У 2021 році перед Новим роком так і не відбулося очікуваного обміну українських полонених та політв’язнів. Тому у черговому випуску програми «Звільніть наших рідних» згадуємо попередні передноворічні обміни.
Марина Чуйкова
І першою гостею нашого ефіру була звільнена у 2019-му році полонена Марина Чуйкова.
Марина Чуйкова — колишня полонена бойовиків так званої «ДНР», медсестра. Пробула 650 днів в ув’язненні. Затримали жінку 19 березня 2018 року, а обміняли 29 грудня 2019 року. 30 днів бойовики утримували її на так званому підвалі. У полоні Марина зазнала знущань. Бойовики збиралися посадити жінку на 11 років за «зраду батьківщини».
Анастасія Багаліка: Коли я передивлялася стріми з обміну 2019-го року, то бачила, що вас зустрічали ваші сини, і одразу пригадала, як вони приходили до нас на ефіри в студію. Вони дуже переймалися темою вашого звільнення і робили багато, аби ви потрапили до списків на обмін і щоб вас обміняли. Ви пригадуєте своє звільнення чи за два роки все стерлося зі спогадів?
Марина Чуйкова: Ні, таке не забувається. І сказати, що це тривожно, нічого не сказати, у мене навіть зараз серце калатається при спогадах. Це було відчуття радості, волі — до сліз. Було приємно, коли президент зустрів кожного і звернувся до кожного. Він мені сказав: «Пані Марино, вітаю вас, на вас чекають ваші діти». Мені було дуже приємним це звернення до мене, крім того, я дуже скучила за дітьми. На той момент стримати себе було дуже важко, трусилося все тіло від перенасиченості почуття того, що ти вільна.
Ігор Котелянець: Пані Марино, розкажіть, як взагалі жінкам перебувати у полоні, чим цей полон відрізняється від того, що відбувається з чоловіками? І як це взагалі витримати?
Марина Чуйкова: На підвалах і у тюрмах «МГБ» міста Донецька сильно не розбираються, де чоловік, а де жінка. Якщо вони хочуть досягнути свого і повісити на тебе те, чого ти не робив, то вони знущаються над будь-ким — чи то жінка, чи то чоловік, морально здійснюючи тиск. Це приниження та побиття. Причому не просто побиття, а тебе в мішку ведуть довгими, довгими коридорами, піднімаючи з підвалу все
— чи на дворі день, чи ніч. Перебуваєш під постійним контролем і відеонаглядом. Нам абсолютно не давали води — ні скільки. Нас виводили в туалет зранку і ввечері і тоді дозволялося попити з крану, але взяти з собою води не дозволялося.
Ложки не було. Давали якусь їжу, але ця їжа трималася у морозилках, і, якщо зміна була більш-менш людяна, то вони могли розігріти, а якщо зміна була налаштована проти мене, то вони навіть не гріли, а давали таким замороженим шматком льоду.
Тебе в мішку ведуть довгими,
довгими коридорами, піднімаючи з підвалу все вище, і це вже тест на витримку. Потім б’ють
Вони били інших людей у моїй присутності. Це теж свого роду катування, тому що я мала на це дивитися.
На кожному етапі було важко. Важко було у підвалі, важко було в тюрмі, важко було в колонії. Але коли ти в якийсь момент адаптуєшся до такого життя і вже звикаєш до того моменту, що ти в тюрмі, то саме в цей момент в камеру приводять жінку всю в синцях, у якої спиляні зуби, у якої набряки під очима і набряки на ногах. І тоді знову з пам’яті виринають ті спогади, які ти пережив теж на такому ж підвалі. Це теж свого роду тортури.
Вони били інших людей у моїй присутності. Це теж свого роду катування, тому що я мала на це дивитися
Тому я повторю, що різниці між чоловіками та жінками там не було. Якось всі підібралися там, агресивно налаштовані, і їм давали вказівки ставиться до нас з особливою жорстокістю і з особливою увагою. Якщо комусь дозволялося хоча б попити чистої води, то для нас це було заборонено. Нас не виводили на прогулянку, нам не давали ніякого зв’язку з рідними,
тому я не можу сказати, що до мене була якась поблажливість.
Анастасія Багаліка: Марино, щоб ви зараз могли сказати тим, хто ще перебуває у полоні?
Марина Чуйкова: Я б хотіла сказати тим, хто зараз перебуває у полоні, щоб вони не втрачали надію. Хочу сказати, що всі їхні рідні і ми, колишні полонені, боремося за них. І робимо дуже багато для їхнього звільнення. Їм просто потрібно трішечки почекати. А для цього потрібно, щоб вони були сильними, щоб вони змогли дочекатися.
Володимир Фомічов
Наступним гостем ефіру був колишній полонений, звільнений у 2017-му році, Володимир Фомічов.
Володимир Фомічов — колишній полонений бойовиків так званої «ДНР», громадський активіст. Узимку 2015 року поїхав до батьків в окуповану Макіївку, там потрапив у полон. Володимира утримували в колонії окупованої Горлівки. Він пробув у колонії до грудня 2017-го року, а тоді його відпустили під час великого обміну.
Анастасія Багаліка: Від вашого звільнення минуло вже чотири роки. Чи не забулося?
Володимир Фомічов: Це важко забути. Була ейфорія від того, що все завершилося.
Анастасія Багаліка: Як воно — після полону жити життям вільної людини?
