Після окупації Луганщини місцева мешканка залишила свій бізнес і квартиру та виїхала із сином за кордон. Згодом вона повернулася в Україну і, втративши на війні коханого, відкрила сімейну кав'ярню, втіливши його давню мрію.
Ярослава Шевцова зі Сватового на Луганщині після початку повномасштабного вторгнення РФ була змушена залишити рідне місто через окупацію. Там у неї залишилися власна фітнес-студія та нещодавно придбана квартира. Виїжджала жінка разом із маленьким сином.
Після тривалого перебування за кордоном, Ярослава повернулася в Україну. У Франції вона мала роботу та налагоджене життя, однак вирішила почати все спочатку на Батьківщині. Це трапилося після загибелі коханого військовослужбовця ЗСУ Олександра Коломійця. На його честь Ярослава відкрила в його рідному місті дитячу кав’ярню. Таким чином, жінка втілила одну з мрій Олександра.
Читайте також:
Для велосипедистів і не тільки. Дружина добровольця ЗСУ відкрила кав’ярню з десертами, а також смаколиками для собак Ексклюзивно для NV Food луганчанка розповіла, яким був її коханий, як зберігає пам’ять про нього через власну справу та як це відкривати бізнес під час війни.
Розкажіть про ваш досвід вимушеного переселення за кордоном?
Рідне Сватове я з маленьким сином покинула в березні 2022 року після початку окупації. Їхали ми, чесно кажучи, просто за іншими автомобілями. Всі тікали за кордон, і ми також. Спочатку приїхали до Польщі. Там нас не прийняли, мовляв, уже немає місця. Потім були в Чехії, Німеччині. Та я не знала цих мов, було важко.
Вирішила поїхати до Франції. Мої батьки родом із села Міловатка Луганської області. Раніше воно, ймовірно, було одним із найбільших сіл в Україні. Його завжди називали «Францією». Десь тому і вирішили зупинитися в цій країні.
Нас поселили у монастирі, де ми проживали майже місяць. Потім до нас приїхала ще моя сестра.
Мені треба було якось заявити про себе, щоб не сидіти без роботи. Там були дуже привітні, сучасні люди. Нас навіть вином пригощали. І якось я запропонувала зварити їм наш борщ. Я розуміла, що мови не знаю, і все, що можу, — це працювати руками.
Їм дуже сподобалася моя ініціативність. Тоді я приготувала борщ приблизно на 80 людей. Один із тих, хто його їв, був представником місцевої влади.
Йому дуже сподобався мій борщ, і він справді мене помітив. Після того випадку цей француз запропонував мені роботу й житло.
Я почала працювати у вишуканому ресторані, і ми переїхали до гарної квартири. Досвід роботи в подібному закладі у мене вже був. Я швидко вивчила мову.
Розумію, що мені дуже пощастило, тому що там в монастирі, окрім мене, з українців тоді нікого не було.
Як склалося ваше життя надалі?
Коли я жила у Франції, то вже була розлучена з чоловіком. В той час я активно спілкувалась з кумою з України, яка запропонувала мені знайомство зі своїм хорошим знайомим, побратимом чоловіка військовослужбовця, Олександром. Він служив в ЗСУ на контрактній формі з 2019 року. Спочатку я була проти через різницю у віці (Ярослава старша на п’ять років — ред.), втім, погодилась. Я закохалася в нього як маленька дитина. Ми спілкувалися по телефону три місяці. Саша служив у 8полку Сил спеціальних операцій імені князя Ізяслава Мстиславича.
Читайте також:
На честь загиблого друга. Історія захисника, який відкрив кавʼярню Oasis Coffee у Львові Коли і де ви зустрілися?
З Олександром ми зустрілися у Хмельницькому,
де він був на ротації. Тоді він привіз мене у своє рідне місто — Вінницю і сказав: «Це найкраще місто на землі».
Там він познайомив мене з татом. Там ми прийняли рішення одружитися через кілька місяців. Проте, незабаром Саша загинув на Бахмутському напрямку.
Коли загинув ваш наречений?
27 березня я прокинулася вранці від того, що чула, як мене кличуть, але нікого поруч не було. Тоді я вже повернулася до Франції. Подумала, що так проявляється моє хвилювання за тата, який на той момент перебував на окупованій Луганщині.
Того дня моя мама також уже жила з нами у Франції, я допомагала їй із працевлаштуванням. Коли ми були з нею в місцевій державній установі з працевлаштування, подзвонила моя кума. Я не відповіла через зайнятість. Тоді я отримала від неї смс: «Саня 300 (у військовому жаргоні це термін, що позначає пораненого військового, якого евакуюють із зони бойових дій — ред.)». Я одразу втратила рівновагу.
Кума розповіла, що коханий потрапив під мінометний обстріл, був без свідомості, його мали перевозити до госпіталю на лікування.
Відвідувати його не дозволяли.
Тоді я купила йому всі необхідні речі, розуміючи, що Саша може вже пересуватися на кріслі колісному.
Я постійно писала йому смс, проте, не отримувала відповіді. В один момент я зрозуміла, що всередині мене щось обірвалося. Це було дуже дивне відчуття.
Вранці на наступний день мені повідомили, що 27 березня о 22:30 серце мого коханого зупинилося.
Практично за півтори доби я вже була в Україні, дуже переживала, щоб встигнути на похорон. Вже тоді я розуміла, що знаю його як ніхто. Для всіх він був добрим, хорошим, але для мене він був більше, ніж людиною.
Мені дали можливість сказати останнє слово про Сашу. Без роздумів я зізналася, що за пів року він зробив мене неймовірно щасливою і показав, як виглядає справжнє кохання.
