Ровно

Два роки без «Ведмедя»: історія людини, на яку завжди могли покластися

30 май•7 днів

Неділя була його улюбленим днем тижня. Не через вихідний і не через можливість поспати довше. Просто цього ранку вся сім’я збиралася за столом – без поспіху, дзвінків і службових справ. Дружина Ірина, донька Вікторія, син Назарій. Розмови, жарти, звичайний сніданок, який для Романа Трофимчука означав значно більше, ніж просто сімейну звичку.

Тепер у цих недільних ранках залишилося місце, яке ніхто не займе.

Роман Трофимчук – майор міліції, боєць Національної гвардії України з позивним «Ведмідь» – загинув 29 травня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. Йому було 46 років.

Для близьких і побратимів він залишився не лише людиною у формі. Передусім – людиною, якій довіряли без зайвих слів.

Роман народився і виріс у Рівному. Понад двадцять років працював у системі МВС України – в райвідділах Зарічного та Березного, де обіймав керівні посади й отримав звання майора міліції. Це була служба, в якій характер людини видно дуже швидко – без зайвих слів і зовнішніх атрибутів.

Після цього перейшов працювати начальником безпеки торгової мережі «Марія».

Збоку могло здаватися, що життя нарешті стало спокійнішим: стабільна робота, родина, більше часу для себе. Але Роман не належав до людей, які вміють жити наполовину. Спорт, щоденні тренування, дисципліна залишалися частиною його звичного ритму. Не для показовості й не через колишню службу – просто він інакше не вмів.

На нього можна було покластисяРомана Трофимчука поважали не через погони. Просто поруч із ним люди почувалися впевненіше. Ті, хто знав його багато років, найчастіше згадують не суворість чи гучні слова, а відчуття впевненості, яке він давав іншим. Якщо щось обіцяв – робив. Без винятків і без пошуку виправдань.

Він умів бути вимогливим, коли цього потребувала ситуація, але ніколи не принижував людей. Щиро радів чужим успіхам, підтримував тоді, коли інші відходили вбік. Для Романа чесність, допомога й повага до людей були не правильними словами для повчань, а звичайними правилами життя.

Для Вікторії та Назарія він був не лише батьком. Радше тим внутрішнім орієнтиром, за яким потім звіряють інших людей. І такі речі залишаються на все життя.

«Я не можу сидіти тут»24 лютого 2022 року Роман не чекав пояснень чи наказів.

Того ж дня добровільно вступив до «Групи опору», а згодом продовжив службу в Національній гвардії України – у 15-му окремому батальйоні, 2-й резервній стрілецькій роті.

Його позивний – «Ведмідь». Спокійний, сильний, витривалий. Без зайвої різкості чи показової жорсткості. Побратими згадують: Роман був із тих людей, які не метушаться навіть у найтяжчі моменти. Коли поруч паніка – вони просто роблять те, що мають робити.

Спершу він займався підготовкою молодих бійців. Передавав досвід, вчив того, чого не прочитаєш в інструкціях: як зберігати холодну голову, як рухатися, як виживати. Але з часом йому ставало дедалі тяжче залишатися в тилу.

Він бачив, як зовсім молоді хлопці після навчання їдуть на фронт. І не міг спокійно дивитися їм услід.

– Я не можу сидіти тут, коли мої бійці їдуть туди, – казав Роман.

Згодом він поїхав разом із ними.

Тепловізор і останнє відеоПро війну Роман говорив мало. Рідним – лише найнеобхідніше. Без подробиць, без зайвих емоцій. Не хотів, щоб рідні зайвий раз хвилювалися, тому майже завжди казав, що все добре.

Багато речей сім’я дізналася вже після його загибелі – від побратимів.

Зокрема, про випадок із тепловізором, який Роман віддав бійцеві на позиції. Згодом уламок влучив саме в прилад і фактично врятував людині життя. А ще – що він одним із перших виходив на позиції й не залишав своїх навіть у найтяжчі моменти.

Побратими згадують його без гучних слів і звичних військових формулювань. Просто кажуть: на таких людей можна було спертися.

Перед останнім виходом Роман надіслав рідним відео. Коротке, тепле, без зайвого пафосу. І сказав те, що повторював майже щоразу:

– Це мій обов’язок. Я повернуся, не переживайте.

Він справді вірив, що повернеться додому.

29 травня 2024 рокуРоман Трофимчук загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Невельське на Донеччині. Йому було 46 років.

Пізніше йому посмертно присвоїли звання Почесного громадянина міста Рівне. Але для родини, друзів і побратимів найважливіше – не офіційні відзнаки. А пам’ять про людину, поруч із якою було надійно.

Для Ірини, Вікторії та Назарія війна тепер назавжди має дуже особистий вимір. Не у зведеннях і цифрах, а в речах, які раптом стають незворотно тихими. У недільному ранку,

де за столом бракує однієї людини. У звичці чекати повідомлення чи дзвінка, який уже не прийде.

Роман не встиг побачити, як подорослішають його діти. Але вони точно знатимуть, яким був їхній батько. І пам’ятатимуть його не лише вони.

Андрій КІДУН

Світлана Пікула

Журналістка та медіаменеджерка з багаторічним досвідом роботи у регіональних медіа. Працює з темами соціальної політики, життя громад, комунальних рішень та створює матеріали про сучасні історії Захисників України. З 2023 року — директорка редакції газети «Сім днів» і головна редакторка сайту 7dniv.rv.ua.
У різні роки працювала редакторкою сайту, головним бухгалтером, заступницею головного редактора та управлінською ланкою видань «Сім днів» і «Літопис Заходу». Має досвід реалізації медійних та суспільно важливих проєктів у співпраці з українськими та міжнародними партнерами.

7dniv.rv.ua/

Запис Два роки без «Ведмедя»: історія людини, на яку завжди могли покластися спершу з'явиться на 7 днів.

Посад, фронт, Тихий, Громада

Читайте еще