Він не позував (було це десь аж 5-7 років тому) перед об’єктивом. А дивився кудись далі, через, над об’єктив. Щось думав про своє, а може, і не про своє. Бо клопотів і турбот у нього, головного лікаря санаторію «Остреч», що на околиці Мени, Миколи Івановича Сердюка, з дня на день, із години на годину було немало й немало. Тих, що, так би мовити, за графіком, і тих, яких він сам собі завдавав, аби поліпшити, вдосконалити роботу санаторію. Такий уже вдався, або створила його медична стезя. В очах — затамована напруга чи навіть зболеність, але більше впевненості, проникливе читання чогось важливого, вкрай необхідного, зосередженість, аж навіть до суворості, разом із тим – щирість і відкритість, готовність до спілкування, спрага бачити день сущий, нинішній і шукати стежки-доріжки у завтрашній. Такий він на знімку. Таким був і в житті. Хіба що одного натурального зблиску душі не спіймав «знімальний робот». Це вміння Миколи сприймати дотепний жарт, відповідати жартом, широко й гарно, по-доброму усміхнутись. Але ненадовго. Так, між іншим. Хоча трішечки на знімку,
як мені здається, пробивається і це. Знаю його по Талалаївці, де він був головним районним лікарем, і по санаторію «Остреч», яким керував не один десяток літ. Не дуже відаю, кого більше зустрічав на віку — добрячих, енергійних медичних керманичів чи даровитих, відданих своїй праці практикуючих лікарів. А от про Миколу скажу (сам своїми розумінням і баченням дійшов до цього, і люди не дадуть мені виколупати солодкаву брехню незаслужених компліментів), що в ньому генетично поєднались і Доктор, і Керманич, організатор лікарської, рятівної, оздоровчої справи. І мене суголосно та кріпко підтримують люди в Талалаївському, Менському й інших районах нашої області та й України, які знають і пам’ятають його. Я написав слово «пам’ятають» і жахнувся — раптова смерть обірвала його життя лише на шістдесят восьмому році кипучого добродійного життя. Зустрічався, не раз із ним балакав і в Талалаївці, і в «Остречі», піднімав із ним знамениті для нас зустрічні келихи шампанського під «акомпанемент» білого льодяного морозива з білого надійного холодильника. Та не це я ставлю у вершину нашого кута,
а головне — його розповіді-сповіді про своїх колег, про придбання нових апаратів та приладів вимірювання ритміки й аритмії, про хімічні і фізичні, електричні, торф’яні методи лікування (зі свого берегового торфу), про мінеральну свердловину, про теплі переходи до процедур, про одну з кращих природних процедур – присанаторне озеро. «Подивися, які там лілії», — казав. ...А то страшна така для мене звістка… Останній раз я був у нього вдома в Мені, по вулиці Івана Сидоренка. Приїхав із Чернігова якось підтримати й допомогти після того як санаторієм «Остреч» після «підніжок» і судових процесів заволоділи інші люди. Микола глибоко й печально зітхнув: «Не треба». Пізніше я збагнув, що треба було, хоча він не хотів вплутувати сюди своїх друзів. А на прощання тихо сказав: «Без санаторію, без роботи в ньому я помру». Мене охопило заціпеніння. Він по-братськи поплескав мене по плечу: «Яке воно складне і суворе, наше життя». Тоді я просив Усевишнього, думав, що якось воно попустить, мине духовний біль. Не попустило, не минуло. Невже Микола Іванович став сам собі пророком?
