Сто днів після перемоги останньої на сьогодні української революції минуло зовсім непомітно. Звітувати особливо немає про що: нічого з її головних вимог так і не реалізовано. Кілька найбільш галасливих революціонерів, що зайняли не надто ключові, а все ж помітні посади, тепер намагаються взагалі не показуватися на люди. Влада на місцях взагалі нагадує циганський табір. Обличчя там міняються, як у калейдоскопі. Тільки встигнеш до когось звикнути, він уже подає у відставку і змінюється кимсь ще більш блідим. Хоча здавалося би, що куди вже далі? Але виявляється, що межі кадровому падінню не існує. Єдиний позитивний наслідок перших сто днів – відновлено легітимність влади нагорі. Наразі мій комп’ютер ще не звик до прізвища нового президента і вперто виправляє його на Дорошенка. Таких гетьманів в українській історії було двоє. Обидві аналогії аж занадто прозорі і аж зовсім не радують. Михайло (1625-1628) примирив своє військо з польською шляхтою, зате виконував перший міжнародний договір запорізького козацтва – з кримськими татарами, які за допомогою козаків прагнули скинути залежність від Османської імперії.
Гетьман організував три походи на півострів, під час останнього і загинув. Унезалежнити сусідів від султана тоді не вдалося, але традицію співпраці було закладено. Аналогії з другим гетьманом ще більш зловісні. Михайлів онук Петро (1665-1676) значно відоміший за діда. Спробував об’єднати Правобережну і Лівобережну Україну, але під тиском Москви відступив за Дніпро. З поляками у нього теж не склалося, то ж врешті-решт мусив кинутися в обійми Туреччини. Остання ще більше обчикрижила його і так не надто великі володіння. Довго балансував, утратив більшість прибічників і врешті-решт мусив прийняти російське підданство, після чого замінений на цілком проросійського гетьмана. Останнього, правда, звали не Янукович, але досить схоже – Самойлович. Попри всі надії на нового президента за перші дні його правління не з’явилося навіть найменших натяків на те, що ситуація на Сході стабілізується. Швидше, навпаки – протистояння набирає усе більш запеклого і тривалого характеру. Стає зрозумілим, що вирішення питання займе навіть не тижні, а місяці. Україні тривалий час доведеться жити в умовах не демократії,
а війни. Тому нинішні розмови про необхідність парламентських перевиборів вже сприймаються як повна маячня, геть відірвана від реальності. Коли вже президентські вибори не змогли нічим автоматично зарадити, то парламентські – і поготів. Перекрити кордон не вдалося. Більш того, він оголився ще сильніше. Керівництво прикордонного відомства у попередні роки орієнтувалося майже виключно на маніпуляцію контрабандними потоками, не дбаючи ні про що інше. В результаті маємо те, що маємо. Старі кадри безнадійно прогнили, а нових катастрофічно не вистачає. Ентузіасти люстрації ломляться у відчинені двері. Гнати скомпрометованих людей, звичайно, треба. Але на кого їх міняти, так і не ясно. В результаті маємо оголений кордон, розгул криміналітету і ще багато чого. Головне завдання, яке постає перед П.Порошенком, це відновлення взаємодії між усіма силовими структурами. Раніше вони гризлися між собою ледве не відкрито. У лютому це було просто фатальне рішення – очолити міліцію представником однієї партії, а армію – іншої. Неузгодженість і навіть конкуренція у діях призвели до ряду поразок.
По-друге, силові структури продовжує роз’їдати казнокрадство. Масовий виїзд населення з захоплених терористами міст вражає. Повідомляють, ніби у Слов’янську, який трохи більший за Ужгород, залишилося усього 7 тисяч “довоєнного” населення. Подібна тенденція і в інших містах Донбасу. Це нагадує реакцію багатьох тварин на наближення землетрусу. Хоча нинішні прилади нібито не здатні передбачати подібний катаклізм, коти і пси роблять це успішніше, тому намагаються завчасно покинути проблемну місцевість. Зараз щось подібне передається людям. Зрозуміти їх легко. У нас і в мирні кучмівські часи одна бойова ракета протаранила будинок у Броварах, інша – збила пасажирський літак. А за нинішніх екстремальних умов імовірність чогось подібного різко зростає. Донбас уже не буде таким, як раніше. Перш за все – олігархічним. Активи Р.Ахметова чи Б.Колесникова зараз стикаються, як шагренева шкіра. Авторитети виявилися дутими, а королі голими. Натомість середній клас там сформується нескоро. Тому найближчими роками Донбас буде зоною соціальної невизначеності. А зараз він взагалі усе більше нагадує Іспанію тридцятих років.
Там теж гризлися між собою сталіністи і троцькісти, торуючи шлях фαшиcτам. У Донбасі зараз теж купа батальйонів, підпорядкованих різним політикам, але не єдиному центрові. Схоже, що зараз між різними українськими політиками триває боротьба за те, хто з них контролюватиме Донбас. Саме з цього питання П.Порошенко мав би висловитися негайно і однозначно. Кінцева мета В.Путіна очевидна – зупинити євроінтеграційний поступ України, зокрема, зірвати підписання угоди про асоціацію. Українське керівництво тут відступати не збирається. Але і вести повномасштабну війну з Росією наша держава не готова. Європа традиційно швидко втомлюється від України. То ж, схоже, що процеси на Сході набудуть еволюційного, затяжного характеру. Зараз там і так ведеться цілком Дарвінівська боротьба усіх проти усіх. Переможе у ній найсильніший. Сергій Федака, Нове Закарпаття
