Серед підписантів звернення – голова Дрогобицького міськрайонного Товариства «Просвіта» Микола Садоха, почесні громадяни Дрогобича Михайло Шалата та Омелян Вишневський, науковці Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка Богдан Лазорак, Микола Галів, Володимир Галик, Юрій Стецик, Ігор Смуток, Богдан Пристай Степан Яким, Богдан Добрянський, лауреат міжнародної премії імені Івана Кошелівця Ярослав Радевич-Винницький, громадські діячі Михайло Задорожний, Тимофій Бордуляк, Михайло Ваврин, Ігор Бучковський, голова громадської організації «Союз Українок Дрогобиччини Леся Проник, голова конгресу інтелігенції Дрогобиччини Володимир Грабовський, голова Координаційної ради Блоку національно-демократичних сил Дрогобиччини Роман Курчик.
На думку просвітян, спорудження цього пам’ятника у Дрогобичі на сьогодні не є першочерговою потребою міста й гостро актуальним завданням чинної влади. Про це повідомив власкор IA ZIK
Автори звернення нагадують, що скульптурне зображення рицаря 1916 р. було встановлене біля входу до Ратуші і простояло там два роки. На ньому був напис «Pro patria» («Для вітчизни (країни,
краю)») і щит, у який охочі забивали цвяхи, а виручені за них кошти мали йти Дрогобиччині на цілі, пов’язані з лихоліттям Першої світової війни.
«Ні в тодішній «вітчизні» Австро-Угорщині, ні в своєму краї українці не були ні політичними, ні економічними господарями, а в самому Дрогобичі становили меншину – чверть населення міста, – зауважили просвітяни. – Ставлення до них показує вбивство вояками корінних мешканців Д. Татарського, М. Кушніра та інших дрогобичан, які виступили проти махінацій на виборах до парламенту 19 червня 1911 р. Не був українським і цей пам’ятник рицареві – як за формою, так і за призначенням. Однак його існування – історичний факт. Тому відтворений пам’ятник доцільно встановити на території музею «Дрогобиччина» або ж в одному з його експозиційних залів. Кошти від забивання цвяхів у нього мали б іти на розвиток музею».
Пропонується коштом міського бюджету, і то не зараз, а мірою поліпшення господарської ситуації в місті, споруджуватися пам’ятники званим особистостям із дрогобицького минулого за їхні заслуги перед містом і Україною, як, наприклад, дрогобичанин Зенон Косак, що загинув за соборну самостійну Україну в 32 роки, або Степан Витвицький, що як український діяч прислужився не лише Дрогобичу, де був адвокатом і віце бургомістром тощо. Були й інші славні дрогобичани, варті увіковічення в пам’ятниках.
У зверненні пропонується владі міста за участю громадськості розробити на перспективу план увіковічення видатних історичних постатей Дрогобича у формах монументального мистецтва.
