Донецк

«Маріуполь – це Україна». Як маріупольчанка знайшла себе у Вінниці

19 сен•iVin

«Я вже можу спокійно про все це говорити. Я вже не плачу та мене не тригерить. Я можу розповідати просто про це все як історію», – каже маріупольчанка Поліна Гуркіна. Про те, як дівчина пережила військові події в оточенному місті та виїхала з окупації, вона розповіла I-VIN.INFO.

Студентка філології

На момент початку повномасштабного вторгнення росії в Україну 21-річна Поліна жила звичайним життям студентки. Мешкала вона у Кальміуському районі Маріуполя з матір’ю, сестрою, бабусею та дідусем. Батько Поліни помер багато років тому.

Поліна завжди була домашньою дівчинкою, мала багато тварин та проводила час, допомагаючи по господарству дорослим. Адже роботи у приватному будинку завжди вистачало. Іншим її захопленням було вивчення мов.

«Я навчалась на факультеті філології в Приазовському державному технічному університеті. Хотіла бути перекладачем слов’янських мов. Мабуть, батьки дуже мене оберігали від всього того, що коїться навкруги, та я реально не знала, які події відбуваються у політичному житті країни», – говорить Поліна.

Але все змінилось 23 лютого 2022 року.

Маріупольчанка каже, що прогулюючись біля свого дому в Кальміуському районі, вона фізично відчула, що скоро трапиться щось погане. Всю ніч майже не спала. А ранком прокинулась від вибухів.

«Одразу стало дуже страшно. Намагалась заперечувати реальність. Вирішила не виходити на вулицю без зайвої потреби. Казали, що наче по цивільним стріляти не будуть, але виявилось все не так», – пригадує Поліна.

Доволі швидко вдома у Поліни не стало світла, але мама продовжувала їздити в інший район міста та працювати в аптеці. Вечорами рідне місто лякало відсутністю людей та машин.

Але справжній жах розпочався через декілька днів, коли росіяни вирішили завдати авіаударів по інфраструктурі Маріуполя. Гул літаків з того часу у Поліни асоціюється з небезпекою.

Наша домівка – наша фортеця

Поліна каже, що її мама постійно наголошувала, що нікуди не потрібно виходити, бо «домівка є фортецею». Рятували консервація та запаси води, які виходило робити, розтоплюючи сніг. Всі запаси м’яса переробили у «тушонку». Коли зник газ, стало дуже важко. Їсти доводилось те зерно, яким планували годувати курей.

У місці почались вуличні бої. Коли Поліна вперше почула автоматну чергу біля свого будинку, переконувала себе, що скоро все це закінчиться.

«Дякувати Богові, що наш дім знаходився у провулку. Сюди не могла заїхати важка військова техніка. Де проїжджали танки, там вони все зносили до фундаменту», – говорить вона.

На очах у Поліни Маріуполь перетворювався на руїну. Вона бачила, як горіли будинки сусідів, а один під’їзд багатоповерхівки на вулиці Маміна-Сібіряка, де у підвалах перебували люди, завалило повністю. А ще багатьох її знайомих повбивали російські снайпери.

«Пологовий будинок №1 та територія навколо перетворились на місце, де можна знімати фільми жахів. Я не можу передати те відчуття, коли ти не можеш впізнати вулицю, якою ходив кожного дня. Дивишся – і не впізнаєш, тому що навкруги – суцільні руїни», – говорить Поліна.

Будинок маріупольчанки, на диво, майже не постраждав. Були влучання у сусідні будівлі, тому вибуховою хвилею вибило двері та вікна, перекосило дах

Гуманітарна допомога з позначкою Z

У квітні, коли з оточенного заводу імені Ілліча вийшли останні оборонці,

в Кальміуському районі окупанти почали роздавати гуманітарну допомогу цивільнім з позначкою Z.

Щоб отримати буханку заплісневілого хліба та пляшку води, маріупольцям доводилось стояти у гігантських чергах.

