Експедиція в Непал і Тибет звалилася мені, ніби сніг на голову. Ще місяць перед тим і не підозрював, що за якихось пару тижнів крокуватиму Азією з палицями у руках і чималим наплічником позаду себе. Очевидно, подорож стала ще одним підтвердженням тому, що думка є первинною, а ідеї матеріалізму варті хіба що дірки від бублика. Чому? Все просто. Скільки себе пам’ятаю, то стільки зачитувався працями Блаватської, Реріха, романами Олександри Давид-Неель. А ще слухав і слухаю мантри й, ніби монах, обкурюю своє помешкання ароматичними паличками. Підсвідомо мене тягнуло у ті краї завжди, але, як виявилося, сприйняти тамтешню цивілізацію навіть я був не готовий. Кілька днів ошелешено ходив із роззявленим ротом і крутив головою. Ні зробити добротної фотографії, ні вести записи у щоденнику не міг. Від запахів, звуків і всього, що так раптово оточило мене, я просто осліп. Так буває, коли необачно подивишся на сонце. Світло настільки сильне, що ти бачиш лише темряву.
Я називаю Юрія Белойвана «професійним мандрівником». Він побував на двох полюсах, підкорив Еверест, купався у Гангу та кілька днів брів голодним у джунглях Папуа.
Тобто здивувати цього чоловіка чимось важко. Однак коли ми приземлилися у столиці Непалу – Катманду, то навіть він, м’яко кажучи, був здивований. Нічого не плануючи заздалегідь, ми потрапили на кривавий фестиваль Гадхімай Мела. Національне свято індуїстів, коли за кілька днів у жертву реально приносять десятки тисяч тварин: буйволів, корів, кіз, курей. Чим багатша родина – тим серйозніша данина богині Гадхімай.
Тепер заплющіть очі й уявіть собі таку картину. Ви летите у сучасному літаку, де є кондиціонери та охайні стюардеси. Далі аеропорт із кількахвилинною дорогою до міста – і ви потрапляєте в інший світ. Перекошені будинки без будь-якого планування, стовпи, по яких стрибають мавпи, вузькі вулиці та калюжі крові. Крові насправді стільки, що її запах забиває памороки. Одні непальці ще ведуть биків, а ті злякано б’ють копитами, бо мають добрі інстинкти, відчувають свою смерть. Інші просто на вулиці величезними мачете відрізають їм голови, треті несуть ці голови у кошиках, а четверті просто під будинками обсмажують туші на соломі. До крові домішується запах диму та горілого м’яса.
По кривавих калюжах бігають діти і ходять дорослі.
Доброю ілюстрацією цьому є дівчина, яка стоїть біля воза з мертвими буйволами, біля її ніг велика червона пляма, а нігті зафарбовані у червоний колір. Збоку виглядає так, ніби над композицією і декораціями хтось працював спеціально.
Атмосфері святковій метушні додають скульптури індуїстських святих, які повсюди. Вони багаторукі, зубаті, мають страшні очиська. Тільки один їхній вигляд на європейців із слабкими нервами діє не надто добре. Поруч сцени еротичного характеру, де спарюються десятки і десятки персонажів… Як апогей, розпочинається теплий і рясний дощ. Курява перемішується із кров’ю та брудними струмками тече геть… У Катманду дуже легко заблудитися. Ми переконалися у цьому вже за якийсь час. Полюючи за вдалими світлинами та сувенірами, забрели так далеко, що довго не могли вийти до автомобіля. Хтозна, чи знайшли б дорогу самі, якби доля не послала нам ангела (християнські боги також не дрімають). Його звали Біджей, і він з’явився до нас у подобі місцевого підлітка. На ньому були яскраво-жовті гумові шльопанці,
джинси із яскраво-жовтим ременем і така ж яскраво-жовта стрічка за лівим вухом. Малюк довго йде за нами вулицею та непоганою англійською розпитує, звідки ми приїхали, як нас звати і таке інше. Ми відповідаємо коротко і знервовано, бо вже добряче находилися та змучилися. Згодом комусь приходить ідея показати малому карту. Розкриваємо її, і той без проблем тицяє пальцем у місця, де ми знаходимося і куди потрібно йти. Проводить нас до самого кінця та як винагороду просить купити книжку. Ми сміємося, бо знаємо, що так «працюють» усі непальці. Просто просити гроші наважуються не всі. Підходять до туристів, аби ті придбали їм будь-який крам, включно з продуктами. Мовляв, що вони голодні. А потім повертають усе назад у магазин і беруть назад собі гроші. Звичайно, що діляться з власниками крамниці. Коли ми сказали Біджею, що дали б йому грошей і так, то хлопець заледве стримав сльози. У результаті до книжки додали ще двісті рупій, і той задоволено побіг собі геть.
