
Віжуал згенерований програмою на основі штучного інтелекту на основі реального фото«Знаєш, я сама себе питаю, звідки у мене стільки сил. І відповідь у тому, що я є прикладом для своїх дітей. Вони ж бачать: хай які випробування дає доля, я не опускаю рук. Показую їм, що маємо боротися за себе, за життя», – каже українка, яка мусила рятуватися від війни та окупації за кордоном.
Ірина (ім’я змінене з питань безпеки) – біженка. В її домі у місті біля моря зараз господарюють вороги. А жінка з родиною від квітня 2022 року – в Німеччині Попри всі життєві негаразди, повторює: головне, що вони всі живі, і її діти – не під владою ворога.
Про своє життя в Україні до повномасштабної війни та за кордоном вона розповіла журналістці Район.Скадовськ.
«Я мала в Україні все для щастя»Якщо про дитинство, юність і життя Ірини до повномасштабної війни говорити коротко, то вийде оповідь майже за стандартною схемою. Народження, перші кроки, шкільні роки – у селі на Поліссі
На жаль, тоді невиліковна хвороба забрала у родини маму. Тож їй, ще й самій майже дитині, довелося рано подорослішати.
Здобувати вищу освіту вирушила на південь України Там знайшла долю. Й оселилася у місті біля моря, звідки родом чоловік.
Працювати за спеціальністю не довелося. Бо це були роки розвалу Радянського Союзу, низьких зарплат і заборгованостей за ними, порожніх прилавків та обмежень для себе у всьому. Тож, аби давати раду цим життєвим викликам, розвивала власні справи. Було і виробництво м’ясних продуктів, і невеличкий магазин, і послуги з оренди житла відпочивальників. З часом вдалося побудувати міні-готель.
Працювала багато та важко. І вона, і чоловік намагалися максимально все робити власноруч, аби кошти й далі вкладати у розвиток. За майбутнє думали так, що своєю працею забезпечать і собі гідну старість, і дітям хороший старт у майбутнє.
А ще Ірина любила подорожі. Тож час від часу мандрувала як не у Європу на екскурсію, то десь до моря за кордон. Каже, що тоді зрозуміла чітко: їй подобається досліджувати чужі краї, але жити вона хоче тільки вдома.
«В Україні у мене та моїх дітей було все для щастя. Так, ми з чоловіком багато працювали. Але й заробляли. Одягалися добре,
їли смачно, подорожували часто, за кордоном відпочивали. Я не знала матеріальної скрути. Жила у себе вдома. І не було у мене страху за майбутнє, поки на наші землі не прийшла Росія», – резюмує вона.
«В окупації найбільше боялася за доньку»«23 лютого я була у спортзалі. І ми жартували, чи хтось зібрав ту тривожну валізу. Бо не вірили, що зараз у центрі Європи можна розпочати таку війну», – пригадує Ірина.
Вранці 24 лютого 2022 року вона з чоловіком прокинулася від дзенькання безлічі повідомлень на телефон. Першою прочитала звістку від знайомого з-за кордону. Очевидно, робив її з гугл-перекладачем. «Друже, у вас війна. Чим можу тобі допомогти?» – спитав він.
Жінка не зрозуміла, про що йдеться. Адже всі спали, вибухів чи пострілів не чули. Заглянули у новини в телефоні. А там… Вже потім вони зрозуміли, що російські військові зайшли в їхнє місто без жодного спротиву. 23 лютого 2022 року Скадовськ заснув в Україні, а прокинувся вже під окупацією.

Протести у Скадовську проти російської окупації навесні 2022 року / Фото Олесі Шемко, джерело https://suspilne.media/Але тоді вони цього не знали.
Чоловік Ірини привів себе до ладу і поїхав у місто. Потім розповів, що помчав у військкомат. Але там уже нічого не було: ні людей, ні документів, ні техніки. Очевидно, каже Ірина, що їх попередили. То лиш цивільним нічого не казали. Навпаки, заспокоювали через телевізор та інтернет.
