Пані Люба з Володимирщини в 16 років стала зв’язковою УПА. Встигла і в застінках побути й ворожіння циганки перевірити

Volyn.com.ua

Батьки не пускали колядувати, бо мала не постоли, а добротні чоботи

Народилась у великій родині Ткачуків, де було семеро дітей: четверо дівчат та троє хлопців, Люба передостання. Мали за Польщі понад десять гектарів землі, був хліб і до хліба. Як має дівка два гектари у посаг, то й заміж швидко беруть, тому батько хотів ще прикупити земельки, згадує жінка. Їхня хата під черепицею і з садком стояла на хуторі Зимник біля Мокреця на Ковельщині недалеко від лісу, а в стодолі — віялка, сівалка, молотарка, худоби мали восьмеро голів, двоє коней.

Люба росла допитливою і непосидючою, закінчила три класи польської школи. Щонеділі ходила у Мокрець до церкви Успіння Пресвятої Богородиці, де батько служив старостою. Згадує, як діти з бідніших родин йшли до школи в постолах, а вона мала гарні чобітки. Одного разу, коли з подругами намірилась іти колядувати, батьки взуванку заховали, бо «їм буде стидно, щоб щось просила». А вона вхопила чиїсь постоли і таки пішла з гуртом. Колядникам давали дрібні копійки, пироги, яблука, горіхи.

Молодше покоління Союзу українок учиться у пані Любові патріотизму й активної життєвої позиції.

З приходом перших совєтів жили зі страхом і тривогою. Батько Нестор, бачачи, що нова влада взялась вивозити заможних господарів до Сибіру, від біди подалі, зняв черепицю, перекрив дах соломою, насушив два мішки сухарів. Ще про всяк випадок склали на воза найнеобхідніші речі, одяг, постіль. Той віз із їхнім добром довго стояв незайманим, допоки все розікрали червоні партизани.

Війна наздогнала Любу у Володимирі, коли разом із сестрою продавала сметану і масло. Їхня мати часто їздила на базар до Ковеля — туди також возили сільгосппродукцію. Варто згадати, що жінка хворіла на туберкульоз, півтора року кашляла, а хворобі ніяк не могли зарадити, бо тоді не знали, чим її лікувати. Чоловік завіз її у Ковель на рентген, утім, недуга прогресувала — і в 1943 році мама померла. У війну хата Ткачуків згоріла, як і дві сусідські. Їх на зиму прихистили родичі, а пізніше батько збудував нове житло. Увесь тягар господарських клопотів ліг на Любу, бо старші сестри покинули домівку — вийшли заміж, одну забрали на роботу в Німеччину, як і брата. Він після війни мав намір повернутись в Україну, але знайомі прикордонники порадили не поспішати. Майже в кожному листі, який летів до рідних, писав: «Слава Україні!».

Два тижні її катували совєти, але ні в чому не зізналась і нікого не видала

У важкий 1943–й, якраз на Великдень, повертаючись із церкви, де Люба після служби читала вірші про княгиню Ольгу, її з подругою Ольгою Саченюк покликала до хати Ярина, котра була станичною у повстанців, і в селі про це знали. Як і те, що в лісі, в урочищі Котли біля Мокреця, стоять упівці. У хаті їх чекали ще кілька дівчат, з якими ходила до школи. «Чи готові стати на боротьбу за самостійну Україну?» — запитали. «Згідна!» — водночас відповіли Люба та її двоюрідна сестра Настя. Так, у 16 років вона стала зв’язковою на псевдо Айстра. Старші дівчата розповіли їй, що повинна робити, де і як ховати таємні записки–грипси, запечатані сургучем. Їх запихали у вуха, заплітали у волосся, підшивали в білизну. Любі грипси приносила незнайома дівчина, а та несла їх у Ревушки, в Осу, в Попівку, у Вербу, в Овадне. Довелося бути й у Вовчаку. Повстанці там мали медпункт, пекарню, швейну, тримали корови і коні. Бувало, за день долала в один бік понад десять кілометрів, часто йшла лісами і болотами. Всю дорогу «Отче наш» читала, згадує жінка. І жодного разу ніхто не зупинив і не обшукав.

Після війни за зв’язок з УПА заарештували Любиних подруг Ярину та Олю. Про Любу вони мовчали. Навіть її рідні — батько і сестри — не знали, що допомагає повстанцям. Якщо кудись ішла, то казала: до подруг.

Якось із нею трапився прикрий випадок. По війні Люба працювала на молочарні, яку совєти відкрили в Мокреці. Щодня підводою доставляла молоко в Овадне на маслозавод, але одного недільного лютневого дня їй не дали транспорту — і молоко скисло. Аби з’ясувати причину, наступного дня поїхала в Овадне до голови сільради Марії (про неї в селі говорили різне, бо вміла прилаштуватись за будь–якої влади). «Вона це зробила зумисне, приписавши мені «диверсію», бо знала про мій зв’язок з УПА, але не було доказів, щоб мене арештувати», — міркує жінка.