Тоді я зрозуміла, що мушу відкрити місце, що носитиме його ім'я. Коханий дуже любив дітей, навіть мав незакінчену вищу педагогічну освіту. Саме тому я обрала формат сімейної кав’ярні.
Чи вдалося реалізувати задум?
Вже в червні я переїхала в Україну і прийняла рішення не повертатися до Франції. Орендувала житло у Вінниці, відчувала, що тут мій дім.
Незабаром я познайомилася з місцевим подружжям, яке допомогло мені відкрити сімейну кав’ярню і долучилося фінансово. Розумію, що мені випав шанс, який буває раз у житті. Заклад ми назвали Сімба (головний герой популярного діснеївського мультфільму Король Лев — ред.), на честь Саші. Це його позивний у війську.
Чим особлива ваша кав’ярня?
Ми часто проводимо тут благодійні заходи, під час яких збираємо кошти на підтримку ЗСУ.
Раніше на Луганщині у мене була власна фітнес-студія з дитячим куточком, щоб мами могли займатися собою, а діти — гратися. Свій попередній досвід я втілила і тут. Мій заклад — один із небагатьох в Україні, де є безкоштовний дитячий лабіринт.
Чи є в інтер'єрі або в концепції вашого закладу деталі, які нагадують про Олександра?
Тут є фотографія Саші. Біля неї розміщений великий стенд із шевронами. Їх можуть приносити і залишати військові.
29 серпня ми вже третій рік поспіль проводимо акцію Стіл пам’яті до Дня пам’яті загиблих захисників і захисниць України Позаторік ми просто поставили столик і Сашину фотографію. Минулого ж року вже зробили акцію масштабнішою.
Винесли стіл на вулицю із закликом до всіх охочих приносити фотографії загиблих військових. Для когось це тато, для когось брат, для когось чоловік.
Ми розмістили всі фотографії на одному столі, а поруч поставили багато цукерок, які могли брати діти. Я вважаю, що діти по-особливому вшановують пам’ять загиблих. У цьому є щирість і повага, які інколи навіть сильніше відчуваються, ніж у дорослих. У цьому році теж плануємо провести акцію.
Читайте також:
Не лише музеї і ринок. Атака РФ знищила як нову кав’ярню, так і знакові заклади Києва Яким має залишитися Олександр у пам’яті інших людей?
Я хочу, щоб його запам’ятали мудрим, сильним і добрим. Це десь мені відгукується із концепцією нашого закладу. Адже він світлий, сонячний, гарний. От таким був і Саша.
Наскільки складно було відкривати заклад в умовах війни?
Я виросла в селі, тому вмію все робити руками. Втім, вести бізнес нелегко. Після нового року, коли підняли податки, стало ще важче.
Чи відвідують кав’ярню побратими вашого чоловіка?
Щоразу, коли вони приїжджають на ротацію, ми зустрічаємось спочатку на цвинтарі.
Тоді накриваємо для них стіл у Сімбі смажимо шашлик, пригощаємо їх.
Зараз вони вже служать у різних підрозділах, адже багато хто зазнав поранень і не всі мають змогу продовжувати службу в тому ж підрозділі. Проте, ми все одно регулярно зустрічаємося.
А які моменти в роботі закладу змушують вас відчувати, що все було недаремно: і переїзд, і відкриття закладу?
Тільки діти, їхні посмішки та вдячність.
Читайте також:
Звільнилась і пішла волонтерити. Історія українки, яка із польськими рестораторами організувала Теплу зупу для Києва Яким ви бачите свій заклад через п’ять років?
Я б просто хотіла, щоб він став більшим і відомішим. Хочу й надалі дарувати радість дітям. Думаю, Саша підтримував би мене.
Що б ви хотіли сказати родинам загиблих військовослужбовців, які шукають сили почати новий етап в житті?
Я б радила не ідеалізувати загиблих, а віддавати їм честь і шану. Знаю випадки, коли люди щодня або щотижня їздять на цвинтар, оточують себе фотографіями, живуть лише спогадами і поступово втрачають себе.
Думаю, кожен загиблий воїн хотів би, щоб його близькі продовжували жити.
Адже заради чого вони тоді віддали своє життя? Мені здається, вони хотіли б, щоб ми об'єднувалися, підтримували одне одного і допомагали тим, хто зараз боронить країну.
Ми в Сімбі постійно долучаємося до зборів на ремонт автомобілів, FPV-дрони та інші потреби військових. Купуємо те, що необхідне нашим захисникам сьогодні.
Тому я вважаю, що свою силу й енергію варто спрямовувати не на ідеалізацію, а на підтримку живих воїнів і збереження пам’яті про полеглих через добрі справи. Наприклад, якщо людина за життя захоплювалася спортом, можна підтримати спортивну секцію або проєкт, пов’язаний із її мрією.
Я переконана, що в кожного воїна була мрія, яку він не встиг здійснити. І рідні можуть допомогти втілити її в життя.
Наприклад, я не ідеалізую Сашу. Я добре знаю, що він не любив надмірного возвеличення чи поклоніння. Якщо чесно, думаю, він навіть сварив би мене за те, що в кав’ярні є його фотографії. Та ми зробили це не заради культу пам’яті. Ми втілили його мрію. Саша дуже хотів відкрити кав’ярню та пекарню. Ми багато говорили про це і навіть складали бізнес-плани. Тож сьогодні я продовжую справу, про яку він мріяв.
Читайте також:
У Києві внаслідок обстрілу загинули двоє співробітників сім'ї ресторанів First Line Group