Уже за добу в місті закрили магазини. Бо люди все розмели. А підвезти не було як. Скадовськ ніби опинився в «сірій зоні». Щоправда, деякі торговельні точки працювали. Але придбати, наприклад, хоча б хліб стало вже надзавданням. Величезні черги, які треба було відстояти по кілька годин. Одна хлібина – в одні руки. Один кілограм борошна – одній людині…
«Стояли за хлібом окремо я, окремо діти. Частину придбаного їли, частину заморожувала. Дивилася на це все і думала: чи матиму чим за трохи годувати родину?» – пригадує Ірина.
Рятувала свекруха. Мала багато консервації, сушенини, якийсь запас куплених продуктів. Жінка каже: вони завжди з того бажання бабусі щось купити для «хай стоїть» посміювалися. У березні 2022 року цей запас їх рятував.
Також люди ділилися одне з одним. Були чати,
де писали, хто що може поміняти або дати. І, до слова, працював український зв’язок (зник у червні 2022-го).
Проте з кожним днем жити ставало дедалі страшніше й нестерпніше. Спочатку проукранські люди чекали, що у місто ось-ось повернуться наші військові та звільнять його. Але тут наводили «лад» окупанти. Почалися «підвали». Туди тягнули всіх, хто хоч трохи не сподобався.

Російські військові у Скадовську в березні 2022 року / Фото Суспільне Херсон (https://suspilne.media)Підозру могла викликати навіть дрібниця. А щодо Ірини, то вона активно брала участь в акціях непокори окупаційному режиму, на яких перед окупантами носили синьо-жовті стяги, виходила на мітинги з нагоди дня народження Тараса Шевченка або на протести з вимогою звільнити викраденого міського голову. Там, до речі, вона на собі відчула, як діють гранати зі сльозогінним газом. Ледь відійшла від цього, – зізнається.
Гнітило те, що частина городян, наближених до влади різного рівня, знала про вторгнення та виїхала напередодні. Серед них – ті, хто мав би боронити місто. Усвідомлення, що населення залишили в невідомості напризволяще,
просто нестерпно тиснуло на голову.
«У мене почалася паніка. Особливо за доньку-підлітку. Ми жили у постійній напрузі, страхові. По вулицях, під заклеєними скотчем вікнами, їздила ворожа техніка, танки. Кожної миті у наші двері могли постукати. Я довго вагалася, але ухвалила рішення їхати на неокуповану територію. Це далося теж нелегко. Бо ми відслідковували ТГ-канали, багато бачили фото тих, кого вбили у дорозі», – переживає у розмові події весни 2022-го жінка.

Російські військові у Скадовську / AP Photo, джерело https://suspilne.media/«Ми не просто виїхали, а вижили в цій дорозі»Отож, одного квітневого дня подружжя з двома молодшими дітьми сіло в авто і рушило в невідомість. У місті лишився старший син. Він збирався постерегти дім і дочекатися українських військових.
Але ситуація продовжувала загострюватися. Його дивом вдалося вивезти через кілька місяців, коли прийшло розуміння, що найближчим часом деокупації не буде, натомість перспектива стати солдатом окупаційних військ цілком реальна.
Не поїхали і літні батьки. Вони були впевнені, що то все тимчасове,
росіян поженуть з їхньої землі дуже швидко. Тож збиратися в дорогу категорично відмовилися. Мовляв, треба ж за будинками дивитися, за іншою нерухомістю, а старші люди небезпеки не становлять, тож їм тут бути безпечніше, ніж їхати.
До слова, друзі-знайомі Ірини теж майже всі залишили Скадовськ. Мали розуміння, що життя в окупації не буде. Щоправда, залишилися там люди, які доглядали рідних з інвалідністю. Вони не наважилися на дорогу в невідомість. Як їм там зараз, Ірина не знає. Бо пробувати налагодити контакт – означало наражати їх на небезпеку.
Спогади про дорогу на неокуповані території – страшні. Менший син пережив такий величезний стрес (він на той час мав вісім років), що це відобразилося на здоров’ї.
На щастя, вони вижили. Ірина пригадує ту пекельну дорогу, як над головами постійно літали російські вертольоти, як вибухи і постріли майже не припинялися. Жінка весь час молилася. Вони годинами їхали серед вогню і смерті.