Чи то які злі духи взяли його у злі лабети? Я боявся знову їхати в його санаторій, бо там його немає. Та мене щось незбориме вело туди. Он ті лілії, про які говорив Микола. А де біле морозиво з його білого холодильника? Лавушного шампанського не треба! Бо мені ці яскраві сонячні хвилі і хвильки — як саме іскраве шампанське. Воно наше, тільки наше. Усе мені здається білим, чистим — оте спогадальне між нами, а не чорним, як морок. Ніби за Миколиним повелінням підпливаю до першої лілії. Навкруг латаття. Зробив тут для себе несподіване відкриття. І кажу собі й кожному: відкриття чекають нас на кожному кроці, хоча здається, що ми вже все для себе відкрили. Та лілія летить із самого дна на плесо сама, без латаття, хоч воно стелеться навкруг неї. Ти диви, як це лілієнятко само себе ростить угору, само себе захищає. А Микола не зміг захистити себе... Працюють у санаторії ветерани, котрі добре усвідомлюють і приземлено-гуманістичну, і духовну цінність цього чоловіка, разом із яким протягом немалих років піднімали заклад. Скільки років тому приїхала сюди підлікуватися Тетяна Желіховська,
котра тільки-но закінчила медучилище. Сподобалося їй тут. І головний лікар ніби читав її думки-враження. Та й сама вона щиро, відверто говорила про це. Тож керівник запропонував дівчині працювати медсестрою. І у неї все вдалося. Головний лікар принциповий, вимогливий? Так. Коли що не ладилося у дівчат, запитував, агітував, критикував необразливо і пояснював, радив, як виправити становище. Тетяна усміхається при нашій розмові на медичному посту другого поверху. А як брав на роботу столяра Миколу, то запитував у нього просто: «Скло різати вмієш, цвяхи добре забиваєш?» Але це було не легковажне запитання. Микола добре показав себе і нині підтримує столярсько-теслярський лад у санаторії. Керівник Микола Іванович іще й підучувався у нього потроху, щоб і вдома самостійно робити ремонт, і в дитсадку, куди водили з дружиною Раєю сина Сергія. Він як батько, як патріот дитсадка завжди, засукавши рукава, разом з іншими батьками, як розповідала мені одна з виховательок, і дошки стругав для підлоги, і ставив вікна, підганяв двері, фарбу завжди привозив. У батьківському комітеті був безвідмовним та роботящим.
Із ним разом і в дитсадок, і потім на класні збори ходив Олександр Володимирович Самійленко, котрий у санаторії електриком. Його донька Світлана і син Миколи Івановича Сергій – однолітки. Олександр електриком в «Остречі» з перших днів, як і столяр Микола. І тепер тут працює. Слідкує за проводкою, за всіма приладами, за енергоносіями фактично щомиті. Бо то – як живий організм, котрий необхідно постійно підтримувати і за правилами механіки лікувати, якщо йдуть збої енергетики. Треба ще стежити, як працює все медичне обладнання. База, загалом, солідна. Система діє надійно. Відпочивальники в санаторії дуже задоволені таким лікувальним арсеналом та його віддачею. І все це придбано, встановлено, говорив Олександр Володимирович, за часів головлікаря Сердюка. І додав: «Занадто був довірливим до людей…» Так це ж добре? А виявляється, треба вибирати, кому довіритися. В автобусі з Мени до «Остреча» зовсім випадково розговорився з жінкою, яка працювала в санаторії медсестрою. Нині на пенсії. Живе в Остречі, поруч із санаторієм. Вона сама, без моїх «навідних» запитань сказала про Сердюка:
