Житлом на Київщині, яке мешканка столиці отримала у спадок, заволодів священик-старовір із Чернівецької області
Людмила Чеглакова не сумнівалася, що однокімнатна квартира в Калинівці під Києвом належить їй. Ще в 2003 році батько заповів їй це житло, повідомляє чернівецький портал Vsemisto.info.
— Я зберігала заповіт і була спокійна, — каже Людмила. — Тато купив цю квартиру для мене. На старості років батько захопився релігією, навернувшись у старообрядницьку християнську віру. Я знала, що він подружився з одним священиком, який іноді приходив до нас у гості. Ми раділи, що батько знайшов хорошого друга. Хіба могла тоді подумати, що ця людина залишить мене без даху над головою?
«Про те, як тато жив насправді, я дізналася, тільки коли його не стало»
З отцем Олександром киянин Павло Чеглаков познайомився більше десяти років тому. Про те, що почав ходити в старообрядницьку церкву, Павло Михайлович навіть рідним розповів не відразу.
— Пам’ятаю, одного разу тато прийшов додому і заявив: давайте, мовляв, ходити до церкви разом, — згадує Людмила Чеглакова. — Та ми майже нічого не знали про старообрядництво й ідею не підтримали.
Батько ж, навпаки, серйозно цим захопився. Незабаром у нашому будинку тільки й було мови, що про отця Олександра. Тато не втомлювався повторювати, яка це добра і жаліслива людина, багато пожертвував на церкву. Потім почав запрошувати його в гості. Отець Олександр приходив із дружиною. Ми з мамою не могли сказати про нього нічого поганого: привітний, ерудований, за словом у кишеню не лізе.
Так тривало кілька років. Але потім у храмі, де служив отець Олександр, стався скандал. Подейкували, нібито він збирав із парафіян великі побори і витрачав їх на власні потреби. Не відаю, як воно було насправді, проте отця Олександра, за словами тата, покарали та відправили в одне з сіл Чернівецької області, де теж є старообрядницька церква. Батько дуже засмутився: «Не знаю, що тепер робити. Олександр точно ні в чому не винен. Буду до нього їздити». І через кілька місяців вирушив на Буковину.
За словами Людмили, незабаром Павло Михайлович став затримуватись у Чернівецькій області не на день-два, а на кілька місяців. Навіть купив там будинок.
— Тато раніше працював зварювальником,
але роботу кинув, — продовжує Людмила. — Майже всю пенсію віддавав отцю Олександру в якості пожертвувань, собі залишав мінімум. Розповідав, що мало не задарма купив будиночок і тепер йому до церкви рукою подати. «Так зручно, — захоплено розповідав. — Я тепер можу в усьому нашому священику допомагати».
А незабаром у мами стався інсульт, і за нею потрібен був цілодобовий догляд. Але тато все одно поїхав на Буковину. «Я б хотів залишитись удома, та не можу, — заявив він. — Отцю Олександру потрібна моя допомога. У нього ще стільки городу не оброблено...» Наступні кілька місяців батько провів у Чернівецькій області. Повернувшись, заявив: «Продаємо квартиру».
— Від такої заяви ми всі остовпіли, — каже Леонід, чоловік Людмили. — Як продаємо? Куди подітися нам із Людою, Людиній мамі? Ми на той момент жили в гарній квартирі в Бортничах. Але тестеві терміново потрібні були гроші для отця Олександра. В результаті житло він продав. Нам із Людою купив невелику квартирку в Калинівці Київської області, а собі — маленький будиночок у Глевасі. Решту грошей відвіз на Буковину.
— Оскільки квартири належали татові, ми були раді тому, що є, — пояснює Людмила. — Купив нам квартиру — і на тому спасибі. Оформивши угоду купівлі-продажу, батько одразу ж написав заповіт на моє ім’я. Ось він (Людмила показує документ, датований іще 2003 роком). Відтоді в Київській області він не з’являвся. Весь час жив у отця Олександра. Я кілька разів хотіла приїхати, але тато відмовляв: «Навіщо тобі це потрібно? У мене все добре». Про те, як він жив насправді, я дізналася тільки після його смерті.