«Коли побачила наш прапор, почалася істерика. Я кричала і багато-багато разів питала їх: «Хлопці, ви наші?». Воїни заспокоювали. По кілька разів повторювали,
що ми вже врятувалися. Сину дали подарунки. Пригадую, як ми вперше за цей час заїхали в магазин на АЗС. Діти хотіли все купити. Вони ж півтора місяця нічого смачного не бачили», – розповідає жінка.
«Думала, що то ненадовго»А далі треба було робити вибір, куди їхати. І часу на це – обмаль. Обставини склалися так, що Ірина з дітьми поїхала у Німеччину. Їй ще в окупацію писала колишня клієнтка, пропонувала допомогу. Вона й посприяла у пошуку родини, яка поселить біженців – жінку з двома дітьми.
«З німцями мені дуже пощастило. Вони прийняли нас тепло. Опікувалися всім. Але місце нам не підійшло через те, що потрібно було і дітям старшу школу, і мені думати про майбутнє. Тому за якийсь час ми переїхали в інше місто. Там знову потрапили у чудову родину. Нам надали все необхідне для життя», – з теплом у голосі розповідає про іноземців, які їх підтримали, співрозмовниця.
На новому місці потрібні для дітей навчальні заклади були неподалік. Але все одно – учнів доводилося возити власним транспортом німцеві. Паралельно в онлайні діти вчилися в українських школах.
Ірина,
аби віддячити господарям, готувала їсти, зокрема багато страв української кухні. Але розуміла – їм таки треба помешкання у місті, аби бути мобільнішими і не створювати незручностей.
Квартиру знайшли швидко. Жінка уточнює: вона й не дуже перебирала. Бо була впевнена, що це ненадовго. Вірила: кілька місяців – і вони повернуться додому, до свого затишного будинку, де всі мали власні кімнати. Тож цю вимушену еміграцію треба просто пережити…
«Мої учні – мої вчителі, а робота рятує від депресії» У квітні буде вже чотири роки, як родина мешкає у Німеччині. Зараз Ірина працює у школі вихователькою. Вона – одна-єдина іноземка у закладі (крім тих, хто прибирає там).
Каже: ця робота рятує від депресії, від думок про те, яке життя вони втратили через російську агресію. Жінка вкладає у працю душу, німецькі дітлахи її люблять.
«І я їх дуже люблю. Вони не тільки мої учні, а й мої вчителі. Причому дуже щирі та добрі. Так делікатно і безпосередньо підказують мені, де я помиляюся в мові. Або хвалять, коли роблю щось бездоганно. Учні просять розповідати про Україну, співати українською,
слова уточнюють і вчать», – з теплом у голосі розповідає Ірина.
Шлях до цієї роботи був непростим. Довелося вивчити мову, на високий рівень скласти іспити, отримати сертифікати. Тоді ж згодився й український диплом, який отримала кілька десятиліть тому.
Жінка каже: вдячна всім, хто її на шляху до нинішньої роботи підтримував. Бо коли хотілося опустити руки, з’являлася людина, яка переконувала зробити ще один крок. Щоразу він був важливим для майбутнього.
Наприклад, вивчення німецької. Ірина думала зупинитися на рівні В1, проте керівник мовної школи переконав довчити на В2. Це зіграло важливу роль у її працевлаштуванні. Бо жінка спочатку шукала роботу у сфері обслуговування, ходила на співбесіди у ресторани, отримувала пропозиції. Однак її переконали, що краще йти в навчальний заклад.
Зараз Ірина розуміє, що їй пощастило. Бо ця робота – то і чіткі години (наразі у жінки – 30 на тиждень), і лікарняні, і субота-неділя – вихідні, й оплачувана відпустка, і непогана зарплата (щоправда, у вчителів значно більша).
Щодо дітей, то старший син адаптувався, уже працює.
Донька зараз навчається в університеті Гамбурга. За навчання платити не треба, але утримання дитини – на батьках. І це була б не підйомна сума для них.