«Одного разу я чекала дуже довго, щоб отримати їжу. Але мені сказали, що вона закінчилась. Тож, замість хліба дали лише дві пляшки води», – говорить Поліна.

Згодом дівчина стала свідком того, що окупаційна влада робить із загиблими цивільними.

«Ескавататор розгрібав завали будинків. Можливо, й з кістками людей, вантажили та вивозили це кудись у незрозумілому напрямку. Потім у спеціальних костюмах «МЧС ДНР» зайшли у зруйноване приміщення. Звідти виносили тіла чоловіків, жінок та підлітків... У той же час один з їхніх співробітників розповідав мені, що у Донецьку вже давно немає світла та води, а ось теперь і в Маріуполі», – пригадує дівчина.

Процедура фільтрації

Місто знаходилось у інформаційній блокаді. Достовірних даних не було, лише чутки та здогадки. Родина Поліни дізналася, що для більш-менш спокійного життя та пересування місцем треба пройти процедуру так званої фільтрації.

Окупанти вигадали цей складний процес, щоб шукати серед жителів українських військових та тих громадян, які могли б вести партизанську війну. За допомогою так званої фільтрації збиралась інформація про місцевих громадян, яку росіяни використовували для репресивних заходів.

Для цього треба відвезти своє авто на пропускний пункт у селищі Безім'янне.

«Коли ми приїхали туди, пощастило, що не було черги. Втім, до туалету змусили йти в обхід великої території їхньої бази. Рознервувались, стали наводити зброю», – описує початок процедури Поліна.

Потім треба було зайти в намет, де сиділи дві жінки, співробітниці так званих «спеціальних органів». Вони ставили питання стосовно близьких та друзів у ЗСУ та поліції, а також вимагали звіту щодо кожного шраму на тілі. На це звертали увагу, бо, як вони пояснювали, шрами могли свідчити про те, що людина брала участь у бойових діях.

«Сусід, який був разом з нами, сказав, що його теща працювала у ДСНС. Одразу до неї підбігли, почали волати. Жінка відповідала стримано та її все одно забрали на «підвал», - говорить Поліна.

Сама ж вона обрала тактику казати,

що не знає нікого з українських військових, що у неї немає хлопця та близьких друзів, тому процедуру вона пройшла швидше, ніж її сеcтра, в телефоній книзі якої знайшли номер правоохоронця.

«Далі завели у палатку з працівниками МГБ (Міністерство державної безпеки). Такі молоді та понтові. Ставили дивні питання: «Як я ставлюсь до української влади?», «Чи подобаються мені фонтани?» та чи «Змушували мене розмовляти українською мовою?». Я відповіла, що навчалась на перекладача, тому ніхто мене ні до чого не змушував. Вони все фіксували, а потім дали розписатися», – каже Поліна.

Змушували написати заяву на ЗСУ, що наче вони пошкодили її будинок. Але маріупольчанка тактично відмовилась.

Так, 13 травня 2022 року, вона отримала «документ фільтрації». Через два дня у полон вийшли захисники «Азовсталі».

Виїзд через три держави

Поліна Гуркіна вирішила, що в окупації жити не буде. Потрібно було знайти шляхи, як вибратися на вільну територію.

Тим часом місцеві комунальні служби зі своєю роботою не справлялись.

«На вулицях тіла прибрали. Але у будинках – ні. Настало літо, почав з’являтися сморід»,

– каже маріупольчанка.

Це було нестерпно. До того ж, відсутність водопостачання ще більше усугубляло ситуацію з антисанітарією.

Курс валют перший час був такий, що 1 гривня дорівнювалась одному рублю. Потім розраховуватись гривнями заборонили взагалі.

Поліна пригадує, що вулицями ходили діти зі зброєю, тому було страшно виходити з будинку, хоча він мав пошкодження. Одного разу заради інтересу Поліна прийшла в комендатуру, яку зробили у відділені «Нової пошти».

«Я ніколи не жила в СРСР, але розуміла, що таке «совок». Мабуть, цей образ був сформований з фільмів та книжок. Побачила портрети путіна та пушиліна на всю стіну. На обшарпаному столі – одяг, які приносили люди, щоб віддати іншим, хто того потребує більше. То ця комендатура якраз була типовим «совком», – говорить вона.

