1941-1945 рік, Чернігівщина—український Сибір, перетин кордонів Росії, Білорусії, України. Земля в огні, йде боротьба але не тільки за збереження якогось з тоталітарних устроїв, Чернігівщина українська земля і тут теж борються за незалежну Україну!
Учасники визвольної боротьби яка розгорілась з новою силою в 40-вих роках 20 ст. мали чисельних попередників, на досвід яких вони спиралися, та хто великою мірою були їх бойовими патріотами. Перш за все це герої національно-визвольної боротьби 1917-1930 років—повстанці отаманів Ангела, Галаки, старі петлюрівці. Члени «Української Учнівської Спілки», повстанці Рябченка – 1930 р. Саме вони зберегли, підготували та направляли молодші покоління героїв. Спробуємо окреслити, ще одну малодосліджену історію. Перші представники націоналістичних організацій з’явилися на Чернігівщині, ще у 1940-році, щоправда як арештанти. Так у 1940 році, у Городнянській тюрмі перебувала член ОУН Марійка Левицька «Куна». Ймовірно окрім неї, у цій пекельній в’язниці перебували й інші члени ОУН.
З початком бойових дій та вступом на територію Чернігівщини військових загонів Третього Райху,
у регіони відразу ж почалася боротьба за Українську Соборну Самостійну державу. Внаслідок певної проукраїнської лінії, яка намітилась була в політиці ІІІ Райху і існувала до кінця 1941 року. Почалося певне українське відродження, яке пізніш переросло в потужний революційний рух.
Водночас можна сміливо стверджувати, що визвольна боротьба 40-х років є прямим продовженням національно—визвольних змагань 1917-1920-х років.
Окрім того, на мою думку цілком закономірним є те, що найбільшого успіху в роботі на ниві національної революції досягла ОУН (р)—з під стягу Бандери. Розбудовувалась вони на території Чернігівщини по-різному, перш за все через перехід на наш терен членів ОУН(р) з Зх. України, по-друге поверненням додому емігрантів 20-х років, які були членами Організації, по-третє (найбільш помітним чином ) залучення до ОУН(р) місцевого населення. Такі ж самі методи, але в дещо інших масштабах використовувала ОУН(м)-Мельниківська. Але на шляху обох організацій, та й звичайних патріотів стояли каральні органи двох тоталітаризмі в – червоного та коричневого. Даний факт може проілюструвати доля членів північної похідної групи ОУН (р),
які були відправлені на Чернігівщину для розбудови націоналістичних структур.
Список членів похідної групи й місця їх нової дислокації (вирізка з документа де є повний перелік членів Північної похідної групи).
Після 20 липня 1941 року
Північна Група перехід через Житомир
11 Дудар Ярослав Студ. техн. Чернігів 19.7.
21 Марцинюк Микола Середн. Чернігів 19.7. Яриня
26 Сенчук Володимир 4.к.н. Чернігів
33 Боднар Іван Вороніж Янушнів
36 Андрусечко Мирон 4.т. Чернігів
ч.п. Ім’я і прізвище освіта місце призн. Дата прих. Відходу завваги хвилева
замітка
Примітки: Боднар Іван був відправлений на Вороніж, але повинен був проходити через Чернігів.
З 5-ти членів похідної групи, Мартинюк ( Марцинюк—неправильно ) Микола у зв’язку з тим, що в результаті жорстокого опору радянськими військами при обороні м. Києва не зміг вчасно досягти Чернігова і був змушений залишитись на Житомирщині .
Щодо долі інших, то є неперевірена інформація від нині покійного Карнабіда Антона. – корінного жителя м. Чернігова. Згідно його свідчень одними з перших кого повісили нацистські окупанти в місті, було троє людей на грудях яких висіла табличка з написом,
що вони є українськими націоналістами. Шибениця стояла на місті нинішнього пам’ятника В.І.Леніна, там були начебто художні майстерні.
Але це не завадило націоналістам широко розбудувати сітку та залучити до роботи представників різних верств населення.
