Волиняни зустрілися через 47 років: бачилися востаннє в армії

Підтвердження цьому — колишні співслуживці-волиняни Микола Рушук і Ярослав Столярук, яким пощастило зустрітися знову через… 47 років. А віднайшли друзі юності один одного в Камені-Каширському, повідомляє «Полісся».

Сюди, тепер уже не опоетизовані, а цілком реальні асфальтовані дороги завели мешканця села Гірка Полонка Ярослава Столярука у справах. Хоча не лише тому він вирушив до нашого міста. Десь всередині душі Ярослав Іванович горів щирим бажанням розшукати того, із ким колись давно ділив солдатський хліб, – камінь-каширця Миколу Рушука. Погомоніти з ним, наче раніше, згадати приємні миті з армійських буднів, розповісти про те, чого досяг сам, та дізнатися, як склалося життя товариша. І їм обом таки поталанило провести час за теплою бесідою. Зовсім непомітно пролетіли майже шість годин. Не згледілися, коли настала мить прощатися, пану Ярославу треба було вже повертатися додому. Але друзі хотіли розмовляти далі. Адже тем назбиралося за ледве не пів віку вимушеного мовчання безліч. Приховуючи скупу чоловічу сльозу, насамкінець міцно обійнялися, давши обіцянку собі знову зустрітися. Поки ж вони спілкуються в телефонному режимі.

Школа життя

… Історія знайомства Ярослава Івановича та Миколи Захаровича розпочалася 1972-го року. Тоді двох нещодавніх випускників Володимир-Волинського професійно-технічного училища призвали на військову службу. Проходити останню хлопцям випало у місті Самбір на Львівщині. Там Ярославу доручили займатися ремонтом армійської техніки, а згодом ввірили командувати відділенням. Натомість Микола виконував обов’язки акумуляторника.

Історія знайомства Ярослава Івановича та Миколи Захаровича розпочалася 1972-го року.

– Сам я народився і виріс у селі Залазько. Нагоди послужити в армії, як і більшість тодішніх хлопців, чекав з натхненням. Раніше армійська служба вважалася школою життя, пройти яку треба було кожному юнаку, щоб стати справжнім чоловіком. Тож, коли отримав повістку, не вагаючись пішов у військкомат. Спочатку волинських призовників (загалом дванадцятеро) мали відправляти служити за кордон. Однак перед самим кордоном із Польщею прийшов наказ змінити напрямок. Ось так ми потрапили у Самбір. Звісно, спершу все сприймалося новим і незвичним. Неприємно вразила дідівщина. Та мені із Ярославом вдалося швидко освоїтися, зосібна, завдяки бойовим характерам і тому, що до війська ми займалися спортом, боксували. «Діди» нас хотіли зламати, але не зуміли. Разом із іншими хлопцями з Волині показали, що не є салагами, а цілком можемо дати супротив, крепкі. Це нас здружило. Відслуживши належний термін, думалося, що й надалі триматимемося гурту. Проте життя внесло свої корективи. Хтось змінив адресу проживання, скажімо, як от я, одружився, загубився за сімейними, робочими клопотами. Так трапилося і зі мною та Ярославом. Ми втратили будь-які контакти, – ділиться спогадами Микола Рушук.

Наче сакральну річ Микола Захарович досі зберігає армійський альбом, сторінки якого обклеєні фотокартками – матеріальними нагадуваннями про приємні часи, проведені серед таких же солдатів, веселих мрійників. Зараз чоловікові 68 років. Одружений, має двоє дітей (сина і доньку), п’ятеро онуків та правнучку. Двадцять років пропрацював інженером у Камінь-Каширському колективному підприємстві по птахівництву. Коли його ліквідували, пішов охоронцем, згодом керував заправною станцією. Дружина Людмила близько сорока років віддала медичній професії на посаді старшої медсестри у Камінь-Каширській центральній районній лікарні.

«Мене тягнуло побачитися з хлопцями»

Від часу останньої зустрічі багато чого перемінилося і в житті Ярослава Столярука. Він також одружився. Заробив у Бога двоє діток – хороших синів, семеро онуків і четверо правнуків. Трохи працював на будівництві. Потому став енергетиком. Нині продовжує працювати в енергорозподільчій компанії Волиньобленерго. Разом із колегами забезпечує безперебійне надання електроенергії населенню, підприємствам, установам, стежить за станом мереж, займається їх ремонтом.

– Мене тягнуло побачитися з хлопцями. Та, як часто буває, то одне, то друге заважало, мусив підтримувати сім’ю, заробляти кусень хліба, ростив дітей. Там онуки пішли. Ось і правнуків діждався. Тож мрія розшукати армійських друзів усе відкладалася на потім, до кращої миті. Але ми не молодіємо. Багато вже, як дізнався, відійшло у кращі світи. Залишилося нас тільки троє. Тому, коли трапилася нагода поїхати до Каменя-Каширського, затявся будь-що відшукати спершу Миколу. Запам’ятався мені Микола працьовитим хлопцем, компанійським, щирим. Я його поважав. Він такий був, що якщо слово дав, то його старався виконати, вірний товариш. Таким і залишився. Щодо служби, то скажу вам, що не бракувало складних завдань, важкої роботи: окрім ремонту техніки, яку виконував, ще й мали фізпідготовку, здавали кроси. Правда, нам, молодим, ті навантаження давалися легко, очі горіли, внутрішньо тягнуло робити ще більше, – дізнаємося ще одну частину цікавих фактів від Ярослава Івановича.

Олександр ПРИЙМАК.