Кожен, хто залишився у Києві та на Русанівці, вже — герой, вважають у спільноті київського мікрорайону на острові — Русанівка. І хочуть розповісти про всіх.
«Прості мешканці, волонтери, бійці самооборони, комунальники, медики, працівники магазинів та правоохоронці. Ми всі сьогодні захищаємо наш улюблений Київ», — розповідають русанівці.
НВ ділиться історіями місцевих охоронців та руху самооборони, який люди створили власними силами.
Позивний Череп: «Хочу, щоб на нашій землі не було рαшизму і фαшизму»Позивний Череп знайомий багатьом русанівським оборонцям. Мабуть, не в останню чергу через його страхітливе прізвисько. Однак він виявляється справжнім добряком, батьком п’ятьох дітей, людиною із золотими руками. Каже, називають Черепом, бо в молодості слухав рок-групи АС/DC, Metallica, ДДТ і носив ефектний перстень із черепом. А відомий тому, що всім допомагає.

Фото: НВ
До війни я працював автомеханіком. Вчитися не було де, сам підвищував свою кваліфікацію. Був в АТО. Маю запис, що водій і механік екстракласу.
Я тут [на русанівському посту — ред.] з першого дня.
Ми стали на перехресті, а до нас підтягувалися друзі. З 1993 року я мисливець. Поміняв два ствола. Тут така ситуація, що з палкою не постоїш. Шкодую, що до війни не купив гарну зброю, щоб можна було впевненіше зустрічати ворога.
Багато ДРГ залізло до нас ще з 2014 року. Вони роками живуть тут, все налагоджено. На блокпосту часто люди якісь з’являються, щось питають. Чи можна пройти через пост рано-вранці? А що тут у вас? Генератор можна купити? А ви тут зі зброєю стоїте?
Сплю три-чотири години, як складеться. Зі мною мій 24-річний син. Він служив в Нацгвардії, був на Майдані. Хотів відправити його з Києва з молодшими дітьми, але він лишився. Зараз я спокійний, за спиною в мене надійна людина.

Фото: НВ
У мене родич живе у Костромській області, звідки відома костромська дивізія. Вони там як зомбі — Путін, Путін… А ви, каже, «голодуєте в Україні». Хочу, щоб на нашій землі не було рαшизму і фαшизму, коли одна людина безтолкова вирішує за всіх.
Хотів би Русанівку зберегти. Красивий район. Коли ми копаємо ями, люди запитують, навіщо. Роз’яснюємо, що війна, воєнний стан,
треба боронити країну. Зараз ями копаються, потім вони закопаються. Все знову буде красиво.
Дякую русанівцям, які нас підтримують. Всім тяжко, особливо в Харкові, Маріуполі. Місцеві мешканці мають зрозуміти, що небезпека близько. Ті ж, хто чекає, що прийде руський мір, мають зрозуміти, що не дочекаються. Нехай самі йдуть туди, де цей мір, підступніть, наглість і впевненість у брехні. Я і дітей так виховував, щоб розуміли, що таке рідна країна.
Позивний Хімік: «Маємо закінчити війну до посівної»Хімік із тих людей, які завжди при роботі. Чергує на посту, пояснює суть справ новеньким, ділиться думками про ситуацію на фронті. До нього справді линуть люди. Худорлявий, з хриплим голосом. Він із тих, хто тягне війну на собі — спить у берцях і ніяк не може відмити руки від землі. І хоча Хімік не брав участі в боях, розумієш, що він може.

Фото: НВ
Це мій острів. Все. Я тут народився майже 50 років тому. Закінчив 182-гу школу. Живу на набережній. Ліс ми називали Тією стороною Каталися на крижинах, ходили в Гідропарк, ловили рибу. За професією я хімік, зараз працюю у комерції на фармацевтичному напрямі.
Я — офіцер запасу, був мобілізований у 2015 році. Моя частина стояла в тилу, а я служив за спеціальністю, співзвучною з моїм позивним — Хімік.
Я передчував війну. Дружина з молодшим сином поїхали на лижі, а я відмовився. Після нальоту на Київ заліз в інтернет, матюкнувся і почав збиратися. Приїхали зі старшим у військкомат. Там така черга, що нас навіть не пустили всередину. Наступного дня те саме… Пішов на русанівський блокпост, де вже стояли мої шкільні друзі. Це був перший день організації самооборони на острові — 26 лютого.