«У нас є заповіт, і ми виграємо будь-який суд»
Павло Михайлович помер у 2011 році. Про смерть дочку покійного повідомили його сусіди з Чернівецької області.
— Мені сказали про це занадто пізно, — каже жінка. — Це сталось у січні. Через замети дістатися на Буковину вдалося тільки через тиждень. Те, що там побачила, шокувало. Виявилося, тато жив у старому бараку. Вікна були вибиті й обтягнуті клейонкою. І як він тільки перезимував там? Двір недобудований, хвіртка не закривається... «Так Павло Михайлович і жив, — важко зітхнула сусідка. — Та це його влаштовувало. Вдома він тільки ночував.
А вдень працював на отця Олександра». «Працював? — здивувалась я. — У дев’яносто років?» «Цілими днями був у нього на городах, — підтвердила сусідка. — Ми спочатку думали, що отець Олександр щось за це платить. Але виявилося, що навпаки — це ваш тато віддавав йому пенсію. Як рабство якесь, чесне слово». «А років вісім тому в Павла Михайловича з’явилися гроші, — додав ще один сусід. Я відразу зрозуміла, про що він: у цей період батько якраз продав квартиру. — На ці гроші він купив отцю Олександру машину. І не яку-небудь, а новенький джип».
Я вирішила відвідати самого отця Олександра. Якщо вони з татом були такими близькими, то чому священик не повідомив мене про батькову смерть? Отець Олександр жив у добротному будинку. Але найбільше мене вразило те, що я побачила всередині. Там були справжні хороми! На кухні метушилися дві жінки. Виявилося, це служниці. Я запитала їх, де Олександр, як раптом до кімнати зайшла дружина священика. «Люда! — побачивши мене, закричала вона. Вигляд у неї був якийсь наляканий. — Що ти тут робиш?» Востаннє ми з нею бачились у 2000 році,
коли вони з Олександром приходили до нас у гості. Я пояснила, що приїхала з’ясувати, як помер мій батько. «Я нічого не знаю, — перебивши мене, коротко відповіла жінка. — Але ми його вже поховали. Навіщо тобі це? Краще їдь додому». Я звернула увагу на її тремтячі руки. «Ні, — сказала. — Все-таки хотіла б поговорити з вашим чоловіком». «Його немає, — жінка відкрила переді мною вхідні двері. — Якщо хочеш, чекай на вулиці». Мороз і заметіль її абсолютно не збентежили.
Не знаючи, куди подітись, я зайшла в невеликий сарай поруч із будинком отця Олександра. Там побачила двох виснажених хлопчаків років двадцяти на вигляд. Виявилося, вони приїхали на прохання отця Олександра з сусіднього села. «Він дав нам дах над головою, — сказали. — За це ми йому дуже вдячні й тепер на нього працюємо. Обробляємо городи, прибираємо, будуємо...» «Він платить вам?» — уточнила я. «Ні, але це неважливо, — зам’ялися хлопці. — Він нам дає їжу. Іноді...» Тут до будинку отця Олександра під’їхав джип.
Я підійшла до священика, коли він виходив із машини. «Отець Олександр!» — покликала. Той злякано на мене подивився і випалив:
«Пішла геть». Я подумала, що недочула. «Ти що, не чуєш? — повторив. — Іди звідси». Від його повного ненависті погляду в мене по шкірі побігли мурашки. «Почекайте! — закричала я. — Як помер мій батько? Що відбувається?» Не обертаючись, він зайшов у будинок і зачинив двері.
Зрозумівши, що чекати його марно, Людмила поїхала додому.
— Я не могла зрозуміти, чому отець Олександр так відреагував, — хитає головою Людмила. — Що я йому зробила? Чоловік порадив забути цю неприємну історію. Але через кілька місяців мені подзвонив незнайомець, який представився юристом: «Людмила? Отець Олександр хоче з вами зустрітися. Це терміново. Він чекає вас на залізничному вокзалі в Києві». Я намагалася з’ясувати, що вони від мене хочуть, але юрист наполягав на зустрічі.
