Волинянин у 18 років пішов на фронт і чотири рази горів у танку

Василь Павлов пішов на фронт у 18 років, служив у танкових військах, звільняв від ворогів Білорусь та Польщу.

- От колись про мене писали в газетах, я багато пригадував подій із життя і міг детально розповісти. А зараз… Зараз багато чого й не згадаю. Я для себе вирізки зберігав, у різні організації відносив. У мене нога спухла, але я взув туфлі. Мені трохи тисне. Я вдома у капцях ходжу, але вже так буду, каже Василь Сергійович, пише "Місто.Вечірнє".

96-річний Василь Павлов, фронтовик, підполковник запасу, для зустрічі з журналістами підготувався. Одягнув парадний костюм. Його піджак прикрашають нагрудні значки, які вручали з нагоди свят, а найцінніші – це три нагороди за його подвиги під час воєнних дій. Народився герой публікації у селі Хмелінка Кірсанівського району Тамбовської області. У нього було ще два брати і дві сестри. Усі хлопці сім’ї Павлових воювали на фронті. Його брат Олександр був відправлений у Володимир-Волинський для боротьби з окупантами. Через багато років, поїхавши збирати гриби, Василь Сергійович забрів у село Ліски, де познайомився з жінкою, яка сказала, що він дуже схожий із братом. Розговорилися. Виявилось, що коли Олександр спускався з парашутом на цю місцевість, то отримав поранення у ногу, і ця сільська жінка сховала його в лісі й таким чином урятувала життя.

Василь Сергійович пригадує, що до війська він пішов у 1943 році. Спочатку пройшов навчання у танковому училищі, а тоді потрапив на фронт.

- Я звільняв від окупантів усю Білорусь, - розповідає чоловік. – Із Бреста рухалися на Польщу. За словами Василя Сергійовича, довелося йому визволяти з полону в’язнів концтаборів, а також вояків, які потрапили у полон до ворога. Згодом у Німеччині також визволяли, як каже чоловік, «наших». Там він зустрів перемогу. На війні Василь Павлов отримав поранення, двічі мав контузію, на нозі досі ниють рани від 2-ох осколків. Чотири рази горів у танкові. Під час останнього випадку загинуло четверо осіб екіпажу бойової машини, врятувався лише Василь Сергійович.

У 1945 році чоловік демобілізувався. Хотів лишитися зі своїми побратимами, але не склалося. Після війни він повернувся у рідне село. Якось в одному з чергових листів його сестра Ліза запропонувала приїхати у Володимир-Волинський, де на той час мешкала з чоловіком, який тут служив прикордонником. І спочатку пан Василь хотів теж іти в прикордонну службу, але його відмовили. Натомість порадили звернутися у танковий полк. Коли він туди завітав, то побачив колег, з якими служив раніше і воював у Німеччині, – «зампотєха» і «замполіта». Вони відразу його влаштували на службу за контрактом.

Тут, у Володимирі-Волинському, чоловік зустрів свою другу половинку. Євдокія Григорівна на той час працювала продавцем в універмазі. Молоді люди створили сім’ю. Народилося у них двійко дітей – син Юрій та донька Наталія. Згодом Василя Сергійовича знову направили служити у Німеччину, де дислокувалися радянські війська. Переїхали туди Павлови усією сім’єю. Там налагодили побут, підростали діти. Чоловік рухався кар’єрними сходами. Він на власному прикладі намагався показати молодим солдатам, як потрібно дбати про свій фізичний стан, а ще створював усі умови для їхнього дозвілля в армії. Організовував навіть гуртки. Оскільки цікавився фотографією і навіть досі удома зберігає «Зеніт-34» та власні знімки, то запропонував і солдатам долучитися до опанування цього виду мистецтва, також пропонував інші заходи для проведення дозвілля. Каже, що був справедливим, любив порядок у всьому.

- З Німеччини поїхали, бо набридло там жити. Уже не пригадаю, в якому це було році. Син уже закінчив училище, а донька навчалася у школі, - каже чоловік.

Приїхали жити у Володимир-Волинський, адже тут було своє помешкання. Василь Сергійович був інструктором у танкістів у навчальній військовій частині, де служив до пенсії. Дружина працювала продавцем на ринку. Прожили вони у парі майже сімдесят років. - Ми були найстарішим подружжям у місті, - каже Василь Сергійович. Останні 5 років Євдокія Григорівна важко хворіла після того, як її збило авто, а у грудні минулого року жінки не стало.Пішла у засвіти ще молодою донька. Син проживає у Хмельницькому, приїжджає до тата, як тільки трапляється така можливість. Та на зв’язку вони постійно. Часто телефонують онучки, передає привіти правнучка Катруся.

Василь Сергійович попри поважний вік ще дає собі раду.

- Я ж молодий, - з усмішкою каже чоловік.Допомагає йому по господарству соціальна робітниця відділення соціальної допомоги вдома терцентру. У День танкіста щороку Василь Павлов ходить до монумента танка, щоб віддати шану всім солдатам, які воювали у цих бойових машинах, але не повернулися з війни.

Валентина Тиненська