VІІ Відкритий фестиваль традиційної слов’янської культури та бойових єдиноборств «Київська Русь» у Любечі цьогоріч набув національного колориту й більш патріотичного змісту. І від цього став не менш вражаючим. Більше вишиванок, більше національної символіки, більше українського слова при спілкуванні й чимало бажаючих підтримати воїнів сьогоднішньої війни. «Поліський Афон» Цьогорічний фестиваль був присвячений 1000-річчю упокоєння князя Київського Володимира Великого — творця середньовічної європейської держави Руси-України – та 70-й річниці завершення Другої світової війни. Основне святкове дійство розгорнулося навколо центральної площі Любеча. Тут вам і святкова торгівля, і ярмарок майстрів, і виставки територіальних громад Ріпкинського району, і розважальні майданчики для дітей, і концертна сцена. На центральній площі, біля Спасо-Преображенської церкви, хлібом-сіллю зустріли народного депутата України Владислава Атрошенка, депутата обласної ради Івана Коробку, першого заступника голови облдержадміністрації Леоніда Сахневича, голів райдержадміністрації та районної ради Бориса Мелашенка й Віктора Бугая.
Святкове дійство розпочалося богослужінням на честь чудотворної ікони Любецької Божої Матері, святого рівноапостольного князя Володимира Великого та преподобного Антонія Печерського у Спасо-Преображенській церкві. Звідти гості Любеча хресною ходою пішли до Замкової Гори, де колись лунали кроки билинного богатиря Добрині та його сестри Малуші, промайнули дитячі роки преподобного Антонія Печерського. Де височів Любецький замок, у якому за ініціативи Володимира Мономаха 1097 року відбувся Любецький з’їзд руських князів. Тоді вперше пролунав заклик до єднання всіх руських земель і було покладено край міжусобним війнам. Наші предки знали, що сила народу — в його єдності. Тому й нам заповідали єднатися заради миру і розквіту рідної землі, любити та оберігати її. Тепер про ту подію, давню історію містечка нагадує пам’ятник 900-річчя Любецького з’їзду князів, встановлений 1997 року. Почесні гості поклали до нього квіти. Символічно, що саме на цьому місці відбувся молебень за єдність і мир в Україні. Його відслужили священики на чолі з благочинним району. Молитву «Отче наш» також заспівав Чернігівський академічний український народний хор (художній керівник та головний диригент – заслужений діяч мистецтв України Володимир Коцур).
Місцеві мешканці не сумніваються в тому, що ця молитва дійде до Бога. Адже Любеч — святе місце. — Тут є чудотворна ікона Любецької Божої Матері, Ближня й Дальня печери преподобного Антонія Печерського, пам’ятки, пов’язані з життям матері князя Володимира Великого Малуші. Любеч завжди був духовним центром. Коли святий Антоній Печерський вертався з Афону й Царгорода до Києва, на кордоні України з Молдовою він заснував Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир. Тепер це Могилів-Подільський район Вінницької області. Святий сам вирубав собі у скелі келію, яка й досі носить його ім’я. Прадавню обитель називають «Подільським Афоном». А Любеч, на мою думку, є своєрідним «Поліським Афоном», — каже начальник відділу інформаційної діяльності та зв’язків із громадськістю апарату Ріпкинської райдержадміністрації, парафіянка Свято-Миколаївського храму в Ріпках Зінаїда Пінчук. Опісля почесні гості поклали квіти до пам’ятних знаків Малуші та її сину, майбутньому князеві Володимиру Великому; князям Олегу та Ігорю; до обеліска любечанам, загиблим під час Другої світової війни,
та пам’ятника на братській могилі воїнів-визволителів Любеча в 1945 році. Від діда-прадіда Оскільки цьогорічний фестиваль присвячений також 70-й річниці завершення Другої світової війни, на відкритті свята керівники області і району нагородили сімох її ветеранів ювілейними медалями «70 років визволення України від фαшиcτських загарбників». Двох ветеранів війни та праці, інвалідів І групи, ще до початку святкувань відвідали вдома. 96-річна Марія Денисівна Кальпета в роки війни брала участь у партизанському русі на Чернігівщині. 89-річний Віктор Олександрович Друзь — учасник Другої світової війни. — Любеч — особливе місце в Україні. Тут початок Київської Русі, тут наші корені. І незалежно від того, що в країні відбуваються військові події, ми повинні шанувати пам’ять нашого народу. Звісно, коштів нині недостатньо, але ми маємо підтримувати культуру, берегти нашу історію. Підростаюче покоління сьогодні вшанувало ветеранів Другої світової війни. Наша молодь нині захищає цілісність і незалежність України. Це все йде від наших коренів, наших дідів і прадідів, — каже Леонід Сахневич.
