А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо
Ліна Костенко
Анатолій КриловецьЧас має химерну властивість писати долі людей невидимими знаками. Інколи ці знаки проступають у повторюваних датах, у числах, які складаються в симетрії, ніби хтось навмисно вигаптовує мереживо. Можна не вірити в містику, але складно не помітити: деякі біографії написані так ретельно, що їх автором здається не випадок, а щось більше. Можна назвати це збігом або магією чисел. А можна побачити в цьому те, що англійці називають патерн, себто повторюваний візерунок, який проступає лише тоді, коли відступаєш на відстань і дивишся на життя не як на хаос подій, а як на цілісну композицію.
Є люди, чиї долі читаються як проза: послідовно, передбачувано, без зайвих кульбітів. А є ті, чиї життя, як поезія: коротка, влучна, насичена метафорами та глибинними підтекстами. Анатолій Криловець належить до других. Саме така доля випала поетові, перекладачу, літературознавцеві, педагогові, кандидату філологічних наук.
20 лютого – дата, що має особливий щемкий відголосок у серці кожного українця.
Та якщо зазирнути в літературну метрику Рівненщини, то 20 лютого відлунює в ній особливим, майже магічним символізмом. Цьогоріч ця дата позначена світлим ювілеєм – 65 років від дня, коли 1961 року в селі Городище на Кореччині народився Анатолій Криловець, чий життєвий шлях символічно переплівся з постаттю українського Гомера. Вони ділили одну дату народження на двох: Анатолій Олександрович прийшов у цей світ рівно через 56 років після Уласа Самчука, ніби перейнявши естафету рідного слова від земляка.
П’ятдесят шість – двічі. Спочатку відстань до Самчука, а відтак і тривалість власного життя. Один письменник прийшов у світ рівно через стільки років після іншого та прожив рівно стільки ж. Збіг? Закономірність? Чи просто спосіб долі нагадати: у цьому світі нічого не буває просто так?
Час має химерну властивість писати долі людей так, ніби хтось спеціально досконало склав цілісний пазл. Щоб читати їх не як біографії, а як вірші. Щоб кожна дата – рядок. Щоб кожне число – чиста рима.
Як народжується ПоетПоетична генеза Анатолія Криловця бере свій початок не в гамірних київських літературних салонах із їхніми палкими дискусіями про модернізм.
Його витоки в непідробній глибинці, у селі Городище на Рівненщині – саме тут у другому класі хлопчик починає віршувати. Вочевидьки, ще не від значного життєвого досвіду чи здобутої мудрости, а від того неминучого зіткнення душі з простором, коли дитина раптом відчуває, що слова можуть бути інакшими. Здатні не лише називати речі, а немов творити їх наново, звучати світліше й глибше, аніж у буденних розмовах дорослих.
Формування майбутнього поетичного стилю відбувалося через зачудування дрібницями. Малий Анатолій був надзвичайно спостережливою дитиною, спрагло збирав і занотовував у зошит колоритні власне українські слова. Та справжнім одкровенням став випадок із татом, який склав простого віршика про зайчика, що біг через Бугрин. Ця невигадлива рима стала, імовірно, чи не найсильнішим поштовхом. Виявилося, що поезія – це не щось далеке й книжкове, вона поруч. Відтак віршування стало для Анатолія Олександровича потаємним внутрішнім світом, куди не було доступу нікому. І лише у 8 класі хлопець наважився відкрити свій талант іншим: для участи в конкурсі «Весна-красна» написав вірш «Люблю весну»,
який згодом опублікували в газеті «Зірка». Саме його Поет називатиме своїм першим віршем.
1991 року, коли Україна стояла на порозі незалежности, у світ вийшла дебютна збірка Анатолія Криловця «Великдень гряде!». Її назва була чистим пророцтвом. У часи, коли країна лише починала оговтуватися від тривкої та лютої ідеологійної зими, ця книжка стала жестом віри в можливість національного воскресіння.
За цією дебютною появою слідували й інші голоси душі: «Скресання» (1993), «Друга чаша» (1999), «Похмілля» (2004), «Моя вселенська тимчасовість» (2006), «Поезії взаємне почуття» (2012), «Птаху судились крила» (2014), «Квітка щастя» (2014), «Корона» (2015) і низка інших поезій, які, на жаль, так і лишилися розсипаними перлинами у всемережжі, не встигнувши поєднатися під однією обкладинкою. Та попри зовнішню бібліографійну чіткість, за кожним надрукованим чи лише зафіксованим на папері рядком стояв особливий, майже сакральний момент народження Слова. Бо натхнення, як відомо, приходить тоді, коли його не чекаєш.
