Минулого разу розповідали, що на початку XX століття в Києві сформувалася система водопостачання, за якою одна частина міста отримувала артезіанську воду, друга – дніпровську, третя – змішану.
А також про те, що Міська управа перешкоджала будівництву нових свердловин, і з роками частка води з Дніпра зменшувалася.
Сьогодні ж ви дізнаєтесь причину, з якої Київ зовсім відмовився від річкової води.
Отже, аналізи, які проводились санітарними лікарями, показували наявність значної кількості бактеріальних забруднень в Дніпрі.
Наприклад, 28 травня 1902 року доктор Москальов виявив в одному кубічному сантиметрі річкової води у районі яхт-клубу 8,6 тис. колоній бактерій; біля пристані – 14,6 тис.; очищеної (з крана університету) – 720 колоній.
А вже 12 вересня проби з тих самих джерел дали інші результати: 29,4 тис. колоній, 20 тис. й 1,6 тис. відповідно.
Дослідження магістра фармації пана Кіркова, проведені в 1907 році біля Київської водокачки на Набережному шосе, показали, що Дніпровську воду слід вважати “… досить підозрілою в бактеріальному відношенні, так як вона була сильно забруднена сміттям тваринного походження…”
Тому спалах інфекційних захворювань був прогнозованим.
Епідемія холери
Влітку 1908 року Київ охопила епідемія холери. Міська управа з метою запобігання поширенню інфекції змушена була прийняти рішення повністю закрити дніпровські водозабори.
Так місто на цілих 30 років перейшло виключно на артезіанську воду, доки у 1939 році не пустили першу чергу Дніпровської станції.
Подібні радикальні заходи було вжито з ініціативи відомого київського медика-бактеріолога Володимира Високовича.
Під керівництвом вченого в тому місці, де був розташований водозабір, з дніпровської води видалили холерний вібріон.
Правильне на той час рішення дало можливість досить швидко зупинити епідемію.
Цей випадок остаточно підтвердив роль річкової води в поширенні кишкових інфекцій.