Два тижні її допитували, били, мордували, аби зізналась, що робила у війну, з ким зустрічалась, хотіли почути імена і прізвища.

Коли верталась назад, побачила, що за нею ув’язався енкаведист Саша, котрий служив в оваднівському відділку. Аби перевірити, чи справді за нею стежать, вдалась до хитрощів. Почекала, допоки всі вийдуть з вагона, і на ходу вискочила. Перед нею стояв чоловік у формі і дав повістку, аби з’явилась у відділок без запізнень на дев’яту ранку.

…Два тижні її допитували, били, мордували, аби зізналась, що робила у війну, з ким зустрічалась, хотіли почути імена і прізвища. Бувало, по шість разів водили на допити і вдень, і вночі. Слідчий навіть не згадував про те скисле молоко, яке, либонь, стало лише приводом до її арешту. Дівчину тримали у кімнаті за гратами, навіть заборонили підходити до вікна і дивитись на вулицю, вона сиділа на скрині, спала на підлозі. Кілька разів до Люби підселяли фурмана, який возив енкаведистів. Він вмовляв її: «Не плач, дівчино, може, тебе пустять. А як була в УПА, то зізнайся». Родом він був з Охідника Турійського району. Начальник відділку на прізвище Зозуля теж мав свої методи. Він не знущався, а улесливо просив: «Розкажи, дівчино, про все, що знаєш, — і відпустимо, роботу добру дамо». Але Люба стояла на своєму: нікуди не ходила, бо, коли померла мати, за господаркою світу не бачила, якщо не вірите, то у людей поспитайте. І односельці її не зрадили.

Любу Ткачук відпустили за відсутністю доказів. Перед звільненням її вдруге примусили написати автобіографію і підписатись, що нікому нічого не розкаже.

Пророчі слова циганки

Коли Люба вернулась на молочарню, там уже працювала інша дівчина, Марійка. Отож попросилась на маслозавод в Овадне. Не раз на танцях бачила енкаведиста Сашу. Боялась його, як вогню...

До свого Гриця на перше побачення летіла на крилах. Молодята побрались у 1947–му, і Люба пішла у невістки в Блаженик. Пригадує, як ще перед заміжжям у Ковелі її перейняла циганка та наворожила, що матиме чоловіка Григорія і п’ятеро дітей. Так і сталося. Їхній первісток прожив усього три місяці, згодом у жінки був викидень, опісля з’явились на світ Галина, Петро і Людочка. Наприкінці шістдесятих родина переїхала у Володимир. Люба, яка змалку знала толк у господарстві й уміла доглядати худобу, працювала на різних роботах: дояркою в колгоспі, свинаркою в учгоспі, телятницею на свинокомплексі у Федорівці. Нині про її нелегку працю нагадують численні подяки у трудовій книжці, трудові відзнаки радянської доби, грамоти і дипломи.

Горе застало її зненацька, і донині не згасає біль від важкої втрати. У 14 років не стало її найменшенької Людочки. Дівчина пішла купатись на річку Лугу і потонула. Така ж доля спіткала і сина Галини, котрий чотирнадцятилітним втопився у ставку. Згодом забравсь у засвіти чоловік, якому ампутували ноги, і Люба догледіла його до смерті. А тоді не стало сина…

Усе пережила, все витримала, всім відболіла. Тішиться Любов Несторівна донькою Галиною, котра забрала її до себе й опікується, мов маленькою, тішиться внуком і двома правнуками. Від батьківського роду черпає вона сили, а патріотизму й активності варто у неї повчитися. Любов Кригер — почесна членкиня Союзу українок та братства ОУН–УПА. Свого часу вона допомагала відбудовувати собор Різдва Христового, більшу частину пенсії віддавала на спорудження храму Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. У 78 літ вона поїхала у столицю на Помаранчеву революцію, у наметі збирала гроші, щоб допомогти протестувальникам. І нині вона у вирі громадсько–політичних подій, ще донедавна плела маскувальні сітки для воїнів, які боронять нашу незалежність на Сході, впорядковувала могили побратимів, їздила у Берестечко, в Новий Загорів, у Вовчак…

— Коли цьогоріч місто відзначало день народження, маму не можна було втримати в квартирі — мусила завести її на святкування, — розповідає донька Галина. — А назад вона самостійно прийшла.

— І на День Незалежності ходила, бо за це свято стільки моїх побратимів і посестер голови поклали, — говорить 95–річна зв’язкова повстанців на псевдо Айстра.

Тетяна АДАМОВИЧ.