«Іноді вірш міг татові наснитися або натхнення виникало від якоїсь події, якогось спостереження, прочитаного твору, переглянутого фільму душевного потрясіння (це могло бути і від щасливих моментів, і від сумних)» — ділиться
Володимир Криловець
Поезія не входить у життя з гуркотом. Вона підкрадається босоніж. До Анатолія Олександровича вона прийшла разом із татусевим віршем про зайчика, що біг через Бугрин. Поезія була способом дихати в часи, коли повітря ставало надто мало, позаяк це те, що проривається назовні саме тоді, коли мовчати стає неможливо боляче. Поезія прийшла без стуку, але залишилася назавжди як чи не єдиний чесний спосіб бути собою.
Мова, література і… хімія?!Шлях Анатолія Криловця до філології був радше алхімічним перетворенням, аніж логічним вибором. Хімія захоплювала його з дитинства – експерименти, реакції, таємниця перетворення одних речовин на інші. Він посідав призові місця на олімпіадах і конкурсах, мріяв стати науковцем.
Після закінчення школи Анатолій Олександрович їде до Києва, щоб вступити на спеціальність, пов’язану з хімією. Та доля, ніде правди діти, річ анітрохи непередбачувана. Якось спонтанно він подав документи на медичний факультет, на педіатрію. Утім так само швидко їх і забрав, щойно з’ясувалося, що навчатися доведеться у ворожій Москві. Уже тоді,
у ті далекі радянські часи, він не хотів бути за межами неньки-України. Батьківщина для нього не абстракція з підручників, а жива реальність, яку не можна покинути, не покинувши частину себе.
Через рік уже зважено й обдумано Анатолій Криловець вступає на українську філологію в Рівненський державний педагогічний інститут імені Д. Мануїльського (нині – Рівненський державний гуманітарний університет). І тут відбувається справжня алхімія: виявляється, що це не він обрав шлях філолога, а філологія заманила його й не відпустила, як констатує Роман Криловець Бо філологія – це теж хімія, тільки слів. Це теж лабораторія, тільки душі. Це теж формули, тільки записані не цифрами, а метафорами.
Бібліотека душі: що на книжковій полиці Анатолія КриловцяПоета формують не лише обставини, а й, безумовно, книжки. Те, що він читає в дитинстві та юності, закладає в нього систему координат, через яку він потім дивитиметься на світ.
Анатолій Криловець прочитав багато. Любив тексти різних жанрів, різних авторів. У дитинстві та юності захоплювався фантастикою, себто тим жанром, який дає змогу вийти за межі можливого,
подивитися на реальність з іншого боку. Олесь Бердник Станіслав Лем Рей Бредбері Жуль Верн Особливо любив «Діти безмежжя» Олеся Бердника – своєрідну й унікальну в європейській літературі XX сторіччя інтерпретацію платонівської легенди про космічні половини, про об’єднання чоловіка і жінки в один організм.
Утім, фантастика це лише одна частина його читацького досвіду. Паралельно він був неабияким поціновувачем класиків. Тараса Шевченка, особливо поеми «Кавказ» – того тексту, де національно-визвольна боротьба переплітається з особистою трагедією. Творчости Івана Франка з її енциклопедичною широтою і філософською глибиною. Драматургії Лесі Українки, у якій античні сюжети стають метафорами сучасности, і яка, зрештою, стала для Анатолія Олександровича центром науково-дослідницького інтересу.
Імпресіоністичні твори Михайла Коцюбинського вчили його бачити світ як потік вражень. Драматургія Володимира Винниченка показувала, що психологічний конфлікт куди цікавіший за зовнішню інтригу. А творчість шістдесятників, приміром, Ліни Костенко Василя Стуса Івана Драча дарувала відчуття належности до традиції,
яка не перервалася навіть у найтемніші часи.
Саме читання формувало Анатолія Криловця як поета. Від Бердника він узяв космічну перспективу, від Шевченка – національну укоріненість, від Лесі – філософську глибину, від Коцюбинського – чутливість до деталей, від шістдесятників – мужність бути собою всупереч обставинам.
854 дні очікування, або Математика доліЄ історії, що розповідають про людину більше, аніж будь-які біографійні відомості, що їх можна знайти в енциклопедіях. Одна з таких – історія про число 854.
