«У родині військових не було. Колись лише дід воював під час Другої Світової. Коли я отримав повістку до ЗСУ, то без сумнівів на другий день прийшов до військкомату. І хоч я не армієць, а закінчив військову кафедру у ВНЗ, все ж вирішив, що я маю виконати свій обов`язок», - так для бійця колишнього 13 мотопіхотного батальйону, лейтенанта Дмитра Басова почався новий етап життя.
Шлях виявився не із легких
3 вересня 2014 року – ця дата у Дмитра Басова назавжди викарбувалася у пам`яті, саме цього дня він був призваний на службу до війська. Воїн потрапив у третю хвилю мобілізації. Перш ніж вирушити в зону АТО, Дмитро Басов разом з іншими побратимами пройшов курс підготовки в Гончарівську:
«Наша хвиля мала доукомплектувати 13-й батальйон, котрий на той час знаходився в Луганській області. Тривалий час ми пробули в Гончарівську, майже всю осінь, із настанням зими до нас приєдналися хлопці, котрих ми мали доукомплектувати. Тут було головне, як то кажуть, пройти процес «притирання», ми мали знайти взаєморозуміння і стати однією командою».
Пройшовши курс навчання та процес «притирання»,
батальйон вирушив безпосередньо на передову. Але шлях виявився не із легких, адже по дорозі до Луганської області виникало чимало перешкод:
«Ми доїхали до міста Ізюм, Донецької області. І тут постало першочергове завдання - вибратися із міста і потрапити на позиції. У нас виникли проблеми із транспортом, із бронетехніки у нас було 3 БДМ, із вантажівок - колгоспні ГАЗони списані. Уже із Ізюма деяка техніка їхала на буксирі. Ми з міста вибиралися 3 дні. І нарешті добралися до Станиці Луганської, де був розташований наш штаб».
Хоч автомат старенький - та добре, що стріляє
Хоча воювати доводилося із автоматом старшим за себе, з посмішкою згадує Дмитро, та все ж матеріальне забезпечення було трохи кращим, ніж у бійців 1 та 2 хвиль мобілізації:
«Самим необхідним мінімумом нас забезпечили. Але не можна сказати, що все було ідеально, були свої певні проблеми, голими-босими ніхто не ходив. Автоматів всім вистачило, навіть не дивлячись на те, що зброя була старша мене, головне, що стріляла. Звичайно, хотілося б, що якщо країна прагне в Європу, то щоб більше уваги приділялося армії.
Як це не трагічно, але за роки незалежності армію повністю зруйнували - нового не було нічого. Зараз почали видавати нову форму, а ми тоді поїхали на війну в старому, радянському «дубку», який після 3 прання «розлазився».
Бойовий дух підтримували волонтери
Не аби як на передовій допомагали волонтери. Це була допомога не лише речами та їжею, а й звичайною щирою турботою про кожного, хто воював в АТО:
«Це була допомога як для батальйону в цілому, так і для кожного бійця окремо. Були такі приємні моменти, коли присилала «Чернігівська Сотня» супові набори і там такий маленький з тканини мішечок із сіллю, зшитий вручну. І було приємно, адже людина шила це із думкою про бійця, котрий скористається цією солянкою».
Тут з`являється віра
Дмитро Басов зауважив, що він не дуже віруюча людина і до війни особливо цим питанням не переймався. Однак, зізнався, що потрапивши в зону АТО віра, навіть у кого її не було, з`являється:
«У нас завжди висіли дитячі малюнки, іконки, які нам присилали. Я так - людина не віруюча, але на власному досвіді переконався, що це працює. Це переконання приходить,
коли йде бомбардування. Коли кругом чути вибухи, за декілька кроків розриваються міни, а там де битком народу - в бліндажі - на стінах висять ці обереги, щось дійсно оберігає від смерті».
Бойові завдання
Спочатку, коли вже розмістилися на позиціях, зауважив Дмитро, їх підбадьорювали досвідчені бойові побратими, було досить страшно, не можна було заснути. Вже через деякий час, коли ти краще пізнав товаришів по зброї, то тоді вже стало спокійніше, не зважаючи на те, де ти знаходишся. Спочатку Дмитро Басов ніс службу в Вуглегірську, потім на Булавинській шахті, згодом він опинився на Дебальцівському плацдармі:
«Ми близько двох тижнів охороняли плацдарм. 17 січня почався страшний бій на короткій дистанції, вогневе зіткнення. Ми захищали свій дім, прийшли погані люди, почали кидати гранати. Я безпосередньо слідкував за дверима, прикривав своїх товаришів. Коли у вікно влітала граната, то появлялся чорний дим, і в цей час хтось міг пробратися до нас. Коли щоразу щось падало, намагалися сховатися. Двічі пронесло, на третій раз – ні».
Він отримав осколочне поранення ока,
шматок гранати застряг у нього в черепі. Воїну вдалося вижити, хоча добратися до лікарні виявилося не так просто:
«Черепно-мозкова травма, контузія. Вночі прийшов до тями, це був відхід, коли покидали Дебальцеве. Смутно пам`ятаю, дорога… машина зламалася, їхали якісь хлопці, дякувати їм, забрали мене (не знаю їх імен), і довезли до самого Артемівська. Звідти «швидкою» направили до Красноармійська, а далі на Дніпропетровськ. Там підлікували і відправили до Чернігівського госпіталю. Завдяки допомозі волонтерів, отримав фахову допомогу в Києві, в Інституті мікрохірургії ока. Тобто, око у мене своє, хоч воно не бачить, але не скляне».
Нарешті вдома і знову боротьба
Пережите на Сході країни не проходить безслідно, і кожен, повертаючись додому, окрім багажу досвіду, має багаж проблем зі здоров`ям. До війни на Сході країни Дмитро працював інженером на ЗАЗі, пройшовши курс реабілітації повернувся на роботу, де і нині працює. Він говорить, що добре себе почуває, і окрім втраченого ока суттєвих проблем зі здоров`ям чи психікою немає:
«Насправді, багато, хто повертається додому після війни, мають проблеми з нервовою системою. Мені допомогло те, що з перших днів, як я виїхав з передової, мені дуже допомагали медсестри в лікарні, не давали ні хвилини сумувати, постійно підбадьорювали і не дозволили впасти в депресію. За що їм дуже вдячний. Та й сумно, що повернувшись додому, нам довелося знову вступати в боротьбу, і цього разу - за свої законні права. Мене вистачило лише домогтися пільг на комуналку. А про землю чи квартиру і не мрію, та й бажання псувати собі нерви не маю. Просто, хотілося б вірити, що їх отримають дійсно гідні люди, а не як завжди».
Як і кожен з нас, Дмитро Басов мріє про мир, однак якщо буде потрібно, знову готовий взяти зброю до рук і захищати свою країну.