Так за даними управління НКДБ у Чернігівській області в перші дні окупації із Західної України прибули емісари до Бахмацького, Борзнянського, Дмитрівського, Ічнянського, Козелецького, Ніжинського, Носівського, Остерського районів, які займалися розповсюдженням націоналістичних ідей. Серед них – колишній білоемігрант генерал Г. Захвалинський, після приїзду на Україну призначений начальником всеукраїнської поліції, галичанин Д. Вершигора – начальник Козелецької районної поліції, О. Пахолок – начальник обласної поліції та інші. Активну роль у створенні обласного проводу ОУН відіграли редактор газети "Українське Полісся" Ф. Піпа, який мав тісні зв`язки з членом центрального проводу, редактором газети "Українське слово" Рогачем, представниками київського проводу ОУН-Б, а також його заступник І. Курач (друкувався під псевдонімом "Чигирин").
Найбільш активно осередки ОУН діяли в Дмитрівському, Козелецькому, Остерському, Ріпкинському районах та м. Чернігові; зафіксована також націоналістична діяльність у Борзнянському, Любецькому, Менському та Ніжинському районах.
Так, у Ріпкинському районі, де начальник районної поліції Польовик був районним провідником ОУН, серед поліцаїв проводилася робота по створенню з них збройних загонів. Аналогічна робота здійснювалась і в Любецькому районі. У січні-лютому 1942 р. німці розпочали репресії проти націоналістів, найактивнішу частину їх було розстріляно. Проте вже у березні-квітні 1942 року бандерівці створюють у Чернігові новий підпільний обласний провід. Активну роботу у розбудові місцевої організації взяли члени київського проводу організації Остапенко та Савченко.
У період з вересня 1941 р. по лютий 1942 р. націоналістами здійснювалася відкрита пропагандистська робота з метою створення самостійної української держави. Організовувалися збори населення, на яких вивчалися програмні положення ОУН, поширювалася націоналістична література, друкувалися листівки,
велася робота зі створення національних товариств, молодіжних клубів "Січ"; товариства "Просвіта". У м. Остер була створена українська класична гімназія, до якої приймалися діти осіб, репресованих радянською владою.
Нацистські окупанти жорстоко переслідували українське підпілля. У травні 1942 року СД було заарештовано значну частину обласного проводу, а в серпні розгромлено Ніжинський осередок ОУН (р).
Розгромлений осередок був центром націоналістичного руху на півдні Чернігівщини, згідно твердження Т.Демченко та С.Бутко, член Ніжинської організації користуючись фальшивими документами на ім’я Романа Геращенка, заснував осередок ОУН(р) в Ічні. Він складався з трьох осіб на чолі з місцевим поліцаєм Володимиром Кметою, але довкола нього гуртувалося чимало прихильників, зокрема й артисти місцевого театру.
Допомагає висвітлити «псевдо» Романа Геращенка та і взагалі всю цю історію, нещодавно опубліковані краєзнавчі дослідження Балабая В. І. . Так під псевдонімом Роман Геращенко ховався «Архип Кмета— уродженець Ічні, який у 1923 р. разом з отаманом Ангелом залишив її.
Був бургомістром десь на Зх. Україні. Приїхавши до Ічні створив осередок ОУН, привіз літературу з Ніжина. Гестапо дізналось про ОУН, але знайти не змогли. До складу ОУН входили—молоді хлопці Володимир Кмета(племінник), Віктор Омельченко, Павло Шевченко, лікар… Доля їх сумна, В. Омельченко, П. Шевченко отримали по 10 років таборів. А Володимира Кмета спіймали через декілька місяців у формі офіцера ЧА. Ревтрибунал у Києві виніс йому смертельний вирок».
Багато прізвищ уродженців Ічнянщини ми можемо знайти в оприлюднених В.Сергійчуком документах—реєстру бійців УПА захоплених в 43 році НКВД.
Але повернемось до Ніжина, ще одним чільним діячем національного руху був випускник філологічного факультету Учительського інституту ім. М. Гоголя Леонід Полтава (справжнє прізвище Пархоменко ). Він разом з провідником ОУН (р) на Роменщині другом «Остапом» розбудовував антифαшиcτське підпілля та у 1941-42 роках працював у газеті «Відродження» (м. Ромни). Але гестапо зацікавилось ним і він був примушений тікати.
Існувало широке національне підпілля і в Холминському районі, це можуть підтвердити документи оприлюднені В.
Сергійчиком. Згідно їм переважна частина вояків УПА, дані про яких захопило НКВД походили з території Холменського району. На думку дослідників це не було простою випадковістю, скоріш за все організаційна структура ОУН на території Холмщини нагадувала подібну структуру на Ріпкинщині чи Любеччині. .
