Трагічні звістки знову сколихнули громади Вінниччини. Стало відомо про загибель десятьох вінничан: Олександра Степанюка, Олега Теплицького, Володимира Доробала, Романа Сивака, Юрія Ткачука, Олександра Коника, Сергія Яцука, Руслана Кропивлянського, Руслана Гнатюка та Олега Постового, повідомляє I-VIN.INFO.
Підтвердилася загибель захисника України з Люлинців, Калинівської громади. Олександра Степанюка.
Олександр Степанюк народився 29 жовтня 1993 року у Люлинцях. Тут минули його дитячі та юнацькі роки.
Початкову та середню освіту Олександр здобував у рідному селі. З 9-го по 11-й клас навчався в Уладівській ЗОШ. Після закінчення школи вступив до Вінницького вищого професійного училища, де здобув професію плиточника-облицювальника.
Олександр був працьовитим і відповідальним. У мирному житті працював у сфері встановлення сонячних панелей. Згодом – на залізниці монтажником. Умів працювати руками, не боявся труднощів і завжди доводив розпочату справу до кінця.
Коли Україна потребувала захисту, Олександр був мобілізований до лав ЗСУ.
19 квітня 2025 року Олександр Степанюк загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині.
Тривалий час родина та земляки жили з надією на те, що Олександр повернеться. Тепер стало відомо, що ця надія обірвалася найстрашнішою звісткою.
Джулинська громада втратила земляка, жителя села Джулинка – Олега Теплицького, 15 квітня 1991 року народження.
Олег Вікторович – молодший сержант, який проходив військову службу на посаді стрільця – номера обслуги механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти військової частини А4921.
3 грудня 2024 року, мужньо захищаючи Україну, Олег Вікторович загинув поблизу населеного пункту Жовте Покровського району Донецької області.
Знову страшна звістка прийшла в Теплицьку громаду. Надійшло офіційне сповіщення про загибель земляка, жителя села Розкошівка – молодшого сержанта Володимира Доробала (13.07.1975 року народження).
Володимир народився і виріс у селі Розкошівка. Навчався у Розкошівській та Комарівській школах, здобув фах водія у Теплицькому профтехучилищі. Пройшов строкову службу в армії. До повномасштабного вторгнення працював на Укрзалізниці.
У жовтні 2024 року Володимир став на захист Батьківщини за мобілізацією.
Він служив гранатометником 3 механізованого відділення 100-ї окремої механізованої бригади «Сталева Сотка» Сухопутних військ ЗСУ. Із 24 лютого 2025 року боєць не виходив на зв’язок після виконання бойового завдання поблизу міста Торецьк Бахмутського району Донецької області та вважався зниклим безвісти. Після тривалих розслідувань та експертиз найгірші побоювання підтвердилися: молодший сержант Володимир Доробало загинув саме 24 лютого 2025 року.
Лука-Мелешківська громада повідомила про загибель земляка, жителя села Лука-Мелешківська, молодшого сержанта Романа Сивака.
Відданий Військовій присязі на вірність Українському народові, з 2022 року Роман став на захист України. Гідно та мужньо виконував свій військовий обов’язок у відділенні безпілотних авіаційних комплексів.
Життя Захисника обірвалося на Донеччині під час захисту України.
Стрижавська громада втратила мужніх воїнів.
Загинув на війні житель Пеньківського старостинського округу Юрій Ткачук із Бруслинівки.
Юрій народився 19 червня 1996 року в Бруслинівці. Початкову школу закінчив у рідному селі, до 11 класу навчався у Пеньківському ліцеї.
Після школи вступив до Вінницького національного технічного університету, де здобув ступінь магістра з відзнакою. Після навчання проходив строкову військову службу.
Працював у Вінницькому дослідному заводі інженером-конструктором.
10 вересня 2024 року Юрія призвали на військову службу. Служив старшим солдатом, водієм-електриком роти ударних безпілотних авіаційних комплексів. За військову службу був нагороджений медаллю «Захисникам Вітчизни».
11 серпня 2026 року під час виконання бойового завдання на Дніпровському напрямку Юрій Ткачук отримав тяжкі поранення, несумісні з життям.
Для рідних Юрій назавжди залишиться добрим, щирим, турботливим і готовим прийти на допомогу. З дитинства добре навчався. Дуже любив дітей. Сестра пригадує, як її донька часто телефонувала дядькові, просила про допомогу з навчанням – і він завжди пояснював та допомагав.
Юрій завжди хвилювався за емоційний стан своїх рідних і намагався оберігати їх від негативних новин. Навіть мамі не розповідав, де саме перебуває під час служби, аби вона не хвилювалася.
У захисника залишилися мама Олена Іванівна,
батько Анатолій Павлович, брати Анатолій та Богдан, сестри Анна, Іванна та Анастасія.
Війна торкнулася цієї родини особливо боляче: усі брати Юрія – військові. Молодший брат Богдан 2024-го року звільнений із полону. Брат Анатолій нині проходить реабілітацію після важкого поранення.
Громада втратила Олександра Коника із села Медвідки.
Олександр народився 26 жовтня 1989 року в Медвідці. Дитинство і юність провів у рідному селі. Закінчив місцеву школу, потім навчався на токаря у Вищому професійному училищі. Після завершення навчання проходив строкову військову службу. Працював на автозаправці, їздив на заробітки за кордон. Останнім місцем роботи була ритуальна служба «Реквієм».
У вересні 2024 року Олександра призвали до лав ЗСУ. Після призову пройшов підготовку в навчальному центрі та згодом вирушив на передову. Олександр служив гранатометником 2-го штурмового відділення 1-го штурмового взводу 3-ї штурмової роти військової частини А4945. На передовій він пробув менше місяця. Вийшовши на своє перше бойове завдання, Олександр не повернувся.