Фото: НВ
Я маю захистити свою країну, місто, мою Русанівку. Як інакше? Навіть коли син був малим і його питали про рідне місто, він називав Русанівку рідним містом. А для мене вона ще більше. Я патріот свого острова. Вважаю його найзручнішим і найліпшим районом Києва.
Ми виконуємо велику соціальну місію — даємо надію громадянам. Русанівці розуміють, що вони захищені. Крім того, щоб наша армія була ефективною, їй потрібен надійний тил. У цьому наша, самооборони, найголовніша місія.
Я навіть вдячний людям, які виїхали з міста. Зараз перебуваю серед тих,
кому можу довіряти. Українцям я би порадив вірити в ЗСУ, самооборону. У нас нема альтернативи. Обов’язково переможемо. Маємо закінчити війну до посівної чи до нересту. Все буде Україна!
Владислав Малащенко: «Коли формую тісто, забуваю про війну»Владислав Малащенко — киянин, йому 26 років, із яких чотири роки він живе на Русанівці. Але з 24 лютого він пече хліб і розвозить його городянам та мешканцям області. Називає себе щасливою людиною.

Фото: НВ
Заснована Малащенком соціальна пекарня Good Bread from Good People, відома у Києві кілька років. У ній працювали люди із ментальною інвалідністю. Коли почалася війна, пекарня тимчасово призупинила роботу — рятували сім'ї та працівників. Після евакуації близьких Влад повернувся до Києва та знову запустив пекарські печі.
«Коли я працюю, формую тісто, забуваю про війну. Новини до мене долітають лише вранці та ввечері. Решту часу я зайнятий тільки хлібом. Сьогодні побачили літню жінку, яка рилася у смітнику під пекарнею. Як можна пройти повз?» — розповідає Владислав.

Фото: НВ
Хліб, випечений Владом, безкоштовно роздають людям у підземних укриттях — дітям,
людям з інвалідністю — у лікарнях, теробороні та поліції. Та й просто людям на вулиці. Ось, що Владислав написав у Фейсбук:
«Сьогодні я щасливий. Ми випекли 170 хлібів та шість кексів. У нас зламався наш тістоміс. Через дві години приїхали люди і екстрено повезли його лагодити. Нам дзвонять, просять хліб, і ми печемо його. Завтра полагодимо міксер, готуватимемо ще більше».
Позивний Пила: «Після Іловайська я зрозумів, що захист своєї родини, свого міста, своєї країни — це моя справа»Позивний Пила, людина, яка, за його ж обережними словами, відповідає за деякі військові аспекти. Озброюватися я почав ще у 2014-му. Все спорядження за власні кошти куплене. Все легальне, на все є дозвіл.

Позивний Пила / Фото: Русанівка — Freedom Island / Facebook
Після Іловайська я зрозумів, що захист своєї родини, свого міста, своєї країни — це моя справа. Тому пройшов вишкіл в громадській організації Український легіон де отримав багато корисних навичок. Тоді вже й з’явилася власна зброя, потроху назбиралося снаряги. А потім були ще снайпінг і курси тактичної медицини.
Спочатку нас [охоронців Русанівки — ред.]
було шість-сім чоловіків, а зараз у рази більше. Приходять і зі своєю зброєю, і без. А були тут і такі: дайте мені автомат. А ти знаєш, як поводитися з ним? Ні, але «готовий воювати».
Тероборона виникла тільки зараз, у 2022 році. А до цього було щось незрозуміле. А тут ми дійсно охороняємо своїх рідних, свої домівки, Русанівку. Але перебуваємо на постійному зв’язку з ТрО. Наші сили поділяються на дві частини: стаціонарні пости охороняють важливі об'єкти життєзабезпечення й мости, мобільні група — патрулює.
Позивний Сайгон: «Захищаю наші сім'ї, наші будинки, наших дітей. Для політиків люди — статистика, а для мене — сусіди»Волонтер із позивним Сайгон до Києва із родиною переїхав торік із Миколаєва, де працював інкасатором. У столиці також знайшов роботу в службі інкасації. У перший день війни він, як завжди, пішов на роботу, але там усім сказали розходитися по домівках.