Окремого дослідження потребує вивчення діяльності загонів УПА на теренах Чернігівщини. Так у другій половині 1943 року з групи УПА-Південь командира Енея були вислані курені Негуса і Мажа для підкріплення вже діючих загонів на Сході.
Влітку 1943 року з Волині в рейд на північно-східні землі вирушила військова частина УПА під командою «Верещаки» і «Євгена». В лісах Чернігівщини діяв загін майора Тимошенка.
У травні 1944 року для підпільної роботи на території Сумської та Чернігівських областей була направлена група з Волині. Складалась вона з колишніх поліцаїв. Нещодавно один з Чернігівських журналістів встановив контакт з мабуть останнім живим учасником тієї групи, жителем Корюківського району – С. Колінченком. Протягом нетривалого часу літа 1944 року на території Ічнянщини діяла невелика група під проводом Моряка.
Також восени 1944 року під керівництвом «Баті» з Рівненщини на схід вирушила група в 50 чоловік. Складалась вона з уродженців Чернігівщини та інших областей.
Маловивченою сторінкою залишається діяльність «Чернігівської Січі», у якій воював Григорій Жученко-- «Яр Славутич». Нещодавно вдалося встановити прізвище ще одного учасника-- Галина Кузьменко.
Докладне вивчення фотографій віднайдених у 1999 р. у Карпатах с. Яворів Івано-Франківської області засвідчило, що це збірка фотографій теренового відтинку(ТВ-21)—«Гуцульщина» та збройного підпілля ОУН Коломийщини 1945-1951 років. Є в архіві декілька фотографій, де зображено дівчину у військовій формі. Її впізнав Микола Міщенко з села Переяславське на Київщині. Це Галина Кузьменко з села Нова Басань Чернігівської області. Пан Микола повідомив таке. Галина Кузьменко народилась 30 липня 1922 року. В рік голодомору загинула мати і два молодші брати, згодом заарештували батька і з 1937 року його слід загубився в «архіпелазі ГУЛАГ». Галю, забрав до себе на Донбас дядько, материн брат. Саме тут вона жила поруч з родиною Міщенків,
які втекли від голоду 33-го з Київщини. Галя та Микола ходили до школи в один клас приятелювали. Коли почалася війна й німці зайняли Донбас родичі обох вирішили вертати в рідні краї. У квітні 1942 року родини розлучилися: Галя з родичами поїхала до Яготина, Міщенки до Переяслава. Зустрілися рівно через…50 років, 1992-го у Києві, цілком випадково. Тоді й розповіла Галина, по чоловікові Когут свою непросту долю.
Навесні 1943 року вона добровільно вступила в «Чернігівську Січ», яка з наближенням фронту пішла в рейд на Захід і влилася до лав УПА. На той час Галя вже була досвідченою кулеметницею, та командування УПА визначило їй іншу роль—пропагандиста крайового проводу. Звісно, що після відповідної підготовки (мабуть, тому її пригадують ветерани УПА як члена комісії з складання присяги новобранцями). Два роки з честю й гідністю служила Галя Кузьменко справі визвольної боротьби. Пізньої осені 1945-го її, змучену хворобою, захопили під час облави. Довго катували в Коломиї, «дали» 15 років в’язниці. Покарання відбувала на шахтах Воркути, 1957 року її звільнили.
Вийшла заміж за вояка УПА Ярослава Когута, який був родом із Золочівського району Львівщини.
Нерозв’язаним питанням залишається діяльність загону «Проти Гітлера та Сталіна» ліквідований у березні з’єднанням Сабурова. Згадує про існування цього загону й голова СБ ОУН С. Мечник. Інформація про його існування дійшла до нього з Рокитнянського району Київської обл. Загін згідно повідомлення видавав себе за ОУН. Цілком можливо, що це була якась провокація НКВД, які на той час комуністи використовували у боротьбі проти націоналістів.
Активно розгорнула була свою діяльність на Чернігівщині спочатку і ОУН(м), з’явилась вона
скоріш за все внаслідок діяльності Буковинського куреня. Ввійшовши до Києва, командування Куреня розсилала людей до різних місцевостей Київщини, Чернігівщини та інших суміжних областей, щоб вони допомагали організувати місцеве культурне життя, все ще сподіваючись, що німці таки дозволять на формування української армії для боротьби з Москвою.
