ць Цибулева Монастирищенського району з екзотичним потрійним прізвищем Яків Рябокінь-Рогоза-Розанів – один з кращих випускників 1-ї Української військової школи, ще під час навчання отримав дивне для вуха сучасного українця звання "старшого портупей-юнака".
У бою під Крутами 22-річний юнак командував 3-ю сотнею своєї школи – причому не втратив жодного підлеглого, а поранених його бійці винесли з поля бою на руках!
Пізніше був сотником у Першому полку морської піхоти УНР та в Київській дивізії. Навіть після поразки Другого зимового походу, у якому брав участь, залишився "на партизанку" в Україні, 1923 року знову був у Армії УНР і тільки тоді – інтернований у Польщі…
В уманчанина Дмитра Леванди – прізвище звичайне, а от доля – не менш екзотична, аніж прізвище у попереднього героя…
У 19-річному віці закінчив Морський кадетський корпус і отримав звання мічмана. Війна з Японією 1905 року була ганебною для Росії, але не для уманчанина, який служив на імператорському флоті – він відзначився під час оборони Порт-Артура і отримав ордени Святого Станіслава і Святої Анни…
У Першу світову – уманчанин знову на фронті, цього разу не на флоті, а в складі "кінно-підривного загону" Кавказької кавалерійської туземної дивізії, прозваної "Дикою". У боях проти німців заслужив ордена Станіслава 2-го ступеня (з мечами).
Подальша служба – "Експедиція особливого призначення" в Сербію і зовсім трохи – в тихій тиловій службі Архангельська.
Після падіння імперії служив у штабі командування білогвардійської флотилії Північного Льодовитого океану (була й така, виявляється). Восени 1919 року повертається в Україну – від жовтня очолює один з відділів Головного морського штабу УНР. Після поразки Визвольних змагань емігрував до Польщі.
І монастирищинець, і уманчанин померли й поховані у Польщі ще до початку Другої світової війни – один у 1931-у, інший у 1937 році. Обидва фото – з видань, які виходили друком на території Польщі до моменту її підлого поділу в 1939 році між нацистським Берліном і більшовицькою Москвою…