Позивний Сайгон / Фото: Русанівка – Freedom Island / Facebook
Я повернувся, подивився новини. Задумався. Екіпірувався. Взяв зброю і пішов надвір патрулювати, де зустрів таких самих небайдужих громадян.
Як мінімум — щоб мародерів не було, як максимум — а раптом диверсанти. Зброя у мене своя, зареєстрована. Загалом я зі зброєю вже майже 20 років не розлучаюся, а в теробороні з 2015 року.
Вийшов я на вулицю — подивитися, що відбувається, зустрівся з волонтером із позивним Пила. Потім ще з кількома своїми знайомими та вирішили організувати штаб із захисту Русанівки. Згодом блокпости почали будувати. Доклав до цієї справи всі свої навички.
У мене є різні навички. Ми закрили близько 30 наркопритонів, затримали кілька особливо небезпечних злочинців. Маю нагороди за службу. А тут я захищаю наші сім'ї, наші будинки, наших дітей. Для політиків люди — статистика, а для мене — сусіди. Сподіваюся, переможемо скоро. Ми зробимо для цього все!
Анна Цісельська: «Не було й думки виїхати з Києва» У волонтерських центрах завжди багато відвідувачів, помічників, водіїв, експедиторів — телефони розриваються від дзвінків. Щоб не плутати хто є хто, людям дають прізвиська. Наприклад, Саша-відставник, Наташа з Шамо, Слава Борода. 24-річну русанівку Анну Цісельську називають Аня на Мерседесі.

Фото: НВ
Анна стала волонтерською наприкінці 2013 року — під час Майдану. Нині ж не лише повернулася до цієї роботи, а й залучила колег з кіноіндустрії. «З першого моменту, коли стало відомо про російський напад, не було й думки виїхати з Києва», — зізнається Анна.
Анна виросла і живе на Русанівці. Тут мешкають її дідусь і бабуся. Власне, допомога літнім та немічним людям стала пріоритетом з перших днів війни. «Спершу особливо складно було з ліками, — згадує Анна. — Але русанівці, навіть ті, хто опинився далеко за межами нашого острова, тримають зв’язок і допомагають одне одному. Всі намагаються бути корисними».

Фото: НВ
Волонтерство так виснажує, що вдома миттєво «вирубаєшся на сон», зізнається Анна. «Сплю, навіть не чую вибухів за вікнами», — розповідає дівчина.
Зараз Анна волонтерить не лише на рідному острові, а й відправляє критично важливу допомогу на схід України та бійцям-захисникам.
«Нас кожного дня чекають захисники й добровольці, інші волонтери й просто небайдужі люди. Навіть якщо комусь треба передати дрібничку, відчуваю, що зробила добру справу.
Те, що в тилу видається нам дрібничкою, для бійців на фронті може мати велике значення. Дитячий малюнок чи фотографія мотивують більше за тисячі пафосних слів», — додає Анна
Позивний Парус-5: «Русанівка — це душевний стан, ми всі тут патріоти»Позивний Парус-5 — найбільш спокійний серед русанівських оборонців. «Ми навіть не знаємо, як його звати, настільки він послідовний», — жартують русанівці. Проте раціональна поведінка видає в ньому технаря. Насправді, «п'ятий» — айтівець. Каже, що за три тижні війни провів на рідній Русанівці більше часу, ніж за цілий попередній рік. Бо поза війною весь час на роботі.

Фото: НВ
Тут я займаюся стрілецькою підготовкою хлопців з блокпостів. Всі члени нашої самооборони проходять вишкіл. Ті, хто патрулюють Русанівку, стоять на блокпостах, отримують зброю, повинні вміти нею безпечно користуватись. Автомат вимагає усвідомленого володіння.
Я є членом Української асоціації власників зброї. Почав цікавитися зброєю з 2014-го. Зрозумів, що для протистояння агресії кожен повинен вміти захистити свою землю, країну, дім, себе. З сокирою чи ножем це неможливо.
Як казали класики: нема двох ввічливіших людей, як люди зі зброєю. Спочатку придбав помпову рушницю. Згодом — карабін. Маю настріл по кілька тисяч набоїв.

