Та й не треба бути Вангою, щоб передбачити їхнє пристосуванство до умов, що склалися в Україні після Майдану, як, власне, і збереження простору для їхньої життєдіяльності, попри Революцію Гідності. Але щоб отой простір був настільки широким, а можливість використання ними демократичних інститутів і процедур у недемократичний спосіб такою легкою і цинічно простою, передбачити не міг ніхто. Як і того, що декомунізацією скористаються новітні адепти старої доктрини “православ’я, самодєржавія й народності”, єдинонєдєлімой “русской народності”. Принаймні я не міг.
Після того, як вступив у дію Закон України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”, так звана “ініціативна група”, в незрозумілий спосіб уповноважена тодішнім Орджонікідзевським міським головою Іваном Цупровим, здійснила “збір підписів” серед мешканців міста проти його перейменування. А народний депутат від 35-го одномандатного виборчого округу (до якого входить м. Орджонікідзе) Андрій Шипко запевнив місцеву громаду,
що, доб’ється від Конституційного Суду того, щоб місто не перейменовували. 15 березня цього року пан Шипко на засіданні Комітету Верховної Ради з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування заявив, що має “звернення”, в якому “вісім з половиною тисяч людей з адресами, телефонами, які вобще не хотіли б перейменування міста Орджонікідзе” (тут і далі цитування за стенограмою засідання цього Комітету зі збереженням особливостей граматики).
А тепер – найголовніше: електорат, тобто люди. Андрій Шипко говорив щиру правду про те, що значна частина мешканців м. Орджонікідзе налаштована проти його перейменування, бо саме з колишнім СРСР вона пов’язує своє уявлення про “краще життя” і тому шанує Серго Орджонікідзе. Та біда не тільки в тім, що це “краще життя” все ніяк не настає (люди дійсно його варті!), а в уявленні, з якого вибудовується його образ. Тоталітарний образ “сил зла”, які на нього зазіхають на “народне щастя”, і “сил добра”, що дають їм відсіч і тим ніби здобувають моральне право вимагати всеохопної, безконтрольної влади над кожною людиною.
І щоб без “гнилої демократії”, Тільки вождь! Злочинний, тому що тоталітарний. Андрій Шипко чимало зробив для того, щоб пояснити своєму електорату, що зло – це Майдан (“бандерівці”, “фαшиcτи”, “русофоби”), а він – його остання надія (щоб пересвідчитися в цьому – достатньо погортати підшивки місцевих газет перед 2014 роком). Технологія “останньої надії” і сьогодні спрацьовує дуже гарно – що в сусідній східній державі, що у виборчому окрузі № 35. Жодна позитивна новина у місцевих ЗМІ не обходиться без згадування його імені: чи то вставили нові вікна в школі, чи то відремонтували дах у дитсадку, чи то завезли нове обладнання до лікарні (це також із серії, вказаної вище), а чи безхатній кіт нарешті закінчив свою гігієнічну вправу – все лише завдяки Шипкові! Невипадково, що й збір підписів проти перейменування м. Орджонікідзе проходив як частина виборчої кампанії Шипка у 2015 році, а її кульмінацією стало урочисте вручення майбутньому народному обранцеві грубезного стосу паперів з підписами. Ними потім буде цей народний обранець велично розмахувати у Верховній Раді, мов гетьманською булавою.
Тож чи передбачали розробники закону про декомунізацію те, що їхнє дітище досягне діаметрально протилежної мети – перетвориться на інструмент воскресіння тоталітарних мерців політичними аферистами (здавалося б, уже збанкрутілими) задля примноження свого довголіття?
