Про Велику вітчизняну війну написано незліченну кількість книжок, здається, занотована кожна хвилина і доля кожної людини… Все це виглядає логічно, якщо не враховувати розмах пропаганди, через горно якої проходила вся інформація про ту війну і за радянських часів, і вже за незалежності. Тож не дивно, що в кривавій історії війни 1941-1945 років мало не щодня відкриваються нові сторінки. Деякі з них уперше ввів у обіг знаний криворізький дослідник минувшини Олександр МЕЛЬНИК у новій книжці «Криворожье: в пламени войны (1941-1945)».
Від оголошення війни, початку евакуації, вступу окупаційних військ, протягом усього періоду окупації та аж до погодинної хроніки визволення Кривого Рогу — такий часо-подієвий проміжок охоплює дослідження. І про кожен із названих етапів розкрито маловідомі або замовчувані факти. Зокрема, «в усіх радянських джерелах вказувалося, що евакуація Кривбасу була виконана швидко й ефективно. Про те, що не все було гладенько, свідчить записка наркома внутрішніх справ СРСР В. Сергієнка Микиті Хрущову, датована 10 серпня. В ній ішлося про те, що начальник шахтоуправління «Більшовик» Яковенко залишив підприємство і зайнявся евакуацією своєї родини.
За його відсутності робітники облишили демонтаж шахти, розбили рудничну крамницю, взявши випивку і закуску, почали пиячити. Жінки даного рудника побили зібраних для евакуації жінок червоноармійців, вигукуючи антирадянські гасла. На шахті імені Орджонікідзе група робітників із 8 людей протидіяла демонтажу, погрожуючи розправою тим, хто не виконає їхніх вимог. Робочі також розібрали залізничне полотно, перешкоджаючи вивозу майна».
Згідно з архівними документами, близько 1.6 млн. тонн залізної руди залишилося невивезеними на момент вступу німців до Кривого Рогу. Крім того, автор книжки Олександр Мельник зазначає, що повна евакуація населення була оголошена запізно, лише за день до вступу німецьких військ. Через це тисячі людей просто не встигли врятуватися.
Чимало криворіжців було призвано до лав Радянської армії. Автор книжки на підставі документів зробив приблизні підрахунки: «Кількість мешканців перед війною складала 197621, з них робітників 66 тисяч, службовців 18 тисяч, утриманців 116.6, дітей до 16 років – 67.4 тис. […] Створені на початку травня 1939 року Жовтневий і Дзержинський райони нараховували по 60 тисяч мешканців.
Центрально-Міський — близько 66 тисяч. Згідно з книжкою «Список військовозобов’язаних, призваних до лав Радянської армії Дзержинським РВВД м. Кривого Рогу у 1941-1945 рр.», у 1941 році було мобілізовано 2937 чоловік. Можна припустити, що з двох інших районів під рушницю поставлено стільки ж. Тобто кількість тих, хто пішов на фронт у 1941-му, вірогідно, могла скласти 9 тисяч або трохи більше».
Для німців, які прийшли на територію України і зокрема Криворіжжя, тутешній побут став шоком. Капітан Ганс Кох писав у своєму звіті «Про настрої населення та набутий досвід»: «Зубожіле населення постійно веде пошуки на місцях боїв, щоб підібрати там якийсь ремінь, викинуту сумку для боєприпасів, клапоть матерії. В будинках, що належали євреям-утікачам, люди порпаються, як термити, шукаючи залишки предметів побуту чи одягу, і нема тут жодної непотрібної ганчірки чи предмета побуту, які не знайшли б застосування. Коли я в будинку одного селянина запалив гасову лампу (свою власну, передбачливо привезену з собою), селянка прошепотіла своїй доньці: «Такого світла я не бачила з часу мого весілля».
Підпілля на Криворіжжі в часи окупації було не лише прорадянське, як довгі роки переконувала пропаганда. Дуже потужною силою була ОУН — Організація українських націоналістів. У місті діяла ОУНівська контора, з початку жовтня почала виходити друком газета «Дзвін», яку спершу контролювали члени організації і провадили активну роботу «для створення в майбутньому незалежної держави». 15 вересня 1941 року міська управа перейменувала 32 вулиці. Вулиця Луначарського стала імені Івана Франка, Першотравнева — Симона Петлюри, Петровського — Євгена Коновальця, Аненкова — Михайла Грушевсього, Мопрівська — Миколи Міхновського тощо. Провідними діячами ОУНівського підпілля в різний час були Михайло Пронченко, Ярослав Потічний, Мирослав Мричко, Петро Ричка, Сергій Шерстюк та інші.
Проте розгалужене і добре організоване підпілля проіснувало недовго. «Дослідник І. Білик на підставі архівних документів дійшов висновку, що один із його керівників — М. Захаржевський («Олесь») — був агентом НКВС, спеціально залишеним для підривної роботи. Імовірно, він «злив компромат» гестапо і здав керівництво.
В українській поліції був слідчий Пастернак, який також вів активну боротьбу з націоналістичним підпіллям. […] 25 листопада 1941 року Гіммлер віддав наказ айзацгрупі «Д» про знищення активістів ОУН (б) як грабіжників».