Фото: НВ
Члени асоціації власників зброї зідзвонились впродовж кількох годин після початку війни. Тому я в теробороні з перших днів. У 2014 році була вже самоорганізація людей на Русанівці, коли ми відловлювали тітушок і грабіжників. Цього разу вже мали досвід і зробили все на випередження. Русанівка — душевний стан, ми всі тут патріоти. Я тут все життя. Сім'я моя також тут, не виїхала.
Найважче було в перший тиждень, коли організовували блок-пости. Спали по дві-три години. Нервово, фізично було дуже важко. Не зовсім організовано, багато зайвої інформації ззовні.
Я постійно тренуюся, усвідомлюю, що приношу користь країні, рідній Русанівці. Коли знаєш, заради чого працюєш, немає часу нервувати. Хоча, звісно, є нестерпне бажання поїхати нарешті на дачу й посмажити м’яса. Але моя дача в Бучі. Думаю, швидко все не закінчиться. Навіть якщо вони [окупанти — ред.] складуть зброю і здадуться, доведеться вигризати нашу територію.
Сергій Міщенко: «Для мене на першому місці дружина, на другому — Русанівка»Оператор Сергій Міщенко переконаний, що Україна поверне собі Крим. Сергій вийшов будувати русанівські блокпости, а скоріше навіть барикади, 25 лютого 2022 року. Міст на Собачку допомагали перегородити не менше сотні русанівців. Одні носили пісок, інші тягнули бочки й арматуру. Сергій взявся зварювати металеві конструкції, щоб ті могли витримати таран броньованої техніки.
Пізно ввечері 25 лютого Сергій Міщенко пішов додому, одягнувся тепліше, взяв свою рушницю, щоб повернутися на блокпост чергувати. Дружина Марина не хотіла відпускати його самого. Пішли разом. Жінка чекала чоловіка, ховаючись від холоду в медпункті. Ніч була тривожною. З боку Броварів доносилася важкі вибухи, на Оболоні тривав бій.

Сергій Міщенко / Фото: Русанівка – Freedom Island / Facebook
Перші дні були емоційно найскладніші. Більшість наших хлопців прийшли зі своєю зброєю, один із кулеметом. Готувались до найгіршого. Дуже незрозуміла ситуація… Але ставився до всього по-філософськи — як буде, так буде, маємо боронити.
Як і в більшості чоловіків, рушниця з’явилася в мене у 2014 році. Було зрозуміло, що москалі не зупиняться, не дадуть нам жити. На полювання я не ходжу, тварин мало, їх треба берегти. Зате маю на дачі в схронах запас ліків, набоїв, їжі, всього.
Військова справа у мене в генах. Я служив, прапрадід, дворянин, коли був у моєму віці, пішов воювати проти червоних. Був поранений, опинився в Туреччині. Інший прадід теж був в армії, але Червоній.
Нам не треба здавати свої позиції. Ми на куражі і не можемо здаватися. Треба наступати, відбивати Донецьк, Луганськ і Крим. Севастополь — нехай буде перехідний період, років на 3−5. Усе буде гаразд, ми справимось. Я вірю в нашу перемогу.
Ірина: «У волонтери зараз не так просто й потрапити, черги»Волонтерка Ірина вже майже три тижні щодня допомагає забезпечувати найнеобхіднішим русанівців похилого віку та малозабезпечених. Обіди, вечері, продукти харчування, ліки, одяг.

Волонтерка Ірина / Фото: Русанівка – Freedom Island / Facebook
Кілька днів просиділи з мамою вдома, прийшли до тями і зрозуміли — треба щось робити. Себе зайняти,
допомогти людям. У фейсбуці в групі Русанівка NEW прочитала, що організований гуманітарний штаб, куди русанівці приносять продукти, одяг для тих, хто потребує, ковдри якісь, посуд. І головне — потрібні волонтери допомагати все це розподіляти, розвозити, розносити.
У гуманітарному штабі черга на волонтерів була. Тож у волонтери не так просто й потрапити було. Думаю, це завдяки тому, що русанівці завжди були і є дуже співчутливими людьми. Ці якості були притаманні мешканцям нашого рідного острова задовго до війни.
У день записуються 100−150 осіб лише одних пенсіонерів — бабусь та дідусів. Хочеться всім допомогти, але поки що не завжди вистачає ресурсів та можливостей на всіх. Процеси налагоджуються з кожним днем.
Дякуємо за надану інформацію @RusanivkaFeeedomIsland