Готуючи до друку свою другу збірку «Скресання», Анатолій Олександрович мав указати номер замовлення й він назвав це число. Здавалося б, навмання. Технічна формальність, яку зазвичай ніхто не запам’ятовує. Пізніше з’ясувалося: саме стільки днів йому довелося чекати на прийняття до Національної спілки письменників України. Від подання документів до 10 листопада 1995 року. Підрахував тільки потім – і засміявся. Бо як можна випадково вгадати кількість днів власного очікування? Хіба що підсвідомість рахує там, де свідомість уже втомилася.
Отже, 854 можна вважати символом терпіння,
яке ані слабшає, ані переростає в озлобленість. Символ віри в себе, що не потребує зовнішнього підтвердження, але таки чекає його. Символ того, що талант не завжди отримує миттєве визнання, позаяк іноді він змушений стояти під зачиненими дверима два роки й чотири місяці, перш ніж ці двері нарешті відчиняться.
Учитель, що вчив літати Анатолій Олександрович Криловець був неймовірним оптимістом, лектором, із якого не виліпиш ані погруддя, ані не намалюєш статичного портрета, незважаючи на сильну харизму й професійність. Чому? Бо в ньому було так багато природного, не обмеженого посадою та статусом життя, що його хотілося слухати й слухати. Мабуть, тому такі люди рано йдуть за межу, аби в якусь мить не перестати наповнювати цей світ світлом і добром, яке щедро залишають по собі в інших.
Є особливі вчителі, яких не можна виміряти жодними формальними критеріями. Вони не лишають після себе підручників, які перевидають щороку. Вони не створюють наукових шкіл із чіткою методологією та когортою послідовників. Та вони роблять щось набагато важливіше: змінюють координати світу для тих,
кому випадає з ними зустрітися. Анатолій Криловець був саме таким.
Жовтень 1994-го. Острозький колегіум щойно поставав із небуття після майже трьох із половиною сторіч забуття. Анатолій Олександрович прийшов сюди не просто викладачем, а тим, хто закладає фундамент. У грудні 1996 року створено катедру української філології, яку очолив Анатолій Криловець.
Спочатку з його легкої руки з’явилася спеціальність «Українська мова та література», а згодом і «Літературна творчість». Позаяк Анатолій Олександрович сам був тонким ліриком, відомим поетом та активним членом Спілки письменників України, то прагнув виплекати в стінах академії нове покоління митців, даючи їм простір для пошуку власного голосу.
Це було сміливе рішення: давати молодим людям не лише знання про літературу, а й можливість її творити. Учити не лишень розбирати чужі тексти, а й створювати власні. І, ймовірно, ось тут проявилася його найголовніша педагогічна риса: він не виховував покірних наслідувачів. Він запалював. А запалити можна тільки тоді, коли сам воістину гориш.
Щемливо-світлими споминами ділиться колись студентка Анатолія Криловця,
нині – докторка філологічних наук, професорка Оксана Пухонська.
«Моє знайомство з нашою Академією та її потужним тоді (2006 рік) літературним осередком почалося саме з нього, за що я невимовно вдячна долі. Увесь період навчання на літературній творчості Анатолій Олександрович був завідувачем катедри української філології, до якої належала маленька родина наших студентів-творців. І це була виняткова можливість побачити, доцінити й узяти за приклад, як посада не лише не зробила людину «формалістом», що часто трапляється в цьому світі. Вона стала інструментом у вмілих руках майстра, що навчив нас любити життя, з гумором ставитися до непростих обставин і в кожній людині цінувати не її статус і досягнення (хоча, думаю, це теж важливо), а її здатність подати руку, коли спіткнешся», – каже Оксана Ярославівна.
Це філософія. Це спосіб буття. «Літературна творчість» стала затишним прихистком для тих, хто шукав справжности. Анатолій Олександрович виховував не поетів і прозаїків, а людей. Сьогодні ж, коли випускники тої «маленької родини студентів-творців» самі стають науковцями,
письменниками та лідерами думок, у їхніх діях і досі прочитується той самий почерк Учителя – людяність понад усе.
Цього ж навчав і синів. Володимир Криловець розповідає, що найвищими цінностями батька були любов, доброта, милосердя, щирість, жертовність.