У той час мимо нас величезний натовп із криками погнав кудись здоровенного бика. Той розлючено відбивався від чоловіків,
брикав ногами та мчав вузькою вулицею. В кінці на нього теж чекало мачете.
Перед тим як сісти в автомобіль, до нас підійшла місцева мешканка. Вона була у червоній сутані й мала такі чорні очі, що можна втопитися. Пропонує купити буси з різнокольорового каміння. Коли даємо п’ять доларів, приязно посміхається, дякує та йде. Для неї це великі гроші. Від дівчини пахне дешевим одеколоном, з-під якого пробивається запах чогось ледь вловимого, але набагато кращого. Що це? Смола, олія… Стою і думаю собі, що вбивати свою природу штучним навчилися не ми одні.
Фестивалем Гадхімай Мела Непал тільки стартував. Чим далі ми пересувалися та вивчали його, тим більше він дивував нас. Ще більше несподіванок на мандрівників чекає в іншій частині міста – на берегах священної ріки Багматі, в околицях головного індуїстського храму Катманду – Пашупатінатх. Пашупатінатх – це місце, звідки у свій останній шлях вирушають більшість непальців. В очікуванні смерті вони приходять туди, аби померти і бути спаленим поблизу, на березі ріки. Щодня на спеціальних відкритих постаментах – гатах кремують десятки тіл.
Принаймні, коли ми були там, ця невесела процедура відбувалася одночасно у восьми місцях.
Небіжчиків кладуть на дрова, обгортають у кольорові тканини й обмазують різноманітними оліями та пахучими рідинами. Якщо помер чоловік, то підпалити його повинен старший син. Якщо жінка – молодший. Вогонь неодмінно повинен розгорітися зі шматочка сандала, який кладуть до рота. Згодом попіл і все, що залишилося від тіла, згортають у воду. Кожен раз за всім цим пильно стежать дітлахи, які потім визбирують на дні персні та сережки… Визбирують і очевидно, що продають, бо круговерть життя у Непалі нагадує собою великий ярмарок, де перемішалося святе і грішне, а речі серйозні давно балансують на межі спектаклю та блюзнірства. Як пояснити натовпи туристів, які неодмінно фотографуватимуть кожну кремацію, плутаючись під ногами у заплаканих родичів. Дико подумати, що таке творилося б у нас, коли в останню дорогу проводжають своїх рідних європейці. Для непальців наша традиція захоронення тіла в землю теж екзотика, але чи насмілилися б вони в такі моменти щось фотографувати чи сміятися?
Коли ми говоримо про Непал і Катманду, то важко не згадати монахів-аскетів садху, яких іще називають «святими наркоманами». Розфарбовані у різні кольори веселки, вони незворушно сидять на березі ріки, курять гашиш, спостерігають за кремаціями та бійками мавп, за коровами, які бродять туди-сюди, за одягом і поліетиленовими пакетами, які пливуть рікою, за димом, що куриться з вогнищ… Їх ніхто не чіпає, і всі поважають, бо садху вважаються мудрими та розважливими. Вони роками не стрижуться і мають довге волосся, щоб бути схожим на бога Шиву, а з нього в Непалі не жартує ніхто, бо їхня віра міцна, як криця.
Коли ми фотографуємо монахів, ті сміються і пропонують нам закурити гашиш. Ми сідаємо поруч, дивимося вниз і мовчимо.
Фото: Юрій Белойван