Отже, питання щодо виїзду було однозначним. Але в Україні Поліна з родиною опинилась тільки у серпні 2022 року. Їхали через три держави: росію, Польщу та Литву. Шлях зайняв дуже багато часу, бо всюди доводилось проходити ретельну перевірку.

В росії їй влаштували допит на кордоні, вивертали всі речі.

Мати хвилювалась, щоб Поліна не висловила все, що думає про росіян їм в очі, а це наражало б на небезпеку. Свого закордонного паспорту маріупольчанка не дала агресорам, бо не бажала бачити їх печатку у своєму документі.

Тільки перетнувши український кордон, Поліна відчула полегшення.

Вінниця, як не свідомий вибір

Вийшло так, що родина приїхала у Вінницю та залишилась тут, але то був не свідомий вибір.

«Спонтанне рішення, нічим не підкріплене. Гадала, що тут ми на деякий час, а потім поїдемо далі. Але саме тут жила моя кохана людина, і саме тут я знайшла роботу», – говорить Поліна. Вона була переконана, що у місті над Бугом побуде лише два тижня, а далі рухатиметься на Захід.

Все життя маріупольчанка працювала з дітьми. Тому у Вінниці спочатку знайшла посаду аніматора в одному закладі та дістанційно завершила навчання в університеті. Потім дівчина почула про хаб «ЯМаріуполь» та прийшла туди.

«Розповіла свою історію. Отримала допомогу. Вийшло так, що зрештою почала працювати там», – каже вона.

Зараз Поліна – фахівчиня з культурних проектів для переселенців, життя стало наповнене новими сенсами,

з’явились нові знайомства з хорошими людьми. Вона організовує дозвілля, проводить майстер-класи з дітьми та дорослими та загалом займається організаторською діяльністю. Активна діяльність виявилась цілющою. Але лише спочатку.

«Перший час я заспокоїлась. Але знаєте, воно все «наздоганяє»... Емоційна «пружинка» постійного напруження у відносно безпечному середовище починає слабішати. Коли розслабляєшся, знов з’являються всі страхи та спогади. Це – типово для нашої ситуації. Стало психологічно важче у 2023 році. У 2024 -ому відчула панічні атаки. Добре, що дізналась про «Лікарів без кордонів» та їх проект по лікуванню ПТСР», – говорить вона.

Поліна каже про те, що працюючи з внутрішньо переміщеними особами вона пропускає через себе історію кожного. Вислуховує клієнтів хабу та відчуває відголоски свого внутрішнього болю.

«З часом не стає легше. Це все важко і досі», - ділиться вона.

Зараз Поліна винаймає кімнату у гуртожитку. Тут вона живе зі свого першого дня у Вінниці. Говорить, що знайти інше житло було важко, бо не було багато грошей та й з двома собаками знайти орендовану квартиру важко.

Також у вільний час вона ходить на акції підтримки військовополонених.

«Мені не шкода витратити годину свого життя на це. Хочеться підтримати родини тих, хто досі у полоні», – каже вона.

Поліна говорить, що певний час вона, як вимушена переміщена особа, отримувала більше підтримки від держави. Зараз її стає менше.

«Але треба все ж таки жити. Не зупинятися. Не сидіти на місці. Житло винаймаю сама. Ніхто ж не допомагав», - розповідає вона.

Поліна каже, що вона не великий політик, тому не знає, яка доля чекає на її Маріуполь та поки там окупанти – шляху їй туди нема.

«У душі я знаю, що Маріуполь – це Україна. Там залишились мої бабуся та дідусь. Там моє родинне гніздо. Не знаю як і коли, але мені треба туди потрапити знову. В мій український Маріуполь. Я вірю в це», – каже Поліна.

Читайте також: Пекельний полон пережив захисник Маріуполя у Мордовії

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото надані Поліною Гуркіною

атака, снайпер, Доля, Посад, Дія

Читайте еще