В пятницу 6 декабря утром под исполкомом Никополя собралась люди с плакатами и флагами. Причиной собрания стал, облетевший город накануне вечером слух о том, что, мол, на сессии местного совета будет рассматриваться вопрос о введении в Никополе чрезвычайного положения. Против чего и решили высказаться митингующие.
Каждый желающий мог выступить перед согражданами, взобравшись на верхнюю ступеньку лестницы, ведущей в белый дом. Одним из ораторов стал молодой никополец Константин Ивантович, который являлся очевидцем и непосредственным участником печально известных киевских в ночь с пятницы на субботу 30 ноября. Он обнародовал шокирующие подробности силового разгона майдана, а также заявил, что всерьез опасается политических преследований.
Вот что рассказал Константин: Як я вижив після кривавої суботи...
«27 грудня, я приїхав до Київа. На майдані було дуже багато людей!
Вже почали страйкувати численні групи студентів! У небі літали гвинтокрили, які знімали сюжети для світу. Щоб боротися з холодом, доводилося танцювати, - це був найкращій спосіб.Усі допомагали один одному і самоорганізовувалися.
Співали найвідоміші співаки України...
Купа...
28--го я почав малювати плакат від мешканцівНікополя. Маленькі львів'яни допомогли мені в цьому, і ми разом створили плакат про наше місто!
Вони запрошують нікопольців до Львову!
Спасибі їм.Але «беркути» все зідрали і спалили!!!
Власними силами налагоджували побут: дівчата-волонтери зі Львову, Тернополя, Франківська та Київавесь день годували людей у наметі. Там же я познайомився з ветераном ОУН, який, показав мені книжку, видану у Німеччині: там вся правда про УПА. Сам ветеран наполовину німець і на половину поляк, але вважає себе справжнім українцем. Людина-воїн, навіть у такі роки прибув до Києва. Розповів, що у його Чернівцях міліція перекрила міст-переправу,і люди пішли пішки... Я пишаюся своїми співгромадянами-героями. У ці дні і старі, і малі вимагають одного: свободи для всіх, прав і Незалежності, яку в нас зараз хочуть забрати. Янукович продав країну і усіх нас разом, як рабів системи. Але ми - не раби! Я - не раб!!!
Вночі стало дуже холодно! Тому євромайдан грівся, як міг: чаєм, пледами-ковдрами, вогнем...
Гріючись, біля діжоу, я познайомився із багатьма підлітками з усієї України. Я пишався нами усіма, що ми такі,і стоїмо один за одного!!!
У суботу ябув серед тих ста підлітків, які трималися під натиском «беркутів». Ми встали на сходинах, дівчат закликали сховатися за нашими спинами під дахом стели, але багато з них було і серед нас. Вони плакали і благали «беркут» не бити нас! «Беркути» крикнули у мегафон про постанову якогось там суду і почали бити нас кийками по головам, щоб наші руки розімкнулися.
Вони втиснулинас у стіну.Я впав. А коли вже встав, то «беркут» прорвався і почав бити дівчат, які сховалися за нашими спинами. Почали підриватишашки!Зійнялася паніка... «Беркути» били усіх, навіть тих, хто тікав! Міліція стояла і дивилася!
Люди побігли далі, дівчата зупинялися перед міліцією, яка стояла за парканом і дивилася. Зі сльозами на очах, питали: «Чому ви нас не захистили?». Потім дали команду відловлювати всіх, хто з українськими символами, і тут почалося: по Хрещатику бігли сотні дітей, яким підбивали ноги, забивали і тягли до автобусів... Ми побігли до провулків.
«Беркути» фактично наступали на п’яти. Нам вдалося втекти, але тут почали їздити патрулі!!!! Ми з хлопцями сховалися у підвалі! На наших очах схопили декількох людей, які не встигли втекти. Їх пов’язали. Коли патруль поїхав, ми знову побігли, потім сховалися у провулку і сиділи там до світанку, знявши і сховавши всю символіку.
Через декілька годин залишили підвал. Хлопці пішли до інших виживших у парк, а я – шукати таксі, щоб доїхати до посольства Німеччини або Польщі іпросити політичного притулку. Бо те, що сталося, - найстрашніше у моєму житті... Я ходив дві години по вулицях, усюди міліція й «беркути», все перекрито! Знайшов таксі і доїхав до посольства Німеччини, але солдат, який там стояв, сказав, що нікого немає... Тоді я вирішив їхати додому.
Сидів у залі очікування і чекав. Зателефонувавдруговіполяку, що приїхав на майдан, - та мені відповіла зовсім інша людина, яка сказала:«Я нічєго не знаю, нє звоніте сюда...». Тут мені зателефонувала знайома журналістка, і сказала,що буде через 40 хвилин, що забере мене тадеяких інших людей,щоб ми розсказала про нічні події.
Знайомі перелякалися івідмовилися... І тут у зал очікування увійшлисолдати зі словами: «Тут бил званок, сєйчас". І тут мій телефон дзвонить!!! Я вимикаю! А вони вже причепилися до когось, хто витяг телефона!І так тричі. Я кожен раз встигав вимикати. Усе це бачилосьякимось жахливим сном!!!
А у вокзалі безперервно крутили оголошення: рада прийняла такий то, такий то закон, що забороняє те і те... Потім прийшла журналістка, я поїхав з нею. Дібралися до Софієвської площі, де авто захищали нас від тисяч тітушок у спортивних костюмах... Я зустрівся з Русланою і розповів усе. Потім дав інтерв'ю «1+1», виявилося, що близько 200 людей вже розказали: я лише підтвердив інформацію про те, що ми дійсно нічого не робили і «беркут» сам бив нас, як хотів. Прийшли адвокати і запропонували свою допомогу. Потім я поїхав знову на вокзал. Мене проводили.
Сів на потяг... На щастя, повернувся додому живим. Але я досі не можу заспокоїтись. Впевнений, що мій телефон прослуховується і за мною стежать. Хочу заявити про це відкрито.Можливо, заява когось зупинить… Перед очами все життя стоятимуть картини: нерухомі закривавлені люди в автобусах «беркутів». Я ніколи не пробачу владі і правоохоронцям цього жаху».
Подготовила Екатерина Андрус
