Центр Херсона затягнутий антидроновими сітками. На деяких вулицях уже є коридори, деінде сітку тягнуть просто у нас на очах. В'їзд і виїзд із міста – теж довгі коридори з сітки. Наша херсонська товаришка, з якою їдемо вулицями, показує, де саме останнім часом була “дорога смерті” в житловому кварталі – там і далі працюють магазинчики, продаються сезонні фрукти та овочі на вуличних ятках. Дронове сафарі ворога міняє триб життя міста, але не зупиняє його. Вулицями ходять заклопотані й розімлілі від південного сонця люди, сушиться білизна у дворах, старші жінки інспектують свої клумби з квітами. До бібліотеки сходяться красиві й світлі діти, вони сміються та обговорюють з французькими ровесниками в зумі роботу над спільною книжкою. Коли виходиш курити з бібліотеки, потрібно не висуватися з-під крислатих каштанів – з повітря тебе може побачити ворожий fpv – та уважно дивитися під ноги – він уже був насипав тут “лєпєстків” попід ґанок. У якийсь момент його добре чути над деревами – дзижчить, ніби комар-переросток. Огидне відчуття, коли за тобою стежить із повітря машина-вбивця,
і я чомусь згадую кальмароподібних сторожових роботів-Sentinels із “Матриці”. Немає такої фантастики, яку не змогла би перевершити реальність, казав тато.
Наші подруги-бібліотекарки показують артефакти зі свого імпровізованого музею великої війни. Ворожі дрони-вбивці, їхні скиди, покорчені шматки металу від снарядів, котушки дронного оптоволокна, фрагмент дверей “швидкої допомоги”, яка зазнала в місті дронової атаки. Поруч із цим - вцілілий фотоальбом зі згорілої оселі, теплі шкарпетки, які бабусі плели військовим. А в якийсь момент на столі опиняється маленька коробочка: ключі від дому, якого більше нема. Їхня власниця пояснює, що її рідне село – навпроти Кринок тож не залишилося нічого. Ми довго обіймаємось, всередині гуде пекучий вогонь, підіймається все вище й вище, випалює слова і випікає сльози. Ми взагалі тут багато обіймаємось, міцно і мовчки, ніби як засвідчуючи одне одному, що стоїмо поруч.
Улюблена АЗС, на якій завжди зупинялися випити кави й щось перехопити, виїжджаючи з Херсона, стоїть серед поля чорним скелетом після удару ворожого дрона – тут загинули люди.
Дорогою до Мико читаємо в херсонських пабліках, що ворожий дрон насипав «лєпєстків» просто під в'їзною стелою, де ми робили традиційне фото – розминулися зовсім на трохи. Чергуються злива й сонце, в небі подовгу стоять веселки, і степовий краєвид запікається на сітківці у своєму неймовірному цвітінні, щоби потім снитися – палахкі поля маків, пурпурові сокирки в житах, найрозмаїтіші ружі при будинках у селі, і далі, знову за селом - щось ніжно-синє (льон?), аж до обрію, схоже на море. Десь глибоко в області телефон змінює мою геолокацію на Ліму в Перу, і краєвид стає відповідним – будяки в людський зріст та кулясті кущі кураю на випалених схилах. Уздовж меланхолійного Інгульця багато кілометрів поспіль працюють групи розмінування. З одного боку дороги розмінований схил уже позначений білими стрічками, а на іншому, нижчому, ближчому до води, на саперів замислено дивляться круторогі корови, чорні й шоколадні.
Коли паркуємось біля школи в селі Калинівському з гуманітарної вантажівки поруч люди якраз розбирають будівельні матеріали. Село було окуповане майже 9 місяців і звільнене разом із усією правобережною Херсонщиною.
Через нього фактично проходила лінія фронту, тут багато руйнувань. Будівля шкільного спортзалу посічена осколками, вікна вибиті вибуховою хвилею після підриву тутешнього мосту, але над ними досі ліпляться галасливі ластів'ячі гнізда. У підвалі спортзалу була катівня, після деокупації там знайшли ланцюги, протигази, відра з якоюсь кислотою, матраци, на яких спали забрані на підвал люди, що відмовлялися співпрацювати й брати російські паспорти. Нині у цьому спортзалі в нас розмова і читання, приурочені до року Дніпрової Чайки письменниці з херсонським корінням. Така сюрреалістична реальність. Колишній директор школи був активним колаборантом, утік разом із окупантами, нині має офіційне звинувачення від української влади, але переховується. Після події довго говоримо з людьми про їхні досвіди в окупації. Тутешні друзі по-родинному хвилюються, що я цього разу приїхала з костуром. І завжди, завжди в цих краях нас намагаються обігріти, нагодувати. Розмовляємо про тутешні моделі ідентичності, про те, що тут ніколи не вважали себе росією, попри всі колонізаційні зусилля.
Великий степ, який знає сам себе. Історична назва села – Велика Сейдеменуха етимологія її – єврейська, «поле відпочинку». Єврейська громада була майже повністю знищена в Шоа. До нас підходять люди, з якими бачилися минулого разу, кажуть, що передивляються на телефоні відео з попередньої зустрічі. Підходять лагідні собаки, нічийні й усіхні. Хочеться ще говорити, хочеться ще бути тут, не хочеться від'їжджати.
Уже в автівці говоримо про те, що південне світло має якесь інакше, виразніше забарвлення, від чого повітря стає бурштиновим. У Миколаєві під спаднем іскриться Південний Буг, над ним схиляються журавлі портових кранів, на високому березі видно пробиту ракетою ОДА. Вечоріє, гостро пахне остання бузина над шляхом, густо й солодко – липа та дика оливка.
Пробираємося на ночівлю на колишньому давньому млині поміж мальовничими виходами бузького граніту, говоримо про те, що ця земля зробила нам усім легше. По-різному, але всім. Хочеться затуляти її своїм тілом, вибирати з неї отруту, зрощувати і зцілювати. І берегти цих дивовижних людей.
