Волинянин Андрій Баглик сам став до лав ЗСУ і привів за собою молодшого брата.
Про захисника написали на сторінці 47-ї окремої інженерної бригади Сил підтримки ЗСУ.
Коли у 2023 році 23-річний Андрій Баглик зі Старої Вижівки ухвалив рішення йти до війська, це був повністю самостійний розрахунок. Ландшафтний дизайнер у цивільному житті, він чітко розумів: війна надовго, і ховатися від неї немає сенсу.
«Головне − як ти потрапиш в армію: чи з чітким розумінням, що ти там маєш робити, що вмієш і чого можеш навчитися, чи чекатимеш, що тебе відправлять невідомо куди. Я хотів сам керувати своєю долею», − каже Андрій.
Пройшовши навчання в Україні, Литві та Косово, Андрій потрапив до інженерно-саперного батальйону 47-ї окремої інженерної бригади. Цей підрозділ став для нього справжнім домом − з грамотним керівництвом, якісною підготовкою та надійними побратимами.
Побачивши, як побудована служба зсередини, Андрій ухвалив ще одне важливе рішення − подбати про свого молодшого на рік брата Миколу Щоб не чекати повістки навмання, він запропонував братові та командуванню підписати контракт саме з 47-ю бригадою.
Тепер вони служать разом.
Позаду в Андрія − важкі бої на Донеччині за легендарним «нулем», де він дістав тяжке поранення ноги під мінометним обстрілом. Тоді, стікаючи кров’ю, він сам наклав турнікет, а суміжні підрозділи витягли його з червоної зони. Був і момент у бліндажі, коли під ворожим навалом побратими готувалися записувати передсмертні відео, а Андрій гарячково шукав додатковий БК, аби дати останній бій.
Після шпиталів, складних операцій та встановлення пластин у нозі, боєць повернувся на фронт. У 2025 році він одружився, у нього народилася донечка Аліса, яку за пів року тато бачив усього два тижні.
«За характером поранення і висновками ВЛК я мав повне право звільнитися. І я дуже хочу бачити, як росте моя дитина. Але я не можу покинути брата. Ми прийшли сюди свідомо, разом тримаємо стрій, і разом повернемося додому після перемоги», − ідеться в дописі.