В Чернігові виходила газета «Українське полісся», редактором її був Ф. Піпа, він та переважна частина співробітників газети були членами ОУН(м).
Газета займала виключно українську позицію та боролась за українську справу зберігаючи тяглість поколінь – борців за Україну, так в статті за 2 листопада зазначено, що найвищою емблемою України є золотий тризуб на блакитному полі щита, і жовто блакитний прапор. В тому ж номері у статті за підписом Петра Олійника вказано «… На полі кривавого змагання зложили своє життя велетні наших визвольних змагань отам. Симон Петлюра, полк. Євген Коновалець. … і ніколи не зіходили з поля боротьби бо тут ішло забуття і розвиток всієї української нації…». Яка любов до України але й яка наївна віра у зміни, віра у брунатного окупанта, який через декілька місяців знищить всіх цих журналістів-патріотів. Але статті які публікувались в газеті в ті далекі часи 1941 року дивним чином перегукуються з текстами написаними нашими сучасниками в 1991 чи 2001, та ж віра , та ж любов до України але, й таж наївність. Для прикладу приведемо нарис за 6 листопада, автором якого є Іван Чигирин. «…на високій горі, біля Десни, що зветься «Вал», спинився юнак, світло-ясними очима подивився на своє рідне українське місто … потім вступив вперед і розгорнув жовто-блакитний прапор і підніс його вгору ...
Та недовго майорів прапор. До нього підлетіло двоє .... Юнак пручався, але коритись не хотів... Він похитнувся, червона кров залила козакові одежу…
-- Не скорюся,--за неньку Україну вмираю,-- не скорюся.
Пролунав постріл і козак назавжди закрив світло-ясні очі.
Минули роки…По драбині на башту гордо йдуть два юнаки. Один несе прапор Великонімеччини, а другий свій жовто—блакитний. Вулиця, що зветься ім’ям нашого великого пророка Кобзаря, вщерть переповнена людьми. До прапорів іде процесія, жінки , дівчата і юнаки несуть ікони, над містом лине зворушлива, православна молитва. 23 роки не чули її, але ніхто не забув.».
Чи не нагадує це нам події недавньої давнини, коли українська інтилігенція разом з колишніми комуністами, не мов з тими «Великонімцями» ходили покладати вінки до пам’ятника Кобзарю. І у 41 і у 91 році всі очікували кращого, лише жертви та терор України допоміг знищити облудне сприйняття нацистів та екс-комуністів.
З «Українського полісся» ми довідуємось і про активізацію української інтелігенції організованої фракціями ОУН(м) та ОУН(б) на ниві спільної української роботи,
зокрема про відродження в області «Просвіт» «…які повинні займатися виключно культурними справами в селах та містах…Вони організовують та керують співочими, драматичними, музичними і іншими гуртками, влаштовують наукові доповіді, літературні вечори...». Одними з перших населених пунктів де відкрилися «Просвіти» стало м. Мена. Тут в районі відкрилося 3 клуби, в самій Мені організовано бібліотеку художні гуртки. А 30 листопада навіть демонструвався фільм «Пісня про любов».
Про активність націоналістичного підпілля у Мені свідчать й спогади Бабича О. П. – жителя Білої Церкви, який брав участь в Менському осередку ОУН, спогади якого надішли до білоцерківського краєзнавчого музею.
Відкривалися «Просвіти» і по інших населених пунктах, наприклад 4 січня відкрито її у с. Слабине. Зусиллями інтелігенції після 23-літнього кривавого совєтського забуття відроджувались укр.. традиції. Наприклад на різдво прихожанами укр. Церков було зорганізовано вертеп.
Але недовго тривало українське відродження воно було потоплено в крові гітлерівськими окупантами.
Арештовували та знищували як членів фракцій ОУН(м)
чи ОУН (б) так і звичайних патріотів які легально працювали в різних установах.
Наприклад доля члена Буковинського куреня Якова Осташека ("Грома"), який був родом з села Міліїв. Він був відкомандирований до Чернігова, на підпільну роботу і там загинув від рук Гестапо квітні 1942 року. Підпорядковані йому члени групи вели підпільну діяльність у різних районах Чернігівщини. Зокрема, троє членів Буковинського Куреня організували навесні 1942 р. в м.Козельці курси з вивчення історії України для групи з 31 чоловіка. Коли розпочалися репресії німців проти українців-західняків. цих трьох буковинців було арештовано за доносом одного з курсантів.
