Мультимедійна виставка «Поговори зі мною», в якій зібрано десять історій дітей, які виросли в інтернатах і дитячих будинках, відкрилася 26 вересня у ТРЦ «Любава» в Черкасах. Організатором події стала благодійна організація «Фундація Катерини Осадчої» за підтримки ЮНІСЕФ та обласної влади.
«Поговори зі мною»: виставка, що вчить чути дітей
Засновниця фундації, громадська активістка й телеведуча Катерина Осадча розповіла, що виставку створили в 2024 році до Дня захисту дітей, а її ідея полягає в тому, щоб розповісти історії словами вже дорослих людей, які виросли в закладах соціального захисту.
– Кожна з десяти історій – це мультимедійний формат, який можна прочитати, послухати чи побачити на світлинах. Для мене було важливо, щоб кожна історія торкалася серця, – сказала Катерина Осадча.
Серед історій, які найбільше зачепили саму Катерину Осадчу, вона згадала Миколу Семенюка, який до 16 років не знав, що таке день народження. Хлопець зростав із інвалідністю, і лише коли його забрала до себе прийомна мама, дізнався, що на день народження печуть торт і задувають свічки.
Виставка вже побувала у Києві, Хмельницькому, Одесі та Миколаєві, а після Черкас вирушить до Запоріжжя, Кропивницького й найближчим часом до Тернополя.
Наприкінці виступу засновниця фундації закликала присутніх відкривати свої родини й серця для дітей і зазначила, що допомогти можна навіть невеликим кроком, наприклад підтримати родину по сусідству, яка опинилася в складних життєвих обставинах.
– Можна допомогти розголосом, можна просто розказати цю історію сусідам, можна стати для дитини наставником, – сказала Катерина Осадча.
Спільна мета – сім’я для кожного
Заступник начальника Черкаської ОВА Олександр Шамрай подякував фундації Катерини Осадчої від імені адміністрації та всіх прийомних родин і будинків сімейного типу області.
– Ми вдячні за цю ідею і за те, що виставка їде по всій Україні. Наша мета – це перевести кожну дитину з інституційного закладу в сім’ю, туди, де є тепло і стосунки з однолітками, а не просто іграшки, – сказав Олександр Шамрай.
Начальниця обласної служби у справах дітей Оксана Покатілова нагадала, що не кожній дитині випадає народитися в сім’ї,
і саме для таких дітей існують сімейні форми виховання, зокрема прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу.
– Подивіться навколо себе, виявіть дітей, які потребують підтримки. Подаруйте їм усмішку, розділіть любов, станьте для них другом, і, можливо, саме ви врятуєте їх від сирітської долі, – сказала Оксана Покатілова.
Вона закликала охочих узяти дитину в родину звертатися до Служби у справах дітей Черкаської ОВА, або до служби у справах дітей у своїй громаді. За словами Оксани Покатілової, на Черкащині вже 120 прийомних сімей, 56 будинків сімейного типу і понад 600 усиновлених дітей, а сама практика брати дитину в родину стає нормою.
Результат, який вартий ризику
Мати-вихователька дитячого будинку сімейного типу з Черкас Лариса Кузіна розповіла, що виставка справила на неї сильне враження, адже фотографії й відеоісторії доводять, як може змінитися доля дитини, якщо хтось докладе бодай трохи зусиль.
– Ми щасливі від того, що біля нас зростають такі класні діти, і маємо добрі результати. У нас 27 дітей, 11 із них уже мають вищу освіту, а цього року вступили ще двоє.
Так, це праця, але це й результат, заради якого варто ризикнути, – сказала Лариса Кузіна.
За словами матері-виховательки, сучасне виховання не працює за старою моделлю, коли батьки йдуть попереду дітей і диктують шлях, але не працює і протилежна модель, де батьки лишаються осторонь.
– Треба просто стати з дитиною поруч і жити в її атмосфері. Коли розумієш потребу дитини, результат того вартий, – зауважила Лариса Кузіна.
Дитячий будинок очима тих, хто в ньому виріс
Одна з історій виставки розповідає про Діану Кіт, їй 21 рік, вона живе у Львові й працює волонтеркою з дітьми-сиротами. Дівчина потрапила до притулку в 12 років, коли померла її мама, і соціальна служба забрала її просто з уроку на очах усього класу. Страх, ганьба і приниження перед однокласниками стали найболючішими спогадами того дня.
Єдиною розрадою в притулку для Діани був щоденник, куди вона записувала думки, серед яких були й роздуми про втечу чи самогубство, аби все припинити. Через чотири місяці дівчину забрала прийомна родина, де їй вперше дали право голосу і не наполягали, щоб вона одразу називала прийомну маму мамою.
– Ніколи, навіть жартома, не лякайте своїх дітей, що віддасте їх у дитячий будинок! Дитячий будинок – це в’язниця, – каже Діана Кіт у своїй історії на виставці.
Сьогодні Діана опікується дітьми, які перебувають чи виросли в закладах соціального захисту, і допомагає їм здобути те, чого їй самій найбільше бракувало – увагу й людське тепло.
Друга історія – сімнадцятирічного Андрія Буняка з Івано-Франківська, майбутнього художника й студенту. Андрій потрапив до дитячого будинку в один рік і провів там шістнадцять, залишивши заклад лише торік. Він так і не потрапив у прийомну родину і, за його словами, ніколи не фантазував, яким могло бути життя в сім’ї, бо не бачить сенсу озиратися в минуле.
– Для мене дитячий будинок – це чорно-біла картина, – каже Андрій Буняк.
Андрій описує своє перебування в закладі кольорами, хоча для самого дитячого будинку в нього знайшлися лише чорна й біла фарби. Попри це, він мріє стати архітектором, створювати нові проєкти й відбудовувати Україну після війни.
Коли чужа історія стає поштовхом до власного рішення
Подружжя Софії та Андрія Бондаренків прийшло на відкриття виставки і почуло саме історії Діани Кіт та Андрія Буняка. Софія Бондаренко зізналася, що враження були непростими.
– Дивишся, і всі ніби щасливі, а насправді стільки дітей позбавлені батьків, любові й будь-якої допомоги. Про це важко слухати, але такі історії надихають спробувати дати дітям тепло й сім’ю, – сказала Софія Бондаренко.
Андрій Бондаренко розповів, що після перегляду замислився про те, що життя не варто присвячувати лише собі й рідним, а можна допомогти й іншій дитині вплинути на її майбутнє.
– Якщо є можливість узяти дитину й допомогти її виховати – це чудова нагода, – сказав Андрій Бондаренко.
Саме ж подружжя вже пройшло навчання на прийомну сім’ю й очікує на можливість усиновити дитину.
