Училися в льотному училищі двоє товаришів - Петро Коваленко з-під Києва і Женя Стрельцов з-під Курська. Не встигли закінчити училище, як грянула війна.
І опинилися обидва товариші на фронті, в одній ескадрильї. Зазнали всіх жахіть війни, коли бачиш, як на твоїх очах гинуть товариші, а ти зробити нічого не в змозі. Це вже пізніше прийшли і досвід, і вміння громити німецьких асів. Скільки разів обидва були на волосині від смерті!
Згадав Петро, як одного разу його літак падав підбитий, а він усе-таки намагався його дотягнути до своєї території. В останню хвилину виплигнув із літака з парашутом, від удару об землю знепритомнів. Німці намагалися взяти льотчика в полон, але врятували його піхотинці. Підлікувався і знову - в бій!
Одного разу в офіцерську їдальню прийшла працювати молоденька сибірячка - красуня Маруся. Обидва товариші закохалися до нестями в неї, але вона віддала перевагу Жені. Вона з Марусею одружилися, та Женька завжди, як вилітали на бойове завдання, казав Петрові, що якщо з ним щось трапиться, щоб не залишав Марусю наодинці з бідою.
Йшов час, і в одному бою Женька загинув у палаючому літаку.
Петро це бачив, але нічого зробити не міг, хіба що тільки мститися ворогу. Дуже переживала Маруся втрату коханого, адже була вагітна. Петро, як міг, підтримував її і, коли Маруся була на останньому місяці вагітності, запропонував їй серце і руку, дав їй свою адресу і відправив її до своєї матері під Київ. А ще він сказав Марусі, щоб ніхто не знав про те, що дитина не його.
Марусю прийняли в селі, як рідну, щоправда, села як такого не було, фαшиcτи його спалили, тому жили в землянках. У Марусі народилася дівчинка, і її назвали Женею (так домовилися, коли ще тато дитини був живий).
Першим прийшов із фронту батько Петра. Він був гарним теслею, побудував собі хату, став будувати хати селянам, але простудився і помер від запалення легенів. Повернулися з фронту і брати Петра, поодружувалися, а сам Петро прийшов аж через 3 роки. Женечка на той час уже бігала і розмовляла.
Петро побудував свою хату, працював механізатором у колгоспі, за свою працю мав подяки, нагороди, а найкращою була швейна машинка, на якій Маруся обшивала всю сім'ю, а сім'я вже була велика. Крім дочки Жені підростали ще троє синів.
Але Петро хотів ще й донечку, і Маруся подарувала йому доньку Надію.
Петро збудував великий двоповерховий будинок, місця всім вистачало, тримав велике господарство. Жилося весело і добре. Та ось діти виросли і розлетілися. Лише старша дочка лишилася коло батьків й жила через дорогу. Батьки ще могли обробляти город, але з кожним роком ставало все важче. Все якось було б, та одного разу Маруся полізла на горище, не втрималася і впала, травмувала спину й ноги і вже більше ніколи не змогла ходити.
Петро возив її всюди на лікування, але все було марно. Через 6 місяців вона померла. Поховав Петро Марусю і в оселі поселився сум.
Чоловік ще тримав господарство, але було йому дуже важко. Просив, щоб хтось із дітей перейшов до нього жити, але ніхто не погодився. А тут Союз розвалився, роботи немає. Діти почали звати Петра до себе. Поїхав до старшого сина в Київ, то насилу витримав тиждень. Син завжди приходив п'яний, кожен день сварки. Повернувся Петро назад додому.
Дочки радили, щоб він одружився. Написав листа в рубрику "Самотнє серце" і невдовзі приїхала жінка. Але через день Петро дав їй гроші на квиток,
і вона поїхала додому. Він зрозумів, що ніхто йому не замінить Марусі. Тим часом права нога геть розпухла, не міг переступити й порога. Довгими ночами, лежачи в холодній хаті, пригадував усе своє життя, і сльози котилися по старечих щоках.
Дуже було зле Петрові і попросив він сусіда, щоб той сповістив дітей, і вони відвідали його. Приїхали всі. Найменший спитав не про здоров'я, а чи є в нього щось випити, бо йому кепсько. Дав Петро їм гроші, сини пішли до крамниці, і всі напилися. Побачив це батько, та й каже, щоб вони їхали додому, мовляв, йому вже стало краще. Роз'їхалися, і ніхто з них не подумав, як він залишиться наодинці, хто подасть йому склянку води.
Прийшла на другий день старша донька, але батько двері не відчиняв. Попросила сусіднього хлопчика, щоб він заліз у вікно. Хлопчик сказав, що дядько Петро вже неживий, лежить коло дверей, може, він і кликав дітей на поміч, але вони виявилися глухими. Сусід приніс гроші, які Петро дав йому на сховок. Їх вистачило на похорон, ще й залишилося трохи, то Женя поділила їх порівну між братами і сестричкою. Тепер у дідовій хаті живуть онуки. Отака вона батьківська доля, не думав Петро, коли воював, що все ось так складеться.
Павлина Покришка, Добровеличківський район, Кіровоградська обл.
