У лютому 1967 на місці теперішнього Пагорба Слави було перезахоронено останки радянських воїнів із меморіального скверу на розі Шевченка – Комсомольської (Смілянської). Пише на “Фейсбуці” черкаський історик і краєзнавець Борис Юхно.
Старожили кажуть, що на місці теперішнього “МакДональдса” знаходились поховання як радянських так і німецьких воїнів.
Коли все і усіх зарівняли, скверик довго залишався тихим місцем без ідеологічного навантаження. Всі ще пам’ятали… Хіба що територію СШ №4 (невдовзі в корпус повернувся Палац піонерів) відмежовувала простенька Дошка пошани. Ось її-то й зробили головним елементом нового Парку Трудової слави, відкритого 7 листопада 1977 року. Стару прибрали, а нову монументальну прикрасили рельєфним Леніним в основі, його запевненням в тому, що “Ми йдемо до перемоги комуністичної праці” та великоформатними фото 58 передовиків.
Німецькі військові кладовища існували в Черкасах, Умані, Смілі, Каневі, Чигирині, Городищі, Тальному і Корсуні. Найбільше – на околиці Канева, там поховали близько тисячі осіб. “Наших” – два: на території теперішнього парку Сосновий Бір,
традиційно “Ювілейного”, та у сквері Богдана Хмельницького.
Перше якщо й згадували, то у радянські часи. Бо тій владі й самій перед війною було кого у ярах ховати, а там хто вже розбереться. Друге – цілком офіційне й задокументоване як пригоспітальне. Сам госпіталь знаходився через дорогу у старому корпусі теперішнього музучилища. Очевидно, що на цьому цвинтарі хоронили не лише “черкаських” німців. До слова – і не німців теж. Надто вже багато залишилося тих вояків у колишньому Пролетарському Саду, аж 650. Бачив, як їх складали у великі поліетиленові мішки – то було чи 1999-го чи роком пізніше. Згодом довідався, що тоді німецька сторона забрала не всіх, а лише 352-х, хоч за поховальними журналами мала і цифру точну, і прізвища. Просто щоб вивезти ще мало не половину, довелося б корчувати дерева, прибирати лавки і доріжки – одним словом, зносити усе начисто на два метри углиб.
А ближче до Дніпра назавжди залишилися ще понад півтисячі євреїв, страчених у роки окупації. Одне гетто знаходилося нижче Замкового узвозу і тягнулося аж в затоплену частину, ще одне – униз і праворуч від теперішнього Будинку природи. Цей могильник розворушили у 1970-ті при прокладанні колектора від Привокзального району до Митниці, але за планами й темпами ніхто перерви не робив…