Бо, наприклад, оренда однієї невеликої кімнати у квартирі вартує 500 євро на місяць. Проте дівчині вдалося оформити собі стипендію-підтримку для дітей-іноземців. Це 800 євро на місяць. Тож є на житло, ще й лишається на витрати. Звичайно, дають кошти і батьки.
Щодо стипендії, то якусь частину цих коштів після завершення навчання і працевлаштування доведеться повертати. Але зараз ці гроші рятують ситуацію.
Молодший син усі ці роки паралельно навчається очно у німецькій школі та дистанційно – в українській. Він, до слова, дуже сумує за домом. І часто повторює, що жити тут не буде, а повернеться в Україну.
«А я думаю: куди? Куди нам повертатися??? Чи стане хоч коли така змога реальною? У моєму домі живуть вороги. Вони впевнені, що то вже все їхнє назавжди. У приміщенні готелю у перші роки росіяни квартирувалися. Й увесь час щось звідти крали. Вантажівками вивозили – від меблів до люстр чи штор. Зараз там все відрізали.
Тож – ні світла, ні газу, ні води. Стоїть пусткою. Але – це до пори, до часу. Поки хтось не покладе око на нерухомість і не забере собі…
Я вже змирилися з тим, що треба зосереджуватися на житті в Німеччині. То у перші роки після приїзду навіть свідомо нічого не купувала, користувалася тим, що було у помешканнях, де ми жили. Вірила, що ще трохи – і ми поїдемо додому… А зараз вже маю багато речей для облаштування побуту. І лише трохи надії побачити рідний дім. Але й вона меншає щодня.
Допомоги наша родина вже давно не отримує. Бо є робота. На щастя, про мою можна сказати, як у приказці: вам не доведеться працювати, якщо знайдете справу до душі.
Але… болить душа за дітей. Вони – вирвані з корінням, чужинці. І хай як я тут намагаюся підтримувати родинні українські традиції, це все одно взагалі не те, що вдома, у своєму середовищі.
Водночас для тих німців, з якими я спілкуюся, немає чіткого розмежування на українців та росіян. У їхній свідомості є «рускіє». Але на таке сприйняття теж причини. Наприклад, мова. Тут лише я україномовна з десятки родин біженців з України…»,
– з болем звучить кожне слово з вуст Ірини.
Таких важких тригерних ситуацій у її житті як біженки багато. Вона визнає, що, на щастя, втратили лише матеріальне. Але пережите за ці роки наклало відбиток на здоров’я.
Ірина каже, що є усвідомлення, що Німеччина як країна для життя їй комфортна. Але душа рветься додому.
«Якби ти знала, скільки сліз я тут виплакала, коли ніхто не бачить. А потім збиралася, одягала усмішку і йшла в люди», – каже Ірина.
Війна, окупація, вимушений виїзд за кордон змінили її життя, але не зламали.
«Коли думаю про ці чотири роки, про війну, окупацію, виїзд, життя за кордоном, то сама себе питаю, звідки у мене стільки сил. І відповідь у тому, що я є прикладом для своїх дітей. Вони ж бачать: хай які випробування дає доля, я не опускаю рук. Мені за 50, але вивчила мову так, що спілкуюся вільно. Проводжу уроки, говорю з батьками учнів. Своїм прикладом показую дітям: ми маємо боротися за себе, за життя, за майбутнє», – каже українка, яка мусила рятуватися від війни та окупації за кордоном.
«Беруть на «підвал» – і людина підписує все»Соціальна кімната для внутрішньо переміщених у Києві.
Одна з дясятків таких у столиці. Її відвідувачі – переважно дуже мовчазні. Приходять, беруть необхідне і йдуть якнайшвидше. Коротка абревіатура ВПО поділила життя українців та українок, які змушені були рятуватися від війни, на «до» і «після».
За кожною людиною – втрата. Хтось лишив домівку і нажите роками. Хтось – рідних, яких вже ніколи не побачить. Хтось – могили рідних. Хтось має лише невідомість, що з тими, що були дорогими серцю. Їхнє попереднє життя стало згадкою з усвідомленням, що там, на малій батьківщині, або рівняє все з землею, або вже господарює ворог.
