Ірина Кудлінська з Нового Орача, що на Окнянщині, відзначила свій 95-й день народження.
Про це йдеться на фейсбук-сторінці громади.
Народилася пані Ірина в селі Почапи, що на Волині. Дитинство було важким. Сім'я, в якій батьки виховували чотирьох дітей виживала з власного господарства. Мали корову, коні, вівці.
«Овець для родини заробила я, коли пасла сільську отару, – згадує Ірина Іванівна. – Так і розвели власні. Звичайно, були кури та інша живність. Та якось виживали до війни. А потім… Потім почалася війна і стало до всього ще й страшно – щодень їм загрожувала смерть. Бо бої у їхньому краї були жорстокими, окупація довгою і виснажливою».
Колгоспу в селі не було, а власної землі мало.
«Наш край був партизанським, – продовжує розповідь жінка. – Поруч залізниця, ліс. Майже щодень на залізниці щось траплялося – партизани не пропускали ешелони, підриваючи їх. А відповідали за ті дії мирні жителі. Каральні загони йшли селами і після них залишалися лише згарища. Пам'ятаю якось, за вчергове знищений ешелон разом винищили чотири села. Врятувалися лише одиниці з людей,
а села повністю стерли з лиця землі. В одному з таких сіл жили материні брати з сім'ями. То ми їх взяли до себе, бо їм ніде було жити з дітьми…»
Пані Ірина пригадує, що викручувалися, як могли. Збирали колоски в полі, картоплю, наражаючи себе на небезпеку, бо німці охороняли поля, і впіймавши селян за таким промислом, розстрілювали не розбираючись.
«У нас на подвір'ї батько викопав, щось на зразок бункера, – розповідає Ірина Іванівна. – Там ми ховалися, коли бої були дуже активними, коли село бомбили. А коли прийшов час наступу радянських військ то просвіту не було. Ми ховалися, а мама дуже хотіла зберегти корову і була біля неї в сараї. Ледь не загинула».
Коли село звільнили від окупантів через деякий час батька Ірини забрали на фронт. А потім прийшла похоронка, що тато загинув.
«Якось я з сестрою разом з сусідськими дітьми відпочивали, – згадує Ірина Іванівна. – Аж тут приходить сусідка і каже: «Ідіть додому там тато ваш повернувся». Я навіть не оглянулася, навіщо так жартувати. А сестричка піднялася і побігла. Думаю, піти й мені. Хоча ж добре розуміла,
що тато загинув. Пішла. А в хаті й справді, тато сидить. Живий. Ото була радість. Потім він розповів, що був важко поранений, довго лікувався. І лише тепер зміг прийти додому».
До речі, в Почапах, на меморіальній плиті він названий до цього часу, як загиблий. Хоча в селі всі знали, що повернувся чоловік додому живим.
Потім волинян стали активно агітувати до переселення на південь України. Хто впирався і не бажав – відправляли в Сибір.
Так в 1951 році Ірина Іванівна з татом і сестрою вирушили на Одещину і поселилися на Окнянщині, а саме – в Червоному Орачі (на той час так звалося село, нині – Новий Орач). Мама разом ще з однією сестрою залишилися вдома.
Жінка все життя пропрацювала в колгоспі. Спочатку в полі, а потім до самого виходу на пенсію на свинофермі. Без вихідних і свят вирощувала молодняк.
На Волинь спочатку їздили часто, а потім, з віком, все рідше. Щоправда, донька Галя деякий час жила в Ковелі і заміж там вийшла. А потім переїхала сюди, додому.
«Це село і стало моїм рідним, – каже Ірина Іванівна. Тут я прожила все своє життя, тут доживаю віку. Через рік, в 1952 році вийшла заміж за хлопця з села Унтилівка, народила і виховала трьох дітей. На жаль, син помер молодим. А доньки Галя і Люба і сьогодні зі мною. Біля Галі я живу, а Люба на Київщині (нині, під час війни, за кордоном). Маю 5 онуків, 4 правнуків».
