Киев

Микола Груднина: «Мої діди воювали за Україну в Другу світову війну, тепер настала моя черга»

Волонтерка Наталія Закірко на базі «Айдару» із земляками – Миколою Грудниною та командиром підрозділу з позивним «Обухів»

Допомога, яку зібрали патріотично налаштовані жителі переяславського краю для потреб українського війська, уже вимірюється десятками тонн. Після триденного перебування в зоні проведення АТО до Переяслава повернулися волонтери із ВО «Свобода», які вчергове відвезли гуманітарну допомогу для військовиків, які несуть свою службу на Луганщині, а також передали її  дітям-вихованцям інтернату в місті Щастя. В цій поїздці побував і журналіст «Вісника».

30 квітня в другій половині дня телефонує волонтерка-активістка Наталія Закірко (43 роки): «Сьогодні ми відвозимо в зону АТО черговий вантаж для наших бійців. Якщо маєте бажання травневі свята провести разом з нами, приходьте на шістнадцяту годину до приміщення торгового центру «Софія», до волонтерського центру».

Зібравшись за півгодини, був на місці. Біля

ТЦ «Софія» зустрічає голова міського осередку ВО «Свобода» Михайло Сиворко. Говорить, що автомобіль, яким буде доставлена допомога, незабаром приїде – настоятель Свято-Єфремівського храму Димитрій Волошин,

водій і власник авто, поїхав за автопричепом до Артема Пилипенка. Через кілька хвилин автівка прибула, і розпочалося завантаження багажного відділення авто та причепу. Вантаж різноманітний: консервовані різносоли, сухофрукти, ковбаси, копчене і свіже сало, запашний смалець, овочі, шкарпетки, нижня білизна. Завантажили доволі швидко. Сергій Сиворко привіз лист-пропуск в зону АТО за підписом голови РДА Григорія Дубини. О вісімнадцятій годині авто з пасажирами та вантажем вирушило в дорогу.

– З грудня минулого року я кожного місяця відвожу усе зібране нашим штабом допомоги українським воякам на лінію фронту. Якщо взимку возили, окрім харчів, теплі речі та «буржуйки», то тепер переважно возимо провіант, засоби особистої гігієни та білизну, – розповідає пані Наталія. – Для мене Революція Гідності розпочалася 1 грудня 2013 року, тоді, після побиття «Беркутом» студентів, я з донькою Катею, не вагаючись, поїхали на київський майдан, не будучи великими прихильниками якоїсь політичної сили. Я з родиною мешкаю в Карані, у нас дві корови та невелике господарство, вранці попораюсь,

візьму із собою сметани, сиру чи навіть молока і на маршрутку до Києва, на Майдан. В Будинку профспілок познайомилась з такими ж простими людьми, як я, та запропонувала свою допомогу на кухні. Нарізали канапки, варили картоплю чи борщі, розносили все це революціонерам. Виконувала будь-яку роботу: треба було мити туалети – мила, треба було приносити їжу повстанцям в найнебезпечніші місця 22 січня чи 18-20 лютого 2014 року – приносила. Мабуть, тому ніякого страху їздити тепер на лінію фронту у мене немає.

Наталія розповідає, що в Переяславі вона брала участь у всіх мітингах Майдану, була ініціатором створення ГО «Майдан Переяславщини», але до ради «Майдану» її не обрали, тому в серпні 2014 року вступила до ВО «Свобода». Пані Наталія говорить, що найбільшу підтримку і в буремні дні, і тепер надає їй родина – чоловік Микола, який два місяці знаходиться в українському війську, син Олег, доньки Катерина та Анастасія.