Опісля урочистого відкриття відбулася театралізована концертно-видовищна програма. Для любечан і гостей містечка виступали професійні та аматорські колективи Чернігівщини, клуби бойових єдиноборств. А ще тут відбувалися благодійні акції зі збору коштів на підтримку наших військовослужбовців на Сході. Нещодавно з війни на Донбасі повернувся додому любечанин Володимир Пінчук. Чоловік перебував в АТО 13 місяців. Воював у складі 41-го мотопіхотного батальйону в Дебальцевому, Артемівську, Жданівці, Кіровську, поблизу Волновахи... Володимир прийшов на свято у цивільному одязі. Його просили вдягнути військову форму, але чоловік не захотів привертати до себе зайвої уваги. Каже, що її більше потребують ті, хто наразі воює на Сході країни. — Раніше «Київська Русь» була масштабнішою, дещо іншого змісту. Тепер усе інакше, але теж гарно. Подібні заходи мене не ображають. Навіть якщо у країні війна, не треба переставати жити. Нічого ж не зробиш. Я бачу, тут збирається допомога бійцям в АТО. Усе правильно. На жаль, держава допомагала нам мало. Лише патронами й автоматами.
А одяг і харчі переважно були волонтерськими. Якби не вони, ми, мабуть, померли би з голоду. Це так було минулого літа. Усім нашим бажаю триматися. Сподіватимемося, що війна скоро закінчиться і хлопці повернуться додому живими й неушкодженими. Вдячний нашій Любецькій громаді. Нам неодноразово приходили посилки з допомогою, — говорить Володимир. Смаколики — на підтримку бійців А тим часом усе більше людей почало збиратися у «Містечку майстрів» та на подвір’ях територіальних громад Ріпкинщини. Серед місцевих майстрів побачила знайоме обличчя. Ігор Коваленко вже кілька років прикутий до інвалідного візка. Натомість хлопець знаходить розраду в сірниках. Виготовляє з них церкви, скриньки, кораблі, а останнім часом перейшов на танки, пістолети, гвинтівки та автомати. Особливе місце серед витворів майстра посідає флагманський корабель адмірала Нельсона «Вікторія». Він чималих розмірів. Ігор робив його за малюнками в журналах два з половиною роки. «Вікторія» обійшлася в 6 тисяч гривень. Свої роботи намагається продати на різних виставках. Каже, багато на цьому не заробиш,
але принаймні можна купити новий матеріал і порадіти з того, що попрацював недаремно. — Зірковий час «Вікторії» був у 1805 році, під час Трафальгарської битви. Трафальгарська битва на морі відбулася 21 жовтня 1805 року між англійським та франко-іспанським флотами біля мису Трафальгар на Атлантичному узбережжі Іспанії під час війни наполеонівської Франції проти 3-ї антифранцузької коаліції. Адмірал Нельсон стояв на капітанському містку і спонукав до бою інші кораблі. «Вікторію» спробували взяти на абордаж. Під час стрілянини Нельсон отримав смертельне поранення. Кораблі я роблю із заплющеними очима. Тепер зацікавили танки та зброя, — каже Ігор. Різними смаколиками домашньої кухні гостей фестивалю пригощали господині з Любеча, Ріпок, Смолигівська, Тараса Шевченка й Неданчичів. Годували запеченою та смаженою рибою, фаршированими перцями, яйцями, варениками, млинцями, сирною запіканкою, випічкою. Хто чим багатий. Ділилися не лише рецептами, а й розповідями про те, як допомагають своїм мобілізованим. Зокрема, виручені за страви кошти теж планують передати воякам в АТО.
