”Краще померти від вибуху, ніж бачити, як помирає від голоду дитина”: історія жінки, яка вижила в Маріуполі

Факти ICTV

Мешканка Маріуполя, якій разом з дітьми на свій страх і ризик вдалося вирватися з обложеного міста, розповіла, що довелося пережити під нелюдськими обстрілами і бомбардуваннями рашистів.Мешканка Маріуполя, якій разом з дітьми на свій страх і ризик вдалося вирватися з обложеного міста, розповіла, що довелося пережити під нелюдськими обстрілами і бомбардуваннями рашистів.

... Коли почалася війна, Тетяна разом з рідними поїхала з власного будинку в інший кінець міста. Думали на пару днів або на тиждень, але ні...

Перебралися в квартиру знайомих неподалік від ПортСіті. Без посуду, запасу продовольства, одягу і навіть постільної білизни. Місцеві не відкривали підвали, бо вважали, що вони не пристосовані. Тому п'ять днів сім'я ховалася в коридорі на другому поверсі.

- Остання ніч стала справжнім пеклом. Багатоповерхівка тремтіла, поруч гуділо і вибухало. Зрозуміла, треба тікати, бо правило двох стін нас точно не врятує, - згадує Тетяна.
Але, як з'ясувалося, в укриттях Терраспорту і ДК Молодіжний вільних місць вже не було. Останньою надією на порятунок стала філармонія. Але і там підвали вже були забиті людьми. Довелося знову рятуватися в коридорі на другому поверсі.

Діти спали на бетонній підлозі. Їх зігрівав собака лабрадор. Марина зі свекрухою влаштувалася на стільцях. Від вибухової хвилі авіаудару вилетіли вікна.
- Я в житті так не мерзла. Всі захворіли. Ліків не було. Закінчувалися і продукти, а поруч підліток під два метри зростом і з неабияким апетитом. Я ловила себе на думці, що краще померти від вибуху, ніж спостерігати, як помирає від голоду дитина, - зізнається жінка.
До філармонії тоді втекли з усіх районів Маріуполя. З найбільш гарячих точок Лівого берега і 23 мікрорайону на броньованих спецмашинах мирних жителів привозили українські військові і рятувальники.

Так у приміщенні зібралося понад 800 осіб. Голодні, холодні, без одягу, деякі були поранені. Поруч сипалася важка артилерія і велися танкові бої. Тетяна не спала жодної ночі.

Найстрашнішим стали останні дні, коли почали скидати бомби. Дві впали в кілька сот метрів - на ПДТУ і пологовий будинок. Їхню будівлю дуже сильно труснуло. Шансів вижити на другому поверсі не було.
- Вголос не говорили, але змирилися, що помремо, навіть вже й не молилися. Найстрашніше втратити надію. Я думала зійду з розуму. Уявіть, кожні три години до скроні пістолет і видих до наступного, тому що на цей раз постріл холостий, - каже Тетяна.
14 березня їм дали п'ять хвилин на те, щоб винести речі в машину і встигнути приєднатися до колони на виїзд з міста. На них дивилися, як на самогубців, але вони не хотіли вмирати на другому поверсі.

Джерело: Маріупольська міська рада