«Тисячі українців робили те, що здавалось неможливим»: у Тернополі презентували книгу про волонтерів

Наш день

У книзі «Волонтери: сила небайдужих» зібрали 28 неймовірних історій

У холодному напівпідвалі п’ятничного арт-простору «Na пошті» було не багато людей. Але ті, хто прийшли на презентацію книги «Волонтери: сила небайдужих» від Українського інституту національної пам’яті (УІНП), не відчували холоду. Очі були прикуті до екрану, де змінювались світлина за світлиною.

У цей вечір тут звучали розповіді, спогади, навертались сльози. Комусь їх ледь вдавалось стримати - оживала нещодавня історія України, яку зафіксували спогади волонтерів – усього 28 документальних свідчень про волонтерок і волонтерів, які своїми плечима підтримали армію країни у перші роки збройної агресії Росії проти України.

Цю книгу не продають, її дарують, тим, хто не байдужий, хто хоче знати, як тисячі українців об’єднались у різних містах і чинили опір, давали неймовірну підтримку, робили те, що здавалось неможливим і рятували життя. На обгортці книги читаємо: "Нас ніхто ні про що не просив. Нам ніхто не наказував. Все, що ми робили і продовжуємо робити - ми робимо з любові. До людей, до своєї Землі. До своєї країни." Авторка, журналістка Наталка Позняк-Хоменко епіграфом до своєї книги взяла слова тернопільської волонтерки Лілії Мусіхіної, тому саме її питаємо - як це було, взяти на себе таку ношу – відповідальність за тих, хто захищає Україну?

На презентацію книги Ліля прийшла дуже жіночна у беретці, у пальті, прикрашеним світлим шарфиком, на обличчі - легкий макіяж, а зі світлини книги «Волонтери: сила небайдужих» на нас дивиться дівчина-молода жінка у військовому камуфляжі, з короткою стрижкою і з впертістю в очах. Так склалась доля, що Ліля Мусіхіна мусила стати попереду і тримати небо, разом з десятками небайдужих тернополян.

«Ми приїхали після Майдану в лютому 2014 року, і в мене спочатку на видавництві стояли ящики з тим, що потрібно людям на фронті. Тоді я написала заяву на відпустку за власний рахунок, і «переїхала» у штаб. Через штаб пройшло сотні, тисячі людей - від молодших, таких, як моя Еля, до ровесників, які також брали відпустку за власний рахунок, тому що тут «реальні речі робляться», сідали і починали робити те, що я – писали писанки, збирали аптечки, пекли, розписували ночами пряники. Були і комічні випадки - тканина з ХБК, що була вдома в людей «на всяк випадок», почала перешиватись на труси, їх шили тисячами. Мені здається, що був залучений весь Тернопіль. Крім нашого штабу, були ще – «Штаб Білана» на Східному – де чоловіки «варили» буржуйки, був логістичний центр-склад, організований підприємцями, де збирали продукти харчування, медичні препарати. Ми разом робили неймовірні речі, аж до ремонту БТРа, який знайшли на Теребовлянщині і відправили на фронт. Купувались тепловізори, автомобілі. Все трималось на довірі, якби не вірили мені, не вірили б тим, хто був поруч зі мною», - розповідає Ліля.

Авторка книги Наталка Позняк-Хоменко розпочала збирати історії волонтерів з подій Революції Гідності. Українці змогли дати поняттю волонтер зовсім інший зміст – зміст тотожний зі словом «захисник вітчизни» і кожна сторінка у цій книзі це підтверджує. Серед них історія зі шкарпетками: «Наша армія справді була гола і боса, ми шукали варіанти, як їх одягнути і багато чого купляли, - розказує Ліля Мусіхіна, - Юра притягнув промисловий в’язальний верстат щоби в'язати шапки, і сам приходив і в’язав. Зверху шапка чорна, а з середини була синьо-жовта, як прапор України. А мама його в’язала теплі шкарпетки. Одного дня він прийшов, приніс пару шкарпеток і дві ампули з морфієм, і сказав: «Мама моя померла». Виявляється, мама його була хвора на рак. Знімаючи біль морфієм, вона в’язала шкарпетки для армії до останньої хвилини життя і віддала ці дві ампули, бо рахувала, що вони будуть більше потрібні воїнам. І це ціна нашої стабільності і того, чому ми можемо не відчувати, що у нас іде війна. Хтось дав більше, хтось дав менше, хтось віддав все - і внесок мами Юри, і дитини, що поклала свої «обідні» десять гривень у скриньку і залишилась голодною, і бізнесмена, що купив декілька машин, насправді, їхній вклад рівноцінний, бо люди віддавали, те, що могли. І солдати на фронті, і ми з вами робили все, щоб врятувати Україну, і ми маємо її втримати зараз».

Після презентації гості отримали примірники книги з автографами авторки. Своїми враженнями поділились на соціальних сторінках: «Волонтери - це ангели-охоронці. І не кажіть, що вони невидимі! Вони живі люди, з реальними іменами і долями, красиві, справжні і людяні. Без них, не було б нас, - дописує тернополянин Микола Сивирин. – Волонтер - це мільйони слів сказаних в телефонну слухавку, тонни зібраної, відсортованої, доправленої допомоги на фронт, омиті сльозами зустрічі полеглих героїв і безмежна любов до дітей, що змусила стати на боротьбу».

Тернополянка Ірина Максимюк була серед тих, хто допомагав пекти пряники і писати писанки: «Спогади, постійно переходили з посмішки в сльози і знову навпаки. Не хочу рахувати скільки років пройшло, бо війна так і не закінчилася, а ми так вірили в швидку перемогу, робили, що могли і чекали весни... Дякую Богу, що подарував мені таких крутезних людей!»

Серед тих, хто буде мати у своїй бібліотеці книгу «Волонтери. Сила небайдужих», журналістка Ірина Белякова: «Коли писала матеріал, читала уривками - зревілась... Ніби знову повернулась в ті роки... Книга, яка ще пахне свіжою друкарською фарбою... І в сотню разів приємніше отримати її в дарунок від однієї з героїнь та тієї, хто не на словах, і не з телевізору знає, що таке волонтерство».

Люди знають, Ліля Мусіорхіна була жертовна та терпелива, але у 2016 році настав час, коли далі іти таким шляхом було несила: «Все пропускалось через серце, але є видно якась межа, яку ти можеш через себе пропустити, ось і все. Тому прянична банда це вже історія».

Зібрані історії волонтерів від Львова, Харкова, Володимира-Волинського до Одеси і Сан-Франциско неодмінно стануть основою для нових книг. Започаткували серію книги «Дівчата зрізають коси» та «Капелани: на службі Богу й Україні». Усі книги є у відкритому доступі на сторінці УІНП.

Наталя Позняк-Хоменко переконана, що стати за короткий час воїнами, людям абсолютно мирних професій допомогли саме волонтери. Не лише тому, що вони їх одягли, нагодували і забезпечили. А в першу чергу тому, що вони дали їм сенс. Сенс того, за що вони воюють і відчуття, що у них є надійний тил.

Олена МУДРА, Фото Ольги Гумен та Оксани Бойко

До слова, за даними представництва ООН в Україні, починаючи з 2014 року кожен п’ятий українець мав волонтерський досвід або ж жертвував кошти на волонтерські проєкти. А якщо рахувати якісь разові акції чи просто кошти, хоч раз перераховані на армію, то, як свідчить опитування, проведене Фондом Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва та Київським міжнародним інститутом соціології, у 2015-му таких було 47 відсотків.