– На фестивалі ми пропонуємо гостям скуштувати наші місцеві домашні страви за символічні гроші, які потім перерахуємо нашим бійцям. Так вирішив наш селищний голова. У Ріпках більше ста чоловіків мобілізованих, десь 77 зараз воюють в АТО. Серед них і мій чоловік Олег. На жаль, по району вже є чимало загиблих. У самих Ріпках — двоє. Хлопцям було лише по 22 роки. На фестивалі до нашого столу підходять різні люди. Є такі, що з радістю купують їжу, дають більше грошей, ніж просиш. Різні люди, різні статки. Але ми всім однаково вдячні. Тим паче – в такий нелегкий час. Стіл готували працівники селищної ради разом із кухарями дитсадків. Ріпкинці постійно збирають для вояків городину, консервацію, гроші. Хтось приносить постіль, теплий одяг, цигарки. Найбільше хлопці радіють дитячим малюнкам і листам. У багатьох удома залишилися діти, племінники, маленькі брати й сестри, за якими бійці сумують, — розповідає головний бухгалтер Ріпкинської селищної ради Лариса Михайленко. Традиційна місцева страва в селі Тараса Шевченка — вареники з вишнями на парі. Ними відбувають весілля,
ювілеї, проводи в армію. Готувати вареники в селі вміють усі жінки, але є такі господині-аси, котрих здебільшого кличуть на допомогу на великі заходи. Будь-яке свято чи подію громада відзначає всім селом. Гуртом проводжають своїх чоловіків до армії і на війну. Кажуть, зараз в АТО служать двоє. Троє днями повернулися додому. Не стоїть осторонь і сільрада. Вона надавала мобілізованим грошову допомогу в розмірі 2 тисяч гривень. Крім того громада збирала найнеобхідніші на війні речі. — Громада у нас дуже дружна. Патріотизму у людей більше, ніж будь-коли. Для кожного жителя села почесно дати на виставку свої вишиті рушники. Все, що на столі (гарбузова каша, ладки, салат із баклажанів, варенички, медовуха) — старанність та ентузіазм наших працьовитих людей, — каже сільський голова Тетяна Тарасевич. А любецькі жінки, чиї діти служать в АТО, цієї зими створили Раду солдатських матерів селища Любеча. Вони поіменно знають усіх своїх мобілізованих і демобілізованих. Голова Ради солдатських матерів селища Любеча Ольга Акульонок розповідає, що вони постійно телефонують військовослужбовцям та цікавляться їхніми справами,
що їм потрібно. — Загалом у Любечі 40 мобілізованих, 19 уже повернулися додому, 12 воюють у «гарячій точці» Донбасу. Найменшому 22 роки, найстаршому – 36. Не у всіх наших демобілізованих є документи учасника бойових дій. Мороки з документами дуже багато. Хлопців відправляють то в Донецьку, то в Луганську область, де була їхня військова частина, — говорить Ольга Семенівна. — Ми збираємо для бійців кошти, речі, харчі. Гроші перераховуємо їм на картки. Допомагали пораненим, тим, хто йшов воювати чи повертався додому. Мені болить ця війна. В АТО цілий рік був мій старший син. Нині він працює на ЧАЕС у Славутичі. Рік тому наші діти голодували. Тепер, кажуть, ситуація з їжею більш-менш покращилася. На місці домовилися з тамтешньою мешканкою, котра пере їм одяг. Віддаємо бійцям усе, що назбираємо. Радує те, що люди йдуть нам назустріч. Дозволяють ставити благодійні скриньки у себе в магазинах. Лише об’єднавши наші зусилля, ми зможемо перемогти в цій війні. Валентина Науменко, «Деснянська правда» Фото Віктора КОШМАЛА