За розмовами опівночі дісталися до Харкова. Місто здивувало порядком – вулиці чистесенькі, одна за одною їздять прибиральні машини, газони підстрижені,

через кожні 10-15 метрів урни для сміття, на мішках яких великими літерами написано «Спасибо за чистоту!». Ніч, а видно, як вдень: скрізь увімкнені вуличні ліхтарі, на опорах по дві, а то і три лампочки. Будинки, храми підсвічені. Щоб не заблукати в місті зупиняємося біля гурту юнаків, які мирно п’ють пиво. Виходимо з машини, запитуємо: «Якою вулицею краще виїхати на трасу до міста Ізюм?» Двоє юнаків, залишивши пляшки з пивом, підійшли до водія священика Дмитра, який був у підряснику та з хрестом на грудях, російсько-українською мовою почали розповідати. Юнак років 18 говорить російською, що він був на харківських антимайданах, але не тітушкою, а для «толпи», так він гроші заробляв. Був у рядах харківських ультрас, коли хором з усіма кричав «Путін х... ла-ла-лаааа!» та співав гімн України. Він говорить: «Своими действиями Путин в Крыму и на востоке Украины сделал все, чтобы в Харькове стало много «бандеровцев», которых до окупации можно было на пальцах посчитать. Да, у нас тоже несколько негодяев думали войну устроить, но харьковчане разобрались, ху из ху.

Мы за Украину, мы не хотим в Россию».

Близько третьої ночі добралися до міста Ізюм, до Щастя залишилося близько 200 кілометрів, вирішили дві години поспати перед в’їздом в зону АТО. О п’ятій ранку знову вирушили в дорогу. На кордоні Харківської та Луганської областей на мосту через річку Оскол перший блок-пост. Міст пофарбований в синьо-жовті кольори, багато державних прапорів України. Один із вартових зупиняє машину, вітається, вимагає документи, які засвідчують особу. Запитує, в яких справах їдемо в зону АТО. Його колега оглядає багажне відділення та причіп. Побажавши безпечної поїздки, пропускають нас. Від’їхавши кілометрів 20 від блок-посту помічаємо, що автошлях з твердим покриттям закінчився – суцільні ями, вибоїни, швидкість машини впала до 20 кілометрів за годину. Виявилось, що батюшка Дмитро вправний водій.

Хоча неподалік справжня війна, жителі Луганщини в перший день травня займаються повсякденними справами: той пасе отару овечок, той припинає на пасовищі корову, а хтось саджає картоплю. Звертаю увагу, що поля засіяні озиминою, на деяких полях працює техніка.

Обабіч дороги селяни виставили на продаж велику та посадкову картоплю, ціна 20 грн. та 15 грн. відповідно, якщо поторгуватись, можна придбати дешевше.

Батюшка Димитрій в храмі св. Іллі

Сватове, Містки, Старобельськ, Половинкове – в кожному населеному пункті по два блок-пости. Процедура проходження перевірки незмінна. Наталія Закірко пригощає пиріжками військових, які напекла у великій кількості переяславка Юля. Деякі бійці запитують, чи нема цигарок, Наталія пригощає пачкою, а то й двома. В селі Шульгінка зупиняємося біля православного храму, куполи якого на сонці сяють золотом. Жінки, які пораються біля входу розповідають, що храм св. Іллі був відкритий в цьому році перед Пасхою, будувався два роки. Побудований благодійним коштом... судді з Луганська. Чомусь подумалось, якими мають бути доходи у судді, щоб будувати храми на не один і не два мільйони гривень... Жінки говорять, що моляться за мир в Україні та запрошують поснідати до трапезної. Кажуть, що пригощають усіх, хто не минає храм, – біженців, військовиків.

Біля Щастя поля не засіяні, і ніяких робіт,

окрім копання екскаваторами захисних споруд, не проводиться. Раз-по-раз чути глухі вибухи. На них ніхто не звертає уваги. Після перевірки документів нас пропускають до міста. В першу чергу завозимо продукти та одяг до школи-інтернату. Діти вибігли з приміщень із гучними криками: «Помощь привезли!». А коли підбігли до нас, то від малого до великого віталися «Слава Україні!», а за подарунки навіть дякували українською – «дякуємо!». Декому з нас від такого сльози навернулися на очі… Старші хлопці 13-15 років міцно, майже по-дорослому тиснули долоні й дивилися в очі зовсім недитячими поглядами.