А на початку липня 1942 року в Чернігові було заарештовано бургомістра Ребенка, старосту району Дюбка і коменданта української поліції Тураша. Голова місцевої СД, вважав їх належними до ОУН(б).
Малодослідженим залишається питання участі уродженців Чернігівщини в УПА, тобто участь в бойових діях які відбувались на Зх. Україні. Як свідчать віднайдені документи, в УПА воювала вся Україна. Зокрема й Чернігівщина яка відома як район,
центр партизанського руху під проводом Ковпака і Федорова. Спробуємо дещо розкрити це питання, з цією метою повернемося до Яворівського архіву, серед невідомих вояків визначено також —курінного «Лісового», який помер від тифу 1945 р. ,-- це Андрій родом з Чернігівщини, був ст. лейтенантом ЧА. Варто відзначити й внесок Чернігівців у розгром військ НКВД у бою під Гурбами в квітні 1944 року—найбільшому бою УПА. Ось як описує внесок чернігівців у розгром учасник Гурбенських боїв майор Косенко «Командир довідавшись , що у Бущі є 80-100 більшовиків і танки доручив ударній групі командира Бувалого прочистити шлях. Ударна група була під командою старшого лейтенанта Кузьмича була зорганізована не так давно, алке слава про неї серед наших бійців і цивільного населення розійшлась досить широко. Складалась вона із бійців Чернігівської і Сумської областей. Під оглядом військовим стояла досить високо ,-- майже всі були учасниками совєтсько-німецької війни, старі вояки УПА.
-- Друзі, за мною!—скомандував ст.. лейтенант Кузьмич, і група , перейшовши міст, розстрільною почала облягати село.
Почулись перші постріли, а далі серії з кулеметів. Зав’язався бій . Бій не звичайний, а вуличний , що вимагає особливого уміння. Але Кузьмич майстер до нього. І дійсно будинок за будинком переходить до наших рук,--ворог відступає…Але раптом посунули танки… Бійці Кузьмича накидаються на стальну потвору і закидають її гранатами…
Кузьмич командує:
-- Вперед!
Ворог відступає.».
Нещодавно дослідники виявили псевдоніми декількох невідомих повстанців, уродженців Чернігівщини ,які загинули під Гурбами.
Прізвище Ім’я По-батькові Рік народження Військова функція Псевдонім Місце народження
? ? кулеметник Десна Чернігівщина
? ? повстанець Кубанець Чернігівщина
Тож як ми бачимо уродженці Чернігівщини виявляли чудеса хоробрості, та брали участь в боротьбі за майбутню незалежну українську державу.
Великий внесок у тому, щоб написати правдиву історію спротиву УПА на Чернігівщині зробили історики Тамара Демченко,
Сергій Бутко, Сергій Павленко. Геннадій Іванущенко
Останнім часом їм вдалося розшукати документи, які свідчать про те, що наші земляки брали участь у боротьбі УПА не тільки на західних землях України, а й безпосередньо на території Чернігівщини.
Наприклад на Ічнянщині впродовж літа 1944 р. діяла невелика група (до 5 осіб) під проводом "Моряка" (Олексія Савченка). Вона, як зазначено в документах НКДБ, "ведет среди населения украинскую антисоветскую националистическую агитацию, вовлекает в банду антисоветски настроенных лиц, грабит колхозы". Одним з напрямків діяльності повстанців було розповсюдження листів і листівок, в яких населення закликали підтримати боротьбу за самостійність України, а також вели пропаганду проти колгоспів, вказуючи, що на Західній Україні їх нема, земля поділена між селянами, а тому треба забирати собі хліб після обмолоту. Голів сільрад попереджали, якщо вони й далі будуть знущатися з людей, то на них чекає суворе покарання. Проте у серпні-жовтні 1944 р. ця група була повністю ліквідована. Восени 1944 р. з Рівненських лісів на Вінниччину і далі на схід вирушила група під проводом "Баті" чисельністю до 50 осіб.
До неї входили уродженці Чернігівщини та інших східних областей.
