Описувати події, котрі відбуваються, сенсу немає. Все дуже швидко й оперативно. Цього тижня я знову там був. Тому спробую вам все це розповісти у форматі підбірки короткометражного кіно. До речі, є така ініціатива – «Вавілон-13». Українські кінорежисери-документалісти знімають на Майдані те, що бачать. Спробуємо? Мої очі – камера. Ви – оператори. Перше, що Ви бачите вихідними на Майдані, це… …У моїх руках сумка. Величенька. Важка. З дому я виходив без неї. Уже на вокзалі до мене підійшов хлопець:– Ти ж на майдан? Зачепи торбу. Там речі зібрали. От іще торба з ліками. А от іще – взуття. Візьми одну, а? А то я шукаю, ким передати.Взяв.
Дарунок незнайомцю На вокзалі такі сумки взяли ще двоє людей. Раніше вони між собою не були знайомі. Вони беруть пакунки, не питаючи, що там. Беруть у такої ж незнайомої людини, як взяв я. Це нормально. Усі ми втрьох (хто взяв торби) їдемо в різних вагонах, але зустрічаємося на пероні в Києві. Поки тримаємося разом. На метро під’їжджаємо до станції Хрещатик. Йдемо в Будинок профспілок. Саме там можна віддати речі на фасування та подальшу видачу.
Ці пакунки мають спершу перевірити. Спочатку особливої уваги барикадам я не надаю. Це буде потім. Поки що головні емоції (вони ж будуть у мене в Запоріжжі) – це запах. Тут пахне димом. Чим же ще? Дим навколо. Біля бочок гріються. Біля них сплять. На них готують їсти. В них палає вогонь. У Будинку профспілок ми віддаємо речі. До того нам доводиться розпакувати їх і розфасувати. Я, виявляється, віз щось дуже потрібне. Светр, кожух і ботинки. Їх забрали одразу. Виходжу і йду в напрямку Спілки журналістів – бачу людину. Явно киянин. Не приїжджий. Одягнутий дорого. Пальто, шалик, шкіряні рукавички. До нього підбігає хлопець, каже, що всю ніч рубав дрова і просить на дві хвилини рукавички, аби погріти руки. Хлопець знімає свої рукавички зі словами «Дарую». Йому дякують.Приклад мені здається доречним. Знімаю свої рукавички, дарую наступному, хто пильнує багаття і у кого я бачу голі руки.
Місто в містіП’ю каву. Минає година. Приходжу до тями.Тепер варто все роздивитися. Майдан – він такий, яким ніколи не був і, дай Боже, ніколи вже не буде. Сам по собі Євромайдан – це місто в місті.
Мені просто про це говорити, сидячи біля незнайомців і п’ючи каву від них. Але тепер я бачу масштаб цього всього. Поки я пройшов 20 метрів, мені тричі пропонували бутерброди, двічі каву (на другу погодився), один раз суп. Ще одні люди сказали, що їхня каша буде за годину і запросили приєднатися. Їм я подарував другу пару рукавичок. У мене завжди із собою теплі й осінні.Тут барикади. Це слово реальне. Це слово колюче і міцне. Ці огорожі з колючим дротом і кілками подекуди сягають до п’яти метрів. На їх найвищих точках є справжні вартові. Щоб ви розуміли – СПРАВЖНІ. Тут, на майдані, набирають добровольців у вартові, на кухню, в охорону, у прибиральники, у волонтери. І в ці всі – назвімо їх умовно «підрозділи» – стоять черги. Не всюди, але стоять. Люди хочуть допомогти. Записуються і допомагають. Хочеш допомогти? Йди і роби щось! Це – головний лозунг майдану. Тут є намети, де можна спати. Тут є люди, яким довіряють мобільні телефони на зарядку. Не хочу ідеалізувати, але я таке бачив. Можливо, мені просто пощастило. Ранок – і людей в сотню разів менше ніж буде за пару годин.
Потім буде Віче, а зараз тут після ночі поки що ті, хто довіряють один одному, як собі. А головне, що тут є, – повага. І, здається, ми знайшли відповідь на риторичне питання політологів: «Чому Майдан Незалежності – не Болотна?». Та тому, що майдан – він НЕЗАЛЕЖНОСТІ, а площа – вона БОЛОТНА. Розумієте? Тут люди не проходили турнікетів, як у Москві, і прийшли вони не тому, що побачили фоточку. А тому, що тут відстоюються права і виборюється право відстоювати ці самі права. Я не стверджую, бо не можу цього робити, як журналіст. Але стверджують люди. Сотні, тисячі, сотні тисяч, навіть мільйони людей. Дякую їм за ці враження.