– Ми такого давно тут, на Сході, не бачили, змінилось ставлення до нас, крига почала скресати. Цим дітям допомагаємо не лише ми, а й волонтери з інших міст України, – розповідає Наталія Закірко.

У першу чергу волонтери розвантажили допомогу для дітей з інтернату в м. Щастя

Заступник директора інтернату просить не фотографувати вихованців: «Нині у нас на вихованні 80 дітей, батьки яких за лінією фронту. Деякі не приїжджали до своїх дітей з початку атитерористичної операції,

але регулярно телефонують. Нині з поставками продуктів у нас стабілізувалось – державою повністю фінансується наш навчальний заклад, але добре, що привезли сьогодні домашнє. Діти так скучають за домашньою їжею. При визволенні Щастя українськими військовими всім нам довелося три доби бути в підвалі, про ці дні ми не забудемо. Нині діти, як і ми, дорослі, хочемо миру, що таке війна, ми знаємо не з телевізора чи книжок...»

Навпроти інтернату – двоповерхові будинки, побудовані ще в сорокових роках полонениними німцями. В деяких зруйнований дах від обстрілів, у приміщення інтернату, на диво, жоден снаряд не потрапив.

Частину продуктів волонтери мали доставити до підрозділу «Айдар», в якому воює наш земляк із Стовп’яг Микола Груднина, 47 років (фото на 1 стор.). Оскільки базування підрозділу постійно змінюється, Наталія Закірко телефонує і домовляється про зустріч. Через 15 хвилин Микола на позашляховику, який йому подарував депутат районної ради Анатолій Дима, під’їхав до нас, щоб провести на базу. Чоловіки в цей день були чисто вдягнуті, поголені та злегка пахнули парфумами – чекали волонтерку,

яку уже добре знають.

Переважна більшість бійців підрозділу на бойовому завданні. На місці розташування кілька військовиків. Розмістилися в особняку, який був кинутий місцевим підприємцем. Приміщення розграбоване бандитами з «ЛНР», але в порівнянні з наметом, це вигідніше місце для ночівлі та приготування їжі.

– В батальйоні «Айдар» я з 2 липня минулого року, – розповідає боєць Микола Груднина. – Про бойові будні розповідати не можу, це військова таємниця. Хочу передати привіт своїй дружині Людмилі та трьом дітям. Хай чекають мене з перемогою, це наша Батьківщина, це наша земля, і нікому її віддавати ми не збираємося. Мої діди Михайло та Роман воювали за Україну в Другу світову війну, тепер настала моя черга відстоювати її незалежність.

Після передачі вантажу батюшка Дмитро прочитав коротку проповідь, освятив кожного бійця та подарував листи й малюнки дітей Київського обласного центру соціально-психологічної реабілітації дітей «Переяслав», що знаходиться в селі Циблі, які підготувала Світлана Чернецька.

Боєць з позивним «Карась» з Рівненської області не відпустив нас у дорогу,

допоки ми не скуштували макаронів по-флотськи, приготованих ним на електроплитці, та смачного військового чаю.

До Переяслава волонтери добралися без пригод. За три дні ми проїхали 1837 кілометрів, витративши на заправку авто близько двох тисяч гривень, найдорожчий газ для автомобіля у місті Сватове – 10,50 грн. за 1 л, найдешевший у Переяславі – 7,60 грн.

Волонтерка Наталія Закірко дякує всім, хто долучився до збору допомоги дітям та військовим: прихожанам Свято-Єфремівського храму, головному лікарю ЦРЛ Володимиру Якименку, громаді та жителям Карані Ірині Руденко, Борису Коліснику, Миколі Новаку, Наталії Яловій, Валентині Горовій та Вірі Зінченко. Наступна поїздка на Луганщину відбудеться в кінці травня. Усі охочі допомогти дітям Сходу та бійцям на фронті можуть звертатися за телефоном (093) 66-88-704.

Сергій Мевша

Фото автора

Переяслав-Щастя-Переяслав

Читайте еще