Україна 22 роки жила в умовах застою, тотальної корупції, розваленої економіки. Але країна за ці роки незалежності не бачила війни, яку їй пророкували багато західних експертів відразу після розвалу СРСР. І ось, схоже, їхній прогноз почав збуватися зараз. У 2013-2014 роках Україна вже пережила більше, ніж за попередні роки своєї незалежності – криваву революцію, втрату території і до всього цього – справжню, хоч і неоголошену, війну на Сході. Невідомо, скільки ще загине синів України, скільки проллється материнських сліз, скільки країна втратить грошей, які могли б піти на освіту, науку і медицину. З вірою в перемогу йдуть у цей котел нові батальйони, з надією на швидкий мир ми їх проводжаємо зі сльозами на очах, із завмиранням сердець чекаємо на їх повернення…Світлана Бойко, втираючи сльози, що раз у раз накочуються на очі, поринає у спогади кількамісячної давнини, у літні дні, коли власноруч передала чоловіку Олександру повістку на медогляд до військового комісаріату. – У серпні йому надійшла перша повістка на медичний огляд. Тоді її отримала я. Зараз думаю,
для чого я це зробила… Але така у нас сім’я, ми не вміємо ховатися. Сашко знав, що у Клевані роздавали повістки і завжди казав, якщо принесуть, то ховатися не буде, – каже дружина загиблого воїна АТО Світлана БОЙКО. Після того, як Олександр пройшов медичний огляд, наступна повістка не змусила себе довго чекати – вручили її на День Незалежності. До військкомату чоловік поїхав наступного ж дня, виявилося, що потрібно уже було приходити з речами та налаштовуватися на мобілізацію. Проходити військову підготовку Олександра Бойка направили на полігон у місто Немирів Львівської області. На цій військовій базі готують мінометників, снайперів та гранатометників. Отож, додому військовий сповістив, що буде здійснювати розрахунки мінометної батареї. А тим часом новини, що вривались у кожну оселю небайдужого українця, щоразу розповідали про нових загиблих, про поранених та понівечених хлопців у зоні АТО. Світлані від усвідомлення того, що її чоловік за кілька днів теж поїде на Схід країни, ставало моторошно. Невимовний біль та страх сковував серце, думки. Щоб хоч якось відволіктися від тривог,
розповідає жінка, часто молилася та поринала у щоденну працю. – З 14 жовтня вони офіційно перебували в зоні АТО і були в Пісках. Олександр телефонував щодня зранку і ввечері, ніколи нічого не розказував. Єдине, що говорив, – що в нього все добре і питав про дітей, – пригадує дружина Олександра. 10 грудня мінометник Олександр Бойко приїхав додому на дванадцять днів відпустки. Звісно, чекали на нього з нетерпінням. Дружина, син та донька, двоє батьків, в яких він, до речі, єдиний син, прагнули спілкування та проявляли неабияку турботу, втім перебування там, де смерть заглядає в обличчя, таки далося в знаки: Олександр став замкненим. 14 січня 2015 року Олександр Бойко вдруге повернувся у зону воєнних дій, куди саме – цього разу дружині не повідомив. Світлана вітала чоловіка 15 січня у день його народження з 38-річчям, чула, що постріли лунають зовсім близько. Коли пролунав телефонний дзвінок 12 лютого, змісту його ніхто не міг передбачити, адже сподівання в родині завжди були тільки найоптимістичнішими: Сашко повернеться, він обіцяв… Утім, військові побратими перекреслили сподівання:
«Сашко, не повернеться, він загинув» . На колінах жителі селища Клевань зустрічали героя Олександра Бойка. Квіти, запалені лампадки, відчай в очах кількох тисяч односельців та невимовна скорбота розливалися плачем за тим, хто кілька місяців протистояв сепаратистській жорстокості та загарбницькій політиці Путіна. Заквітчана могила та фотокартка, що встигла вицвісти під весняними промінцями – це місце останнього прихистку героя АТО Олександра Бойка. Дружина Світлана приходить сюди чи не щодня: поговорити, порадитись і просто згадати про 16 щасливих років подружнього життя. Розповісти йому про успіхи дітей: метушливої дев’ятирічної Богданки та дорослого 16-річного Сашка, який виконує його батьківський заповіт та навчається на електрика… Тисячі добровольців пішли служити в розвалену українську армію, сотні мільйонів гривень пожертвували на їхні потреби ті, хто служити не може, рівень патріотизму в країні зашкалює, навіть у звільнених містах Донбасу все частіше чутно «Слава Україні!». Кажуть, саме так будується справжня нація. Здавалося, загибель Небесної сотні в лютому – це найгірше, що могло очікувати Україну. Українці змінили владу, поплатилися за це десятками життів і сподівалися на світле майбутнє. Сподіваємося, воно таким і буде, але спочатку нам довелося пережити втрату Криму, гіркоту втрати близьких на такій незрозумілій, але такій справжній війні. Сотні загиблих військовослужбовців, сотні загиблих мирних жителів, тисячі потерпілих, сотні зруйнованих будинків, шкіл, лікарень, мільярди збитків – ось ціна помилкової політики Києва минулих років. Сьогодні ця рана почала кровоточити, і платити довелося всім… Валентина ІЛЛІНА