З десятків людей на умовах анонімності про Скадовськ погоджуються говорити двоє.
«Я до останнього не їхала. Вірила, що вернуться наші, виб’ють окупантів. Та надія місяць за місяцем танула... Зараз, якщо не береш їхнього паспорта – життя не буде. Якщо хоч десь щось скажеш за Україну – донесуть і за тобою прийдуть.
В останні місяці терор посилився. Методи – часів чекістів. Знаходять, до чого вчепитися, – і беруть на 15 діб «на підвал». А там вже хай людина Богу душу винна – все одно наговорить-підпише все:
і на себе, і на сусідів, і на знайомих.
У нас так вулицю «вичистили» й заселили своїх. Росіяни ж до моря їдуть охоче. Після їхніх «условій» наші будинки – палаци. Селяться з переконанням, що то назавжди», – розповідає внутрішньо переміщена українка, яка була мешканкою Скадовська.
Зараз жінка живе у столиці. І думає, що і як робити далі. За її словами, переважно нерухомість «віджимають» за доносом і передають або колаборантам, або громадянам РФ.
Навіть медична допомога – шалена проблема. І фахівців нема, тож можуть хіба спрямовувати на Сімферополь чи навіть на Москву. Плюс треба російський паспорт та кошти.
Жінка виїхала. Не ділиться подробицями. Але вважає це дивом. Бо багато хто з фільтрації потрапляє у тюрми чи табори.
Ще в однієї співрозмовниці в окупації залишилися старенькі батьки. Вони вже мають російські паспорти та телефонний зв’язок. Переконує, що зробили це, аби мати пенсію і гроші для життя. Тож, каже жінка, у розмовах – лише про здоров’я, природу і погоду.
Жити з цим важко. Жінка через три роки після розлуки зробила відчайдушну спробу їх навідати.
І то окремий страшний досвід. В одному з російських аеропортів її розвернули.
Під час розмови з прикордонником пережила знущання, образи, приниження. Попри це, усвідомлює, що їй пощастило, бо не затримали, а депортували. З приміткою у своїх документах, що вона – «нєжєлательноє ліцо в ереф». При цьому для ідентифікації особи взяли в аеропорту ДНК (слину).
«Вони так роблять, бо це буде у їхній базі даних. Тож у Росію, щоб навідати батьків, я вже не потраплю. Намагаюся змиритися з тим, що вже ніколи ми не побачимося. Їм дуже багато років. Приїхати сюди вони теж не зможуть», – сухо констатує співрозмовниця.
Козачата, служба по контракту, страшилки нацизмом і колаборантиУ телеграм-каналах окупаційної влади – чимало інформації про те, що і як відбувається на українських землях, де зараз господарює ворог. Українці та українки, які виїхали, доволі часто саме звідти дізнаються, що відбувається у тих місцях, які вони змушені були залишити.
У каналі з назвою «Адміністрація Скадовського муніципального округа» у прикріплених повідомленнях – інформація про набір до російської армії.
«Присоединяйся к СВОим!» – заманюють окупанти умовами контракту.

Заклик долучатись до окупаційної армії / Окупаційне джерелоА ще там багато новин про «спорт внє палітікі», «культуру внє палітікі», цитати з виступів диктатора Владіміра Путіна, репортажі про те, як з українських дітей різного віку вороги засобами пропаганди «ліплять» росіян, стираючи українську ідентичність.
«Почитайте, що там пишуть. Того я й поїхала до Києва. Жити в окупації на четвертому році війни – то вбити в собі все українське. Ми не змогли. Але як вижити тут, ще теж не знаю…

Перебіжчик з Херсона Сергій Ротонос зі спортсменами в окупованому Скадовську, 14 лютого 2026 року / Окупаційне джерело
Пропагандистський захід з мілітаризації дітей в окупованій скадовській школі, грудень 2025 року / Окупаційне медіаТе, що було до повномасштабної війни, мені сниться дуже часто. Я і рада тим снам, і не можу собі місця знайти, як прокинуся», – каже на прощання українка, одна з мільйонів тих, кого з рідного дому в Скадовську вигнала російська окупація.