Володимир Фомічов: Треба пережити після цього кілька років посттравматичного синдрому, з яким нічого не зробиш. Тут ще залежить від того, хто куди повернувся, чи були якісь заняття у людини до полону. Якщо хтось все втратив на окупованій території і йому потрібно починати життя наново, то це важче, бо ти нікому не потрібен. Про це мені сказав мі друг, що та медійна активність, яка буде перший час після звільнення, мине і далі ми, звільнені полонені, будемо нікому не потрібні і нікому не цікаві, тому треба розраховувати лише на себе. Він був правий. Якби кожен полонений, який повертається, одразу знав цю формулу, що він нікому не потрібен і він повинен сам про себе попіклуватися, а не сподіватися на інших, то багатьом було б легше.
Після полону потрібно пережити кілька років посттравматичного синдрому
Я пам’ятаю, що під час нашого звільнення президентом був Петро Порошенко. І він влаштував велике шоу: привіз нас літаком у Харків, нас тягали по всій країні. А потім, за місяць, нас вигнали з Феофаніі і люди залишилися без нічого. Далі ми ходили і вибивали ті сто тисяч, але це лише три тисячі доларів і це дуже маленькі гроші навіть на перше виживання. А грошей потрібно більше, бо там є втрачене і фізичне здоров’я, і психологічне.
Олексій Кириченко
Останнім гостем етеру був доброволець, колишній полонений — Олексій Кириченко, який також був звільнений у грудні 2017- року.
Олексій Кириченко — колишній полонений бойовиків так званої «ДНР», доброволець. Потрапив у полон бойовиків поблизу Старобешевого влітку 2014 року під час виходу з оточення на Савур-Могилі. Олексія тримали у Комсомольську, а потім у Донецьку, у «славнозвісній» будівлі СБУ, а в серпні 2016 року разом з іншими полоненими перевели до Макіївської виправної колонії. Більш як три роки Олексій Кириченко не міг потрапити в списки на обмін, хоча обміняти його обіцяли понад одинадцять разів. Врешті під час великого обміну в грудні 2017 року Олексій повернувся додому.
Анастасія Багаліка: Емоційним був день звільнення, правда?
Олексій Кириченко: Так, таке відчуття, що це відбувалося водночас з тобою і не з тобою. Навіть після обміну було тяжко повірити в те, що полон завершився.
Анастасія Багаліка: Вас три роки не хотіли міняти і одинадцять разів начебто збиралися обміняти, але обмін весь час зривався. На той час, коли вас відпустили, мені здається, що з добровольців, з тих, хто потрапив у полон у 2014-му році, ви були ледь чи не останнім?
Олексій Кириченко: Не знаю. Річ у тому, що є ще таємна тюрма «Ізоляція», і ніхто толком не знає, скільки там людей сидить і хто ці люди.
Є таємна тюрма «Ізоляція»,
і ніхто толком не знає, скільки там людей сидить і хто ці люди
Анастасія Багаліка: Стежите ці чотири роки за темою обмінів? З тих, хто був разом з вами, звільнилася більшість, чи є ще люди, які сидять і чекають на свій обмін?
Олексій Кириченко: В останній обмін звільнилися останні хлопці, які з нами сиділи.
Ігор Котелянець: Чи збираєтеся ви з хлопцями, з якими сиділи і які вже звільнилися?
Олексій Кириченко: Зовсім нещодавно збиралися з найближчими. Коли ми сиділи разом, спілкування було настільки тісним, що потім хотілося вже віддалитися один від одного. Але коли ми через деякий час зібралися, було багато радості, тому що ми по-своєму рідні люди.
Ігор Котелянець: Олексію, минуло чотири роки. Як склалося ваше життя?
Олексій Кириченко: Я його складаю потихеньку. Наслідки полону ще даються взнаки і я якось з цим вчусь жити.
Ігор Котелянець: Хто допомагає відновлюватися? Чи допомагає держава? Чи допомагають рідні та робота? Що допомагає жити далі?
Олексій Кириченко: Держава зробила те, що мала зробити, і мені важко сказати, що б вона мала зробити ще. Дуже допомагають громадські організації, через яких я отримував психологічну допомогу. Зі мною до сих пір працюють психотерапевти, я так розумію, що у мене це надовго. Бувають певні тяжкі стани, вертаються, але тут дуже важливо усвідомлювати, що зі мною таке відбувається.
Зі мною до сих пір працюють психотерапевти,
я так розумію, що у мене це надовго
Зараз я, окрім роботи, вчуся на інструктора медитації — це те, на чому я тримався у полоні і що допомагає мені зараз. Я хотів би отримати певну кваліфікацію і ділитися своїми напрацюваннями, у першу чергу, з тими, хто пройшов полон.
Анастасія Багаліка: Що б ви сказали людям, які зараз залишаються за ґратами бойовиків?
Олексій Кириченко: Я сказав би словами адмірала Стокдейла. Для того, щоб вижити в полоні, полонений має поєднувати в собі дві прямо протилежних речі. Перша — це ніколи не втрачати віру в те, що рано чи пізно я повернуся додому. І інша річ — це ніколи не назначати дати повернення.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.
Створення цієї програми частково або повністю фінансується в рамках Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст та думки викладені в цьому випуску програми є відповідальністю авторів та не обов’язково відповідають позиції Посольства.