На відміну від ОУНівського, хоч і створене нашвидкуруч, проте потужне прорадянське підпілля зміцювалося під кінець окупації. Про звитяги партизан написано чимало досліджень, проте були серед них і свої «паршиві вівці». Наприклад, «показовим прикладом створення псевдопідпільних груп та присвоєння незаслужених нагород була справа про «Партизанський загін Бориса Яреська». Секретарі Криворізького міськкому комсомолу Яресько та Приймак прибули на Криворіжжя 29 жовтня 1943 року з Нижнього Тагілу. Користуючись своїм становищем, вони ввели в оману командування дивізії, якому реальну допомогу у звільненні двох сіл і розвідці надав загін М. Гриньова. Яресько назвав себе командиром цього партизанського загону. Працюючи при політвідділі штабу дивізії, Яресько і Приходько добилися анулювання списку осіб із загону Гриньова, представлених до нагород, і склали новий,
включивши себе в якості керівників. У нових списках опинився навіть один поліцай, якого вбили підпільники. До списку нагороджених, в остаточній редакції, виявилися включеними троє людей: Яресько, Приходько та Клоченко (секретар Жовтневого райкому комсомолу) — усі вони жодної участі в діях загону не брали. Внаслідок розслідування всі вони були зняті з керівної роботи та отримали догани з занесенням в особову картку».
Олександр Мельник доводить: сьогодні дуже важливо створити правдиву картину руху спротиву, виключивши зі списків героїв осіб, що примазалися до всенародної боротьби. На сьогодні є офіційна інформація про кількість партизан на Криворіжжі. «У Кривому Розі при німецький окупації нараховувалося 329 учасників підпільно-партизанського руху і патріотів. Із них 168 людей визнано підпільниками, 162 — патріотами, 4 — партизанами».
Спостереження за морально-психологічними особливостями радянських людей, які наводить капітан Ганс Кох, цікаві не лише самі по собі, а і з огляду на стилістику звітів німецьких і радянських вояків. Прибувши у 1941-му в Україну,
німець відзначив: «Особливі труднощі для наших перекладачів створює та обставина, що деякі колись звичайні слов’янські слова на позначення якості та ступеню завдяки радянській пропаганді доведені практично до втрати свого змісту. Там, де раніше говорили скромно «великий», тепер більшовик скаже слово, що з’явилося під впливом американізованої пропаганди, схильної до перебільшень, «максимальний», «гігантський» або «колосальний». Військовополонені, які поверталися додому, у розмовах зі мною говорили, що вони не «дуже» втомилися, а «виснажені від утоми до крайньої міри». Той, хто раніше скромно називався робочим, що здійснює підготовчу (попередню) роботу, тут тепер називається «бригадиром», пекарня — «хлібозаводом», сільська крамниця — «універсальним магазином». З огляду на такі очевидні, але вже вкорінені в маси населення схильності до перебільшень, виникає небезпека (навіть при найкращому перекладі), що стиль нашої мови, наших наказів та письмових документів виглядатиме занадто тверезо і скромно. Тому вона може імпонувати не різкістю тону, а виключно завдяки точності змісту».
Цей укорінений потяг до перебільшень яскраво ілюструють наведені у книжці «Криворожье: в пламени войны» паралельні свідчення з обох боків. Зокрема, німці у своєму звіті про дії таємної польової поліції 444-ї дивізії охорони у період із 9 по 27 жовтня 1941 року говорять: «В дні операції близько 500 чоловік були заарештовані за підозрою або були доправлені військовими і допитані. 99 людей із цієї кількості були викриті в приналежності до банди і розстріляні. Троє партизан убиті під час бою, а 3 — поранено. Наші втрати: 7 убитих. 711-та група таємної польової поліції зробила значний внесок у вдалий кінець цієї операції. Вона протягом усіх чотирьох днів добувала важливі документи про положення противника, виявляла противника, де він переховувався, і взяла в полон 56 людей, та, знищивши трьох, зробила суттєвий внесок в успіх усієї операції».
Зовсім інакше описує ту саму подію один із керівників Криворізького партизанського загону Борис Шангін багато років потому. Сюди, у Нікополь-Марганцівський район, де він «у юні роки» займався «колективізацією та ліквідацією кунацтва як класу»,
його перекинули як командира групи розвідки. Радянський вояка згадує: «Довго фαшиcτи тримали в оточенні район бою. Понад сотню знищених варварів довелося їм звозити до Кривого Рогу. Знову священнослужителі всіх віросповідань, але вже таємно, служили панахиди, приховуючи від мешканців Кривого Рогу та найближчих сіл поразку, завдану партизанам гітлерівцями. Ми зазнали тяжких втрат, в цьому бою загинуло близько 20 партизан». Явно розбіжності в цифрах і разюча різниця в стилістиці дає неабияку поживу для роздумів.
Власне, про документи, наведені у книзі «Криворожье: в пламени войны» міркувати і сперечатися можна багато і довго. Уже зараз про новодрук Олександра Мельника точаться дискусії: дехто говорить про надто м’які формулювання щодо радянських військ, інші критикують нібито вихваляння дій окупантів. Сам автор спокійно ставиться до різних думок, бо має високу і шляхетну мету — з’ясувати правду і показати, наскільки згубною є війна в принципі. До того ж, книжка присвячена тим, хто віддав своє життя за свободу України, що на сьогодні набуває нового змісту з огляду на події в державі. Після середи, 7 травня, коли частину накладу видання було передано до міської бібліотечної мережі, з ним зможе ознайомитися кожен охочий. А отже, правда про війну і Криворіжжя у його полум’ї стане ще доступнішою, за що автору та всім причетним до видання треба щиро подякувати.
Ольга ХВОСТОВА, Вестник Кривбасса (http://www.krivbass.in.ua/).
На фото з архіву Ігоря Рукавіцина: 1. Поштове відділення на Довгинцево в роки окупації.
2. 23 лютого 1944 року, ріг вулиці Леніна і проспекту Карла Маркса.