«Золота людина. Добре, що будував нам тут квартири і зробив це окремою, поза санаторієм, територією». А як лікував у своїй гінекологічній галузі! Він перекреслював чиїсь попередні діагнози «не може народити», робив усе можливе, щоби дитинка з’явилася на світ. І таких випадків було доста. — Талановитий був у всьому, за що візьметься. А на першому місці, звичайно, – як лікар, — так згадує ветеран закладу Наталія Олексіївна Ващенко, яка не жаліє для пацієнтів «дарсонвалів», «ультразвуків», що їх призначає лікар. В оте «не жаліє» входить часто і консультація про той чи інший метод лікування. Полюбила цей фах іще з дитинства і стала медиком. Дякує долі, що довелося працювати з Миколою Івановичем. Як і багато інших спеціалістів, просто людей, що знали його. А як сюди присусідилася мінеральна вода? До Сердюка про таку «сусідку» і не думали. А він «розколов» геологів, які шукали тут нафту. Сказали йому по секрету, що там десь глибоко дають про себе знати гідрокарбонати. Тож сам головлікар ніби став і геологом, і гідрологом, і археологом. Почав звертатися в усі відповідні установи,
інститути, владні структури. І скільки треба було зусиль, аби нам зараз читати біля кранів бювета у вестибюлі санаторію таку «Історичну довідку»: «В 1991 році за ініціативи головного лікаря санаторію «Остреч» Миколи Івановича Сердюка розпочалося будівництво свердловини мінеральної води, яке закінчилося в 1994-му. Експлуатаційні запаси мінеральної води затверджені згідно з протоколом засідання Державної комісії України по запасах корисних копалин при Державному комітеті України по геології та використанню надр № 273 від 09.02.1995 р. на 50 років. Дебіт свердловини – 86 куб. м за добу. Мінеральну гідрокарбонатно-хлоридно-натрієву воду «Менська Остреч» зі свердловини глибиною 850 метрів із 1994 по 1997 роки подавали для лікування у водолікарню та бювет і використовували безкоштовно мешканці міста Мени. З 1997 року розпочався промисловий розлив мінеральної води Чернігівським заводом продтоварів «Ясен», а з 1999 року – ТОВ «Нептун» м. Мени». Тоді, коли я гостював у Миколи Івановича, присвятив йому вірш, який недавно надрукований у моїй книзі «І совість білого халата».
Ці слова — йому і всьому славному санаторію. Санаторій «Остреч» Для чого їхати у Крим чи Закавказзя? Ось Остреча візьміть хоча би ковть… Яка давнюща і дивнюща назва І яка свіжа предковічна плоть! З глибин струмує дзвонкова водиця, Попийте, покупайтеся у ній. І буде на вас мило подивиться, Неначе вас осяяв чародій. Усе в ній, як-то кажуть, по науці, Хлориди, натрій, гідрокарбонат, Додати можна глоду і настурцій, В собі відчути весь природний лад. І лікарі доповнять світлу гаму, Якщо для вас така потреба є, А навкруги прекрасна панорама, Здається, й сонце звідси воду п’є. Тут від ріки залишились озерця, В заплаві зріє лікувальний торф. І давньоруський почерк не зітерся, Яким писало небо цей куток. Ось річка Мена повертає плесом, Вітається до Лисої гори, Де ліс сосновий, вільхи і берези, Гаї дубові, тихі явори. Тут височів колись самотній замок, А нині — санаторій для людей. Ви подивіться, як тут сходить ранок, Як коропець на вудочку іде. Напевно, Остреч — від поняття «гострий», А може, просто «острів» – та й усе. Первісні люди розказали б просто, Яку це слово істину несе.
У ньому світять грані і глибини, Яка ж багата в цього слова суть, Отак і санаторій в цій перлині Продовжує природи первопуть. І відкриває нові виднокруги, Які несуть здоров’я для людей. О славний «Остреч», ти — надійність друга, Котрий підтримку дасть, не підведе. Яків КОВАЛЕЦЬ Чернігів – «Остреч» – Чернігів P.S. …Коли я від’їжджав від «Миколиних» озер, свердловин, аероіонів, торф’яних грязей, звивистих асфальтових доріжок між березами, дізнався, що у доньки медсестри Валентини Михайлівни народилося дитятко. Скільки і у матері, і у бабусі радості, а ще добрих клопотів додалося. Я подумки, через якісь астрологічні небесні труби сказав Миколі, що дав би цій бабусі відгул на роботі. Микола Іванович додав: «А я дав би їй тиждень відгулу і ще матеріальну допомогу. Я ніби оживаю при кожній звістці про нове життя».