На вокзалі мене дійсно чекав отець Олександр. Навіть не привітавшись, він із ходу повідомив: «Павло Михайлович заповів мені квартиру в Калинівці. Так що твоя квартира тепер... моя. Якщо хочеш її повернути, можемо домовитись. Але це буде коштувати грошей». «Що за дурні жарти? — розлютилась я. — Ви покликали мене на зустріч,
щоб повідомити цю маячню?» «Думайте, що хочете, — додав юрист. — Але у нас є заповіт, і ми виграємо будь-який суд». «Покажіть заповіт», — не здавалась я. «Ми тобі все сказали», — відрізав отець Олександр. На цьому розмова була закінчена.
«Покійний усе віддавав церкві. Гроші витрачав на добрі справи»
— Не знаючи, що й думати, я повернулася додому і перевірила — заповіт, який написав на мене батько, був на місці, — продовжує Людмила. — Весь наступний місяць священик не давав про себе знати. Ми з чоловіком уже вирішили, що він блефував і просто хотів виманити у мене гроші. Якраз підійшов термін набуття права на спадщину. Я написала заяву, проте дізналася, що... є інший заповіт, який тато нібито дав отцю Олександру. Цей заповіт значився в реєстрі.
Людмила звернулася по допомогу до адвокатів. Незабаром з’ясувалося, що в отця Олександра дійсно є заповіт. Правда, не оригінал, а тільки копія.
— Побачивши це, ми не сумнівалися, що в суді виграємо справу, — розповідає столичний адвокат Іван Боднарук. — Адже підпис на копії заповіту зовсім не був схожий на підпис покійного Павла Михайловича.
На копії документа від руки було написано прізвище «Чеглаков». Але почерком, який не має нічого спільного з почерком Павла Михайловича! Це видно неозброєним оком: інший нахил літер, інша буква «Ч»... Оригінал заповіту отець так і не надав. Ми заявили клопотання про проведення почеркознавчої експертизи, в якому вказали, щоб у нотаріуса витребували оригінал нотаріальної справи. Суд клопотання задовольнив, але на експертизу чомусь відправив копії. І через півроку експерт надав цілком очікувану відповідь — написав, що не може досліджувати копії. Мовляв, йому потрібні оригінали. Суд виніс рішення на користь отця Олександра. Хоча ми не впевнені, що оригінал цього заповіту взагалі існує. Ми подали апеляцію.
— Досі не можу в це повірити, — журиться Людмила. — У мене на руках оригінал заповіту, а свідки, серед яких і нотаріус, готові підтвердити, що тато, будучи при здоровому розумі, заповідав мені квартиру. В священика ж немає жодного доказу, але він виграє суд. Виходить, можна просто «намалювати» документ, невміло підробити підпис і заволодіти чужою квартирою? Не потрібно навіть продумувати якісь шахрайські схеми — все гранично просто.
Тато, сам того не усвідомлюючи, виявився фактично в рабстві у священика. Очевидно, той розраховував умовити батька написати заповіт на його користь, а коли не вийшло, вирішив заволодіти житлом за підробленими документами.
Сам священик винуватим себе не вважає. Додзвонитися до нього виявилося неможливо: в отця Олександра немає ні мобільного, ні домашнього телефона. Поговорити з ним вдалося журналістам.
— Покійний Павло Михайлович усе віддавав церкві, — розповів отець Олександр. — Продав квартиру, а гроші витратив на добрі справи. Тільки на наш собор дав вісім тисяч євро. А коли в черговий раз повернувся з Києва, зробив ось такий щедрий жест із квартирою у Калинівці... З дочкою він посварився і написав заповіт на мою користь. Це дійсно було, заповіт справжній. І мені ця квартира необхідна. Маю піклуватись про жінку і сімох дітей. Як думаєте, великі доходи у священика в селі, де живе від сили сто людей? Тому економічно ми з донькою Павла Михайловича не рівні. І перш ніж у чомусь мене звинувачувати, спочатку доведіть мою провину.
Відсутність оригіналу заповіту священик коментувати не став. Людмила Чеглакова написала заяву в Генеральну Прокуратуру...