Де їдять запорізькі регіонали?Питання риториячне. За день до того як я тут опинився, мітинг в підтримку Президента оголошують безстроковим. Уже на вечір в Маріїнському парку було не дуже людно, а на ранок я бачив утрьох хлопців із Запоріжжя. Кажуть мені, соромлячись:– Мы за бабло. Но там реально страшно. Пришли сюда. Тут спокойнее. Перевірити, чи за бабло вони, а тим більше, чи правда їм страшно, я змоги не маю, а тому вірю на слово. Справа йде до обіду.
Усе Віче ми дивимося збоку Поштамту. Кількість людей – просто нереальна. Відстань у 20 метрів ми йдемо понад 15 хвилин. Втім, коли лунають вигуки, що комусь стало погано, утворюється коридор, і люди, здається, просто на кілька хвилин розчиняються в повітрі.Віче закінчилося. Ми можемо пообідати тут безплатно – пропонує багато хто. Але я приїхав на день, а люди тут вже місяць живуть. Здається, їм це нині потрібніше. Так буде чесно. Тому ми йдемо в їдальню. Заходимо. Люди в символіці стоять у черзі за супом і салатами. Ще зранку сюди заходив міліціонер. Заходив привітатися і побажати смачного. Такі теж бувають. Я бачив це сам.Тепер же ми бачимо сюрреалізм. Стоять, значить, у черзі з протестувальниками депутати Запорізької міськради від Партії регіонів. Серед них – директор представництва Червоного Хреста Костянтин Силін і заступник міського голови Юрій Каптюх. Обідають вони в компанії людей з Євромайдану. У чемній компанії.Нам не дуже хотілося зустрічатися з ними тут, за таких обставин. Переважно, щоб не псувати апетиту шановним депутатам. До речі, найшвидше від нас пішов саме заступник міського голови.
Думаю, просто поспішав. Як кажуть, «мітинг мітингом, а обід за розкладом». От тільки на Євромайдані розкладу немає. І люди стоять постійно.
Хто митися?Стою в компанії, з якою щойно познайомився. Юрко і Таня – з Харкова, Діма – з Франківська, Тимур – Полтава. Жартуємо про те, що вибірка із Захід – Центр – Схід є повною й об’єктивною. Можна навіть соцопитування провести. Повз нас проходять вартові. Під руки виводять хлопця. Питаємо, у чому справа.– Він на підпитку, і в рюкзаку був алкоголь. Таким тут не місце.– Куди ви його?– За барикади виведемо. Може й провокатор якийсь. Тут таких нема. Якщо є – виводимо, щоб не було. У нас сухий закон. За нашою інфраструктурою (мають на увазі перше коло барикад на майдані. – Ред.) хай що хоче робить. А чого питаєте? Знайомий ваш?– Ні, – відказую.– І алкоголю з собою не маєте?– Дивіться, – знімаю з плечей рюкзак і даю перевірити. Тут це нормально. Є порядок. Треба дотримуватися його.Хлопець тим часом реально засмучений. Він розуміє всю проблему. Навряд він провокатор. І не дуже він п’яний. Але є правила. І вони для всіх. Його виводять далі до наметового містечка.
Вони всі зникають в натовпі.Тим часом з-за спини чую голос.– Є три місця на «помитися». Є бажаючі?– Де помитися?– Дома в мене. Правда, йти хвилин 20. Зараз поведу третю групу.– Скільки?– 15 людей. Але ще повернуся. Йдете?– Ми йдемо! – додають голоси з-за його спини.Люди йдуть митися. А я думаю, що мені просто щастить бачити таких колоритних персонажів, які і створюють головне враження про майдан.
Зайві словаНайбільш вживаним словом тут я чую «Вибачте». Ні, це – не казка. Це – не ілюзія. Це – навіть не брехня. Ще сумніваєтеся? То їдьте і перевірте. Без зайвих слів.
ДомаУ Запоріжжі через день після повернення сідаю в маршрутку. Біля мене сидить хлопець. Незнайомий. Я його ніколи не бачив. Повертаюся до нього.– Ти з майдану?– Ага. А як ти знаєш?– Ти пахнеш, як я після приїзду, – димом, наче після вилазки.– Да, – сміється він. – Так пахне свобода…