"Відпрацювала 43 роки, і ось стою тут": як львівські бабусі виживають завдяки стихійній торгівлі

Незаконна торгівля на вулицях Львова – питання, що має багато своїх як противників, так і прибічників. А як щодо самих «торгівців-нелегалів»? «Вголос» дізнавався, як і чому так сталось, що львів’яни з багаторічним стажем роботи та вищими освітами сьогодні змушені виживати у такий спосіб.

Вони прокидаються о 6-ій ранку, аби «насолодитись» тиснявою у ранкових маршрутках. Місцева влада та поліція уже багато років воюють з ними, як із запеклими ворогами. Думки містян розділені на два табори: одні вважають, що вулична торгівля – псує атмосферу й красу Львова, суперечить закону та є антисанітарною, інші ж охоче купують свіжу молочку та городину у бабусь на тротуарах, бо там смачніше, дешевше і корисніше. Та як почуваються у ролі «нелегалів» самі торговці. Чому доля львів’ян з немалим стажем на престижних роботах та вищими освітами на схилі літ завела до такого способу заробітку.

72-річна мешканка Львова Людмила Іванівна у теплі пори року виходить на вулицю Шевченка продавати овочі зі свого городу, що на околиці міста. Жінка більше 30-ти років офіційно працювала інженеркою-програмісткою на заводі «Електрон», має вищу математичну освіту. Пані Людмила мешкає з сином, невісткою та двома внуками. Через це, власне, і не має права на субсидію. Пенсії, звісно ж, на прожиття катастрофічно не вистарчає, тому і торгує на вулиці.

«З вищою освітою мушу сидіти тут, бо інакше – ніяк. Пенсії нам не хватає. Зі мною живуть син з невісткою і двоє внуків – і я субсидію не отримую. Могли б пенсіонерам добавляти, незалежно хто з ними живе. Пенсіонерам повинна бути субсидія, тому що пенсії не хватає, щоб оплатити комунальні» – ділиться жінка.

Пані Людмила, а також й інші бабусі, які «працюють» на вулиці розповідають, що усі тут з однієї причини – пенсії не вистарчає навіть на продукти, які невпинно дорожчають. Багато з них продавали раніше законно на ринках, але через велику кількість «перекупників» й високу ціну за місце продажу – вимушені продавати на тротуарах, щоб вижити.

Поряд ми зустріли й ще одну скромну бабусю, яка побажала, аби ми не називали її імені. Жінка розповіла, що їздить сюди продавати городину, бо це єдиний спосіб зберегти життя онкохворого сина.

«Мій чоловік отримує 1769 грн. пенсії, я трішки більше – 2600. 43 роки працювала в друкарні, в поліграфії. Я стільки відпрацювала, щоб тепер бути тут і вислуховувати цькування…» – зі слізьми розповідає жінка.

На тротуарах ми зустріли колишніх інтелігенток: і вчительок, і працівників держструктур, які сьогодні змушені бути нелегальними торговцями, просто аби вижити.