У секретних донесеннях Конотопського міського відділу МГБ Конотопському райкомові КП(б)У за березень 1948 р. повідомлялося: “На території Конотопського та Кролевецького районів тривалий час діяла терористична банда УПА. Основним кублом цієї банди було с. Озаричі, оскільки в селі Озаричі жили й переховувалися ватажки банди УПА, брати ЛУЗАНИ”31. З іншого документа відомо, що у березні 1948 р. брати Олександр та Іван Лузани зі своїм загоном здійснювали напади на радянські установи, розташовані в Конотопському і Кролевецькому районах Сумської області та Коропському районі Чернігівської області. “Причому під час нападів на культурні об’єкти, як-от: клуби та ленінські куточки, контори колгоспів та сільрад, знищували портрети керівників партії й радянського уряду та революційні плакати…”.
Про масштаби української визвольної боротьби на Чернігівщині певною мірою дає уявлення інформація наркома держбезпеки УРСР Савченка від 5 березня 1944 р. У ній московське керівництво повідомлялося, що в області виявлено шість осередків ОУН,
45 учасників ОУН, заарештовано - 15, "розробляється - 22, розшукується - 8 чол". У боротьбі проти народу чекісти не зупинялися і перед провокаціями. Внаслідок вербування у фальшиву ОУН тільки у так званій Конотопській окрузі, "осередки" якої "засновували", зокрема, в Бахмацькому, Ніжинському, Борзнянському районах області, 35 свідомих українців потрапили до в'язниці. З іншого боку, трагічні наслідки підступної операції НКДБ, проведеної у 1944 р. не тільки у Чернігівській, але й Дніпропетровській, Полтавській, Київській, Миколаївській, Сумській областях, показують значний національно-патріотичний потенціал тогочасного суспільства, насамперед це стосується сільської інтелігенції.
С.Павленко, спираючись на численні документи, показує широкомасштабний опір більшовицькій тиранії, що його чинило населення області у 1944 - до початку 50-х рр. Він твердить, що за окремі тижні оперативні зведення про дії повстанських груп і загонів на Чернігівщині нічим не відрізнялися від зведень руху опору на Івано-Франківщині, Рівненщині, але "за своїм складом і політичною спрямованістю чернігівські збройні формування були дуже строкаті.
Лише незначний їх відсоток у своїй діяльності керувався вимогами ОУН - УПА. Інші ж здебільшого не мали чіткої мети. З національно-визвольною ідеологією вони були не обізнані".
Таким чином, можна твердити, у повоєнні роки, незважаючи на віддаленість від головних центрів визвольної боротьби, інформаційну блокаду та буквально тотальний терор, повністю "заспокоїти" Чернігівщину владі не вдалося.
Прикладом цього є діяльність у 1947-1949 рр. в с Конашівці Борзнянського району молодіжної підпільної групи ОУН під проводом Василя Теребуна. До неї входило 4 члени і 8 співчуваючих. Історія організації досить повно висвітлена чернігівським істориком В.Гавриловим. Початком її можна вважати лютий 1947 р., коли в с. Космач (тоді Яблунівського району Станіславської області) відбулася зустріч одного з керівників місцевого підпілля "Сергія" з молодими чернігівцями Василем Теребуном і Григорієм Прядкою, які приїхали до батька останнього - члена ОУН Івана Прядки. Хлопці вступили до лав Українських Націоналістів, письмово присягнули і отримали доручення створити організацію на Чернігівщині.
її завданням було розповсюдження анти-радянської оунівської літератури, залучення молоді в підпільну антирадянську організацію, пропагування серед населення ідеї утворення "Самостійної України" і ведення агітації, спрямованої на зрив заходів радянської влади. Молодіжна група ОУН підтримувала зв'язок з Яблунівським районним проводом шляхом листування. Посилками надсилали прокламації та іншу підпільну літературу. Члени організації знайомили молодь з антирадянськими матеріалами, а в ніч з 6 на 7 листопада 1948 р. розповсюдили листівки у Борзні. Зрештою, Г.Прядка перейшов на нелегальне становище і став учасником підпілля на Станіславщині. А Олександр Зуй, який у 1948 р. перебував на військовій службі у складі радянських військ у Німеччині, вів серед військовослужбовців антирадянські розмови, "наклепницьки висловлювався про життя в колгоспах". У 1949 р. сталінська держбезпека повністю викрила організацію.
З книги "Сіверщина в боротьбі за Волю"