Тривалий час Олександр вважався безвісти зниклим.
Понад рік вони жили надією, очікуючи на звістку про нього. Згодом тіло Олександра повернули в Україну під час репатріації. Особу військовослужбовця вдалося встановити за результатами ДНК-експертизи.
Герой загинув 15 листопада 2024 року під час ведення бойових дій у районі населеного пункту Макарівки Волноваського району Донецької області.
Олександр любив риболовлю, цінував прості життєві радощі та був людиною, на яку завжди можна було покластися.
В Олександра залишилися мама Світлана Анатоліївна, батько Михайло Миколайович, дружина Юлія, чотирирічна донька Аліна та брати Ігор і Юрій.
Вінниця втратила чотирьох воїнів.
Сергій Яцук (позивний «Сірий») добровольцем долучився до лав оборонців України в лютому 2022 року. Тривалий час він захищав небо над Вінниччиною у складі Повітряних сил. Згодом продовжив службу в 5-й окремій важкій механізованій бригаді. Бойове хрещення стрілець отримав під Кураховим і, попри поранення, залишився у строю. За вагомий особистий внесок у захист держави та високий професіоналізм командування частини нагородило його грамотами. Свій останній бій воїн прийняв 18 січня 2025 року поблизу села Шевченко Волноваського району Донецької області.
Герою назавжди залишився 41 рік.
Рідні згадують: коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Сергій ні хвилини не вагався. Разом із сотнями таких же добровольців він терпляче стояв у чергах до військкомату і вже за три дні мобілізувався на службу.
Сергій народився у Вінниці 21 березня 1983 року. Мама виховувала його із сестрою сама. Намагаючись її підтримати, після закінчення загальноосвітньої середньої школи №27 він вирішив здобути професію. Сергій вступив до Вінницького політехнічного технікуму на економічну спеціальність. Ще під час навчання юнак познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Разом вони побудували міцну, щасливу сім’ю, в якій невдовзі на світ з’явилися двоє дітей – син і донька. Щоб його рідні ні в чому не знали потреби, Сергій брався за будь-яку роботу, бажаючи досягти майстерності. Розпочинав на кондитерській фабриці, а продовжив у логістичній та торговельній сферах.
Руслан Кропивлянський (позивний «Кропива») став до лав ЗСУ наприкінці 2022 року. Свій бойовий шлях він розпочав у складі 120-ї окремої бригади Сил територіальної оборони, а пізніше долучився до 141-ї окремої механізованої бригади.
Як солдат-кулеметник разом із побратимами стримував ворога у Бахмуті та під Лиманом. Також виконував завдання у складі мобільної вогневої групи на Дніпропетровщині. Під час служби боєць тричі зазнавав поранень, але після реабілітації щоразу повертався у стрій. Життя Захисника обірвалося 8 серпня 2026 року внаслідок ворожого обстрілу поблизу села Добровілля Синельниківського району. Йому було 48 років.
На оборонця з війни чекали донька, батьки та брат.
Вінничанин Руслан Кропивлянський народився 25 липня 1978 року. Базову освіту здобув у місцевій школі №35, а фах столяра опанував у Вінницькому професійно-технічному училищі №3. Згодом закінчив Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу. У трудовій біографії Руслана – робота у Будівельно-монтажному управлінні №2 ПрАТ «Укргазбуд», ДП ВСП «Стальконструкція» №126, КУП «ЕкоВін». Останнім цивільним його місцем роботи став завод «Маяк».
Руслан Гнатюк (позивний «Гнат») добровільно долучився до лав ЗСУ влітку 2025 року. Свою службу розпочав стрільцем у 120-й окремій бригаді Сил територіальної оборони.
Згодом продовжив її у 3-й окремій штурмовій бригаді. За мужність та високий професіоналізм у боях воїн отримав звання молодшого сержанта та був удостоєний відзнаки Президента України «За оборону України». Свій останній бій Руслан прийняв 30 липня 2026 року поблизу міста Лиман Краматорського району Донецької області. Йому назавжди залишилося 47 років.
Руслан народився 5 квітня 1979 року у Вінниці. Після закінчення загальноосвітньої середньої школи №26 він здобув професію автослюсаря та присвятив життя виробничій сфері рідного міста. Свого часу чоловік працював на підприємстві «Ларіс». Останнім цивільним місцем його роботи стало ПрАТ «Вінницька харчосмакова фабрика», де він виконував обов’язки електрогазозварювальника.
Олег Постовий став на оборону України у грудні 2024 року. У званні сержанта він мужньо виконував бойові завдання у складі 70-ї окремої бригади підтримки на Слов’янському напрямку. Серце воїна зупинилося 13 серпня 2026 року. Його життєвий шлях обірвався у віці 53 років.
Воїн народився у Вінниці 23 грудня 1972 року. У рідному місті закінчив середню школу №1 та паралельно здобув музичну освіту за класом баяна. Проте своє майбутнє юнак вирішив пов’язати із промисловою діяльністю. Після закінчення Вінницького залізничного технікуму (нині – Вінницький транспортний фаховий коледж) та проходження строкової армійської служби він розпочав свій трудовий шлях. Професійне життя Олега було різноманітним: він виготовляв меблі, працював експедитором і трудився на багатьох підприємствах міста, останнім із яких став завод із виготовлення бетонних розчинів. Реалізувався чоловік і як безмежно турботливий і люблячий батько донечки.
Читайте також: Вінницькі ветерани можуть отримати допомогу на ветеранській лінії
Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.
Фото: зі сторінок громад