«Він учив нас бути добрими й щирими, вірити у свої сили, не закопувати таланту любити рідних, шанувати старших, любити Батьківщину. А найголовніше: щоб у нашім житті не ставалося, завжди залишатися людиною. Ставитися до інших людей так, як би ми хотіли, щоб вони ставилися до нас. Тато був переконаний, що коли ми робитимемо добро іншим, то воно колись обов’язково до нас повернеться» – пригадує син.
Анатолій Криловець вірив у своїх студентів так потужно, що вони починали вірити в себе. Це, мабуть, і є найвища форма педагогічної майстерности: не нав’язати своє бачення, не зробити з учня епігона, а допомогти йому знайти власний голос. Розкрити те, що вже всередині, дати простір для творчости, щоб не зім’яти те тендітне, що зветься талантом.
«У миті, коли хочеться сказати Слово про того, кого вже немає, якраз і не вистачає простої мови Але Анатолій Олександрович учив мене Слову – чистому й чесному: університетськими уроками та власним життям... Практично всі спогади про студентські роки, пов’язані з ним: із першої зустрічі й до останніх його днів. А між цими полюсами – багато подій і вражень. Ця людина привела мене в літературу і науку, даючи такі прості, але вкрай важливі уроки професійної і мистецької порядности Його незмінне “Ярославно, усе буде добре!” досі відлунює в коридорах альма-матер яка направду опустіла без нього. Звісно, передусім для тих, хто його знав. Повертаюся туди не часто, але кожен раз із відчуттям, що зараз відчиняться двері і усміхнений погляд укотре запевнить, що “все буде добре”», – ділиться Оксана Пухонська
Минає вже дев’ятий рік, як немає Вчителя. У нерозтрачених споминах студенти досі бережуть його манеру легко триматися навіть там, де часом штормить. Для багатьох Анатолій Олександрович став першим науковим керівником, поетом-порадником, тією людиною, що повела за руку в справжній світ Слова. Той світ, де Слово ще здатне обпікати та зцілювати, ранити й рятувати.
Спогади не мають меж і зупину, однак вони – той інтимний острівець пам’яти, у якій Анатолій Олександрович завжди буде.
«Людину не варто возвеличувати та хвалити лише тоді, коли вона відійде. Її варто цінувати, коли разом із нами. Не втомлювалася тоді й не втомлююся зараз казати: “Дякую” тоді – за те, що, мабуть, сам того не відаючи, відкрив справжній світ Слова, сьогодні – за те, що був у моєму житті, як і в життях однокурсників, друзів, колег, однодумців», – зауважує Оксана Пухонська.
Анатолій Криловець учив вірі в слово, вірі в себе, вірі в те, що навіть у найтемніші часи завжди є світло, яке можна передати іншим. Просто так. Легко й невимушено. Бо Птаху судились крила. І він навчив інших розправляти свої.
Особливо щемко згадувати його в жовтні – у місяць, коли почалася його історія в академії. Здається, що він і сам був схожий на ту лагідну острозьку осінь: спокійний, глибокий і неймовірно багатий на золотаві сенси.
Сутінків і осені – немає!
Юний жайвір дзвонить в неба креш
Мчиш. Сорочку вітер надимає.
Й знаєш, що ніколи не помреш.
Поза часом і ґрунтомКоли лютневий календар відлічує 65-ту річницю від дня народження Поета, його життя прочитується не як біографія у звичному розумінні, а як траєкторія польоту. 1 травня 2017 року вона перетнула лінію горизонту, і це була остаточна зміна висоти.
У поезії, як і в небі, немає зворотних шляхів, є лише глибина простору. Десять виданих книжок, десятки наукових праць, сотні учнів і тисячі лекцій – усе це лише координати на карті його великого руху. Анатолій Криловець власною долею довів головну істину: крилатим справді не треба ґрунту. Треба лише мати сміливість злетіти та відвагу не впасти.
Він летів усе життя, ігноруючи земне тяжіння буденности, і летить нині в кожному відлунні власного слова. Бо птаху таки справді судилися крила.
Людина нібито не літає... А крила має. А крила має!
Ліна КостенкоВисловлюю щиру вдячність за готовність ділитися сокровенними спогадами Володимирові Анатолійовичу Криловцю Оксані Ярославівні Пухонській а також людині, яка відкрила для мене поета Анатолія Криловця повсякчас стимулювала науковий інтерес й особисту зацікавленість, – Віталію Васильовичеві Максимчуку.
Вікторія САВЕНКО
