У селі Журавичі на Волині в патронатній сім'ї уже пів року живе 5-річний Денис Його рідна мама службить у ЗСУ, то хлопчик залишився без батьківської опіки тимчасово.
У новій родині хлопчик навчився говорити «дякую», чистити зуби та жити за розкладом, розповідає патронатна вихователька Алла Гонтар передає Суспільне.
«Ми навчили: можна, дайте, будь ласка. Він вміє дякувати. Як ти з’їв, що ти кажеш? Дякую!» — розповідає жінка.
До повномасштабної війни хлопчик жив у Житомирі. На початку бойових дій разом із мамою, братом і сестрою виїхав до Польщі. Там родина певний час перебувала серед інших вимушених переселенців.
«Мами він два роки не бачив до знайомства зі мною. І вони жили тут, але жили в поганій хаті без зручностей», — каже Алла Гонтар.
У патронатній родині п’ятирічний Денис швидко адаптувався. Уже за місяць він звик до розпорядку: сам прокидається, вмивається, чистить зуби та навіть розкладає свій одяг.
Алла Гонтар розповідає: має трьох дорослих дітей і завжди мріяла про велику родину. Саме тому вирішила стати патронатною вихователькою, щоб допомогти іншим. Пояснює:
патронат — це тимчасова форма влаштування дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах.
«Це ж не забираєш ти на зовсім. Це ніби діти їдуть погостювати. Їм так і кажуть: ти їдеш в гості до тьоті Алли. Тут вони вчаться базових речей — режиму дня, гігієни, порядку», — каже жінка.
Патронатна сім’я — це офіційна робота. Вихователь отримує заробітну плату та стаж, а також має помічника. Водночас це цілодобова відповідальність.
Найважчим у цій роботі Алла Гонтар називає емоційний зв’язок із дитиною. Одного разу під час прогулянки в лісі Денис запитав, чи може називати її мамою. У такі моменти, каже жінка, важливо бути чесною з дитиною.
«Оце саме такий момент, де гратися не можна в почуття. Я пояснюю, що в нього є мама, — розповідає вихователька. — Я буду тіткою Аллою, але буду тебе любити».
Читайте також:
