У 1991 році майже 84% учасників референдуму на Луганщині проголосували за незалежність України. Сьогодні в російських підручниках для школярів окупованої області цю сторінку історії майже не згадують. Натомість дітям розповідають, що Донбас «завжди був Росією», і пропонують доводити героїзм учасників російського вторгнення. Як за дванадцять років окупації змінили шкільну історію Луганщини – і чи вдалося змінити уявлення про минуле самих дітей?
У підручнику для учнів шостих і сьомих класів є картина під назвою «Герои Z». Після неї – завдання. Школярам пропонують довести, що російські військові своїми «подвигами» гідні героїв Другої світової війни, а потім пояснити, як зображення демонструє «спадкоємність поколінь» у захисті Батьківщини. Саме дієслово тут важливе. Не «порівняйте». Не «обговоріть». Не «наведіть аргументи за і проти». А – «доведіть».
Сторінка російського підручника «История нашего края. Донбасс и Новороссия» для 6–7 класів. Школярам пропонують довести, що учасники російського вторгнення гідні героїв Другої світової війни. Джерело фото: російське опозиційне медіа «Вёрстка».
Це одна з вправ у новому російському підручнику «История нашего края. Донбасс и Новороссия», який із вересня 2026 року використовують у школах окупованих частин Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей. Повного примірника книжки у відкритому доступі немає, але російське опозиційне видання «Вёрстка» отримало її та опублікувало фотографії окремих сторінок.
На іншій сторінці учневі пропонують заповнити таблицю з такими графами: назва регіону, явка на організованому Росією «референдумі» 2022 року, відсоток тих, хто нібито проголосував за «входження до складу Росії». Після цього учнів запитують, «які висновки можна зробити» на підставі наведених цифр. Правовий статус такого голосування, умови окупації чи відсутність міжнародного визнання його результатів у самому завданні не обговорюються.
Водночас, як зазначає «Вёрстка», у розділах про розпад Радянського Союзу майже не згадують іншої важливої цифри – 83,86%. Саме стільки учасників Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року в Луганській області проголосували за незалежність України. У Донецькій області відповідний показник становив 83,
90%. Дві події розділяє трохи більше тридцяти років. Але в новій шкільній історії вони мають зовсім різну вагу: референдум 1991-го майже зникає, а російські цифри 2022-го стають матеріалом для вправи, з якої школяр повинен зробити висновок.
Це і є один із головних принципів нової історії, яку сьогодні викладають дітям на окупованій Луганщині. Не обов’язково вигадувати кожну дату чи кожне число. Достатньо вибрати, який факт увійде до історії, в якому контексті його подадуть і яке запитання поставлять дитині після параграфа.
«Знати, що ми завжди були Росією»
24 серпня 2026 року новий підручник окремо презентували в Луганську – на базі історичного парку «Россия – моя история» в Будинку молоді. За повідомленням підконтрольного окупаційній владі пропагандистського ресурсу «Луганский информационный центр» («ЛИЦ»), на презентацію запросили понад 60 педагогів і керівників методичних об’єднань.
Масштаб уже не експериментальний. За словами директора місцевого центру туризму й краєзнавства Бориса Портного, тираж підручника для п’ятого класу становить майже 35 тисяч примірників,
для шостих і сьомих класів – 72 тисячі. Організатори заявили, що книжками забезпечать усі школи в окупаційній освітній системі області.
Російські підручники «История нашего края. Донбасс и Новороссия», призначені для школярів окупованих українських територій. Видання запроваджене у 2026 році. Джерело фото: Сайт Російського історичного товариства. На тій самій презентації так звана «російська сенаторка» від окупованої Луганщини Ольга Бас пояснила, як сама бачить сенс нової книги. Діти, сказала вона, повинні знати, що регіон «завжди був Росією». Це формулювання добре пояснює, чому йдеться не просто про ще один підручник з краєзнавства.
У звичайному курсі історії рідного краю дитина могла б дізнаватися, як змінювалися кордони, хто жив на цій території, під владою яких держав вона перебувала, як розвивалися міста, промисловість, культура та мова. Тут кінцева точка значною мірою задана наперед: минуле має привести школяра до сучасної Росії.
Авторами двох федеральних підручників – для п’ятого класу та для учнів шостого й сьомого класів – є московські історики Олександр Богданов і Володимир Ільїн.
У медіа нове видання нерідко називають «підручником Мединського», але Володимир Мединський не є автором його тексту. Його роль пов’язана з ширшою російською політикою створення єдиної державної лінійки історичних підручників і діяльністю Російського військово-історичного товариства.
Луганська історикиня Тетяна Анпілогова, матеріали якої також використали під час підготовки книги, повідомила, що курс «История нашего края» на окупованій Луганщині запровадили ще 1 вересня 2025 року. Федеральний підручник з’явився лише через рік після початку викладання курсу. Але для Луганщини й цей курс не виник на порожньому місці.
До федерального підручника була «історія ЛНР»
У травні 2024 року в Луганському краєзнавчому музеї презентували макет іншого видання – тритомника «История нашего края. Луганская Народная Республика» для учнів п’ятих, шостих і сьомих класів. До авторського колективу увійшли місцеві вчителі та викладачі двох захоплених Росією вишів – Луганського університету імені Даля й Луганського педагогічного університету. Третій том, призначений для сьомого класу,
мав охоплювати XX століття й початок XXI століття – включно з російською «спеціальною воєнною операцією» та так званим «входженням республіки до складу Росії».
Презентація макета підручника «История нашего края. Луганская Народная Республика» в Луганському краєзнавчому музеї, 14 травня 2024 року. Джерело фото: окупаційній пропагандистський ресурс luganmedia.ru. Тобто Москва не принесла в Луганськ у 2026 році абсолютно нову ідею. До того на окупованій частині області вже створювали власну версію місцевої історії. Це важлива особливість Луганщини. На більшій частині територій, захоплених Росією після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року, радикальна перебудова школи триває вже понад чотири з половиною роки. У частині Луганської області цей процес розпочався ще 2014 року.
Підручник «История Луганской Народной Республики с древнейших времён до наших дней», презентований представниками окупаційної адміністрації у 2020 році. Джерело фото: окупаційній пропагандистський ресурс «Луганський інформаційний центр». Human Rights Watch зазначає, що зміни,
які після повномасштабного вторгнення Росія прискорено запроваджувала на новоокупованих територіях, фактично повторювали процеси, що вже відбувалися в окупованих районах Луганської та Донецької областей: перехід на російську програму й російську мову, скорочення української складової навчання, інтеграцію навчальних закладів у російську систему.
Після 2014 року українська мова в підконтрольній Росії частині Луганщини поступово перетворювалася з навчального предмета на факультатив, а згодом зникла навіть як факультатив. У 2020 році угруповання «ЛНР» скасувало й формальний «державний» статус української мови. Після захоплення у 2022 році Сватового, Старобільська, Сіверськодонецька, Лисичанська та практично всієї області перехід став швидшим. Перед початком 2022/23 навчального року лише для Сватівського району, за повідомленням окупаційної адміністрації, Росія передала 52 975 підручників. На фотографіях зі Сватового можна було побачити, як біля шкіл розвантажували коробки з новими російськими підручниками.
Тоді це була переважно заміна української програми російською.
За чотири роки система пішла далі: тепер окремий предмет має пояснювати дитині, як саме вона повинна розуміти історію місця, де живе.
Історія, в якій головне – не знання
Найпоказовішим документом виявився навіть не сам підручник. На сайті Луганського інституту розвитку освіти (ЛІРО) доступні методичні матеріали для педагогів, які викладають предмет «История нашего края» у п’ятих, шостих і сьомих класах. Окремим файлом інститут оприлюднив методичні рекомендації до наказу № 235-од від 11 лютого 2026 року. Матеріали цього курсу розміщено поруч із документами про державну політику викладання історії, «ціннісно-світоглядний вимір» та методику роботи вчителя.
У самих рекомендаціях не потрібно шукати прихований сенс між рядками. Автори прямо пишуть, що подіям XXI століття