а мене дівчата забрали в Київську Лавру. Дивно було вперше за весь цей час зняли з себе одяг. Вже 8 березня я приїхала до дітей в Чернівці, вони мене зустріли з поїзда з квітами. У нас є така традиція – готувати оселедця під шубою для людей, які до нас приїжджають в гості, вони мені навіть його приготували. Ми були там десь до середини березня, не могли зрозуміти, що робити далі, бо залишились без грошей, житла, а за квартиру потрібно платити. Дорога до Чехії, через Румунії та Австрію Сім"я Грищенко в гостях у румунської сім"ї під час евакуаціїАвтор: Архів героїні Оскільки, чоловік залишився в теробороні, а діти під опікою були оформлені на нього, ми прийняли рішення – звернулись до сільради, щоб старший сину став представником опікуна, і на підставі цього, він зміг виїхати за кордон. Йому в Чехії знайомий знайшов роботу і ми виїхали. У Румунії один з волонтерів прийняв нас в свою сім’ю. Мене, сина і троє моїх молодших дітей. Наступного дня вони нас посадила в автобус від якоїсь церкви. Ми приїхали в інший кінець Румунії, потім пересіли в інший автобус і доїхали до Відня. Там знову волонтери нам допомогли і відправили нас до Брно, це вже Чехія. Там зустрів українець, який 30 років тут живе. Його жінка працювала волонтером у центрі допомоги біженцям, вона нам відразу допомогла стати на облік. З 17 по 30 березня ми жили в гуртожитку, а 30 березня знайшли нам будинок ближче до Брно з усім необхідним. Дуже вже всі хочемо додому, як би тут не було добре. Будинок в Ірпіні Будинок сусідівАвтор: Архів героїні Мій чоловік першим зайшов у наш будинок, після того як місто звільнили від російських військових. Від вогню наш будинок не постраждав, лише з кількох сторін розбиті вікна. У дворі стояла одна машина, там скло заднє розбите, інша стояла перед парканом, то вона як решето. Ворота сильно постраждали від осколків. Хтось намагався зламати сейф, але там було пусто. Також техніку хотіли винести, приготували її, але не забрали. То велике чудо, що наш будинок не постраждав сильно. Перед тим, як все найгірше почалось, я взяла ікону Миколая Чудотворця і просто з молитвою обійшла свій будинок і дуже просила Бога, щоб зберіг будинок, бо в ньому дуже багато людей живе, щоб нам було куди повертатись. Евакуація тривалістю у 33 дні. Українка прилетіла з Індії, аби вивезти рідних з Маріуполя Це був найгірший досвід у моєму житті. Евакуація з Горішніх Плавнів до Зальцбургу