Раніше сім’я Левченків (батько; матір; донька, котрій зараз 16 років; син, якому нині 9; дідусь із бабусею по батьковій лінії) мешкала на Чернігівщині, в селі з надихаючою назвою Новий Шлях. Обоє батьків працювали, дітлахи відвідували школу, старше коліно – пенсіонери. Та війна кардинально змінила життя родини: усі члени сім"ї, окрім старшого подружжя, переїхали у Смілу до батька Наталії – Миколи Ілліча. Уже більше року сімейство проживає в нашому місті, за винятком бабусі Ольги і дідуся Віталія, що залишилися в рідному селі. Діти навчаються в місцевій школі, а батьки працюють: мама – адміністратор у супермаркеті, тато займається налаштуванням інтернету. Редакція Сміла.City поспілкувалася з Наталією Левченко і дізналася детальніше про виживання під постійними обстрілами, складну евакуацію та нове життя у Смілі. Облаштування на новому місці До 24 лютого минулого року жінка працювала бухгалтеркою в будівельному підприємстві "Чайка". Знайти хорошу роботу з гідною заробітною платою та привітним колективом у Смілі виявилося для неї справжнім викликом. За рік, проведений тут,
героїня вже встигла змінити не одну компанію і посаду: була керуючою в магазині "Материк", адміністратором в "АТБ", а нещодавно влаштувалася на цю ж посаду в "Делікат". Чоловік Наталії Павло після того, як на початку повномасштабного вторгнення вивіз родину у відносно безпечне місто, знову повернувся в Новий Шлях. Мав там роботу – проводив інтернет в оселі. Але з Нового року він із дружиною, двома дітками і тестем також проживає у Смілі - вдалося знайти тут дуже схожу роботу. Тепер чоловік займається налаштуванням інтернету. У планах поки жити в нашому місті із сім’єю, однак він, звичайно, хвилюється за батьків, що перебувають на північному сході країни, і хоче відвідати їх разом із Наталією, донькою і сином. Дорослі Левченки вже обзавелися знайомствами в новому містечку, навіть знайшли друзів. "Я дуже турбувалася про дітлахів у перші дні після переїзду, адже в Новому Шляху з початку війни вони місяць провели в страху, без комунікації і навчання. Особливо тривожно було за доньку-підлітка, оскільки малеча легше знаходить спільну мову, аніж тінейджери", – щиро зізнається героїня.
Та все склалося непогано: Іра та Павло прекрасно "влилися" в нові колективи, знайшли друзів і стали заробляти хороші оцінки. Хоч старшій сестрі, дійсно, важче було адаптуватися до нових умов, проте вона навчилася гідно долати труднощі і знаходити спільну мову з різними людьми. Найменший із Левченків легко потоваришував із однолітками, йому одразу сподобалося навчання і вчителька, яка зрозуміло все пояснювала. За словами матері, хлопчик аж занадто розслабився і почав отримувати невисокі оцінки та зауваження, це його неабияк засмучувало. Іра і Павло, діти Наталії, на ЧернігівщиніФото: З особистого архіву Левченків "Мамо, вчителька сьогодні знову просила мене не бешкетувати", – зі сльозами на очах скаржився він. Тож Павло швидко надолужив утрачене, щоб знову чути похвалу від педагогів. Життя під обстрілами в перший місяць повномасштабної війни "Поруч із нами проходила "московська" траса. По ній часто танки проїжджали. Бомбили нас дуже сильно. Надзвичайно страшно було", – згадує Наталія початок повномасштабної війни на Чернігівщині. Розповідає, що спочатку ніхто з їхнього селища не виїжджав.
Хтось не мав транспорту, хтось боявся чи чекав, що все налагодиться. У родини Левченків теж не було автомобіля. Та з кожним днем ставало дедалі гірше... Продуктів не привозили - людям доводилося подекуди й битися за хліб, якого видавали лише по одній буханці на день для всієї родини. Із ліками ситуація не краща була, проте сусіди ділилися одне з одним останнім. Про світло вже й не мріяли. Горіли розташовані поруч села. Були всіяні вирвищами поля. “Під час обстрілів ми ховалися в коридорі, оскільки жили на першому поверсі. Жахливо було. Дім труситься, діти плачуть…” – зітхає переселенка. Так і проходило життя сімейства: або в коридорі, або в підвалі місцевої школи, де в мирний час сиділи за партами наймолодші Левченки, Іра та Павло. Евакуація у Смілу та відмова рідних виїжджати Близько місяця Наталія намагалася знайти людей, що зголосились би вивезти її з близькими у спокійніше місце, до її тата Миколи у Смілу. Однак дорога була занадто далека і небезпечна. Врешті-решт, батько жінки знайшов у нашому місті двох волонтерів (молодого чоловіка та його тата), котрі на свій страх і ризик зважились евакуювати родину.
За переказами односельчан, деякі сусідні села вже перебували під окупацією, тож їх доводилось об’їжджати десятою дорогою. Адже там навіть розстрілювали машини з цивільними громадянами. “У перші дні після приїзду сюди дуже хотілося додому, а зараз трохи звикли. Розуміємо, що Чернігівська область поруч із кордоном, страшно туди повертатись. Особливо коли згадуєш, як над тобою ракети пролітали…” – зізнається жінка. Серед колишніх односельчан Левченків молодь переважно повиїжджала, багато хто подався за кордон. Залишилися майже всі люди поважного віку. Не захотіло покидати власну оселю і старше покоління сім’ї - бабуся і дідусь Іри та Павла по батьковій лінії, Ольга Олексіївна і Віталій Михайлович. Вони залишаються там досі. Запевняють рідних, що наразі в Чернігівській області все більш-менш добре, тихо. Як героїня стала сильнішою через війну Однак Левченки досі іноді бачать кошмари-спогади про найстрашніший березень у їхньому житті. Думали навіть про те, аби дітей показати психологу. Поки не зважилися. "Найстрашнішого, на мою думку, я не бачила... Бог милував.
Але війна точно зробила мене у стократ сильнішою. Раніше я і подумати не могла, що можу так швидко і раціонально реагувати на події та діяти" – із тривогою в голосі розповідає Наталія. Чому не виїхали з України Згадує, що позаминулої весни роздумувала про виїзд за кордон, але не зважилася через величезний страх за дітей. Чула купу історій про те, як переселенці залишалися на вулиці з малечею. За її словами, безліч знайомих, котрі вибралися за межі України, розповідали страшні історії про важку евакуацію в заповнених вщент потягах, автобусах, де складно було поворушитися і нічим було дихати. Говірка Нового Шляху Наталія ділиться з редакцією Сміла.City поширеною у Новому Шляху говіркою, що є своєрідною сумішшю лексики нашої держави, сусіда-агресора та Білорусі. Героїня наводить приклади популярних у цьому регіоні слів, незвичних для нашого мовлення: гаманіла-говорила, попинка-рядно, вутва-качки, гурки-огірки, дорщ-дощ, свальба-весілля. Також зазначає, що і суржик Черкащини її трохи здивував і говорить, що деякі українські слова вперше в житті почула саме тут. Мрія номер один Наостанок переселенка зазначає, що найзаповітніша мрія її родини збігається з бажанням усієї України: Левченки з нетерпінням чекають на Перемогу. А також прагнуть якнайшвидше знову зустрітись із бабусею Ольгою і дідусем Віталієм у мирному селі Новий Шлях. Співавторка: Маліка Ель Анссарі Слідкуйте за нами в Telegram! Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто! Знайшла себе у творчості: переселенка з Луганщини розповіла про нове життя у Смілі "Мамо, ми повернемось додому?" - переселенка з Білозерського про евакуацію та життя окремо від сім’ї “Війна закінчиться нашою перемогою” - розповідь переселенки Ірини Коротун зі Слов’янська
