І кожен фініш – це по суті старт: огляд на українську спортивну драму “Пульс”

Завтра, в день відкриття Олімпійських ігор в Токіо, стартує прем’єра першої української спортивної драми “Пульс” режисерства Сергія Чеботаренка.

Кінооглядач “Прямого” відвідав передпоказ стрічки та готовий поділитись деталями нового українського байопіка.

В центрі сюжету – історія української паралімпійської чемпіонки, бігунки Оксани Ботурчук, яка була перспективною спринтеркою, аж раптом втратила зір, перше кохання та перспективи олімпійської кар’єри, однак не здалась і врешті стала паралімпійською чемпіонкою, щасливою дружиною та успішною жінкою. Сама Ботурчук активно брала участь в створенні байопіку про своє життя, тому межа між правдою і вигадкою у фільмі дійсно невелика.

Спортивна драма – взагалі традиційний американський жанр кіно. Тут можна згадати від “Силі волі” про афроамериканського атлета Джессі Оуена, що змусив скреготати зуба всю нацистську верхівку до сміховинної комедії “Круті віражі” про першу олімпійську збірну бобслеїстів з Ямайки. Останнім часом тему спортивної драми активної використовує російське кіно, зокрема в пропагандистських цілях, тут вам і одіозний “Матч”, про гру київських футболістів з німецькими окупантами, і “Легенда номер 17” та “Движение вверх” про звитяги радянських хокейних і баскетбольних команд.

“Пульс” – це ж суто українська спортивна драма. Стрічка увібрала в себе традиційну американську структуру композиції спортивної драми, де є герой (героїня), яка йде до мети попри не сприйняття соціуму (в спортивні таланти Ботурчук не вірили батьки), потім стається здавалось би непоправне, яке кардинальне змінює життя героїні, однак сила волі та жага до перемоги беруть своє і героїня здійснює мрію. Відверто кажучи, така історія для світу спорту можна сказати стандартна, тому чи стане стрічка захопливою чи ні, залежить лише в роботи знімальної команди.

“Пульс” при своєму створені зіткнувся з тими ж проблеми, що і більшість українських художніх повнометражних картин. Перше – це слабка динаміка та затягнутість картини. Частина сцен здаються до безкінечності довгими, частина, особливо там де треба довести емоцію до піку – проходять ніби повз. З іншого боку – Чеботаренко створив дуже сильний жіночий образ (акторка Наталія Бабенко до не можливості схожа на Оксану Ботурчук), який не потребує додаткових підсилень емоцій чи тим більш жалю. Однак образ головної героїні розкривається насамперед через другорядних персонажів – тут вам і рідна сестра Олена (Вікторія Левченко), що допомагає відновитись від травми, але чомусь її лінія посеред стрічки “губиться” і не доводиться до кінця. І дуже вольова та жорстка роль першої тренерки у виконанні Лілії Ребрик. І звісно чудова пара олімпійських тренерів у виконанні Стаса Боклана та Романа Ясіновського.

Однозначною перемогою у стрічки є операторська робота Юрія Короля, який створює чудову генезу стадіонів у кадрів, які ніби показують розвиток Ботурчук, як легкоатлетки – від провінційного стадіону зі стертим асфальтом до повного трибун олімпійського стадіону в Пекіні. Окрім того, оператор фактурно знімає річні та прибережні пейзажі, створюючи образ ріки, як постійно супутника Боторчук.

А от саунд у фільмі нагадує американські гірки – від потужного треку Альони Альони, який прямо “качає” на пробіжку, до невнятного мурчання Златою Огневіч пісні “Океану Ельзи” 20 річної давності (до слова, якщо вслухатись в слова, то виникають запитання, як цей гурт взагалі став популярним з римуванням дієслів та банальностей на кшталт “гості-кості”).

Проте, попри те, що “Пульс” наступив на ті ж граблі і зробив ті ж помилки, що й будь-яке українське повнометражне художнє кіно, це картина однозначно варта уваги, тому що говорить про реальні людські історії без зайвого пафосу та прикрас. Розповідає про спорт, як привід для гордості, не акцентуючись на пропагандистських кліше “наша країна всім гузна надерла”, а розповідаючи мотивуючу історію про те, що стрибнути вище голови таки можливо. Піднімає тему інклюзії, яка не лише не є вироком, а й взагалі ніяк не впливає на соціалізацію людини. Тому з вищеперерахованих та багатьох інших причин, “Пульс” – це однозначно якісний старт української кінематографії в повнометражних спортивних драмах, нехай таким же вдалим буде і фініш.

В сухому залишку, “Пульс” – це якісно виконаний спортивний байопік, який розповідає про перемогу українського спорту та перемогу людини над самою собою. Фільм не позбавлений ганджі, однак вони цілком компенсуються його сильними сторонами.

Спеціально для Прямого Ігор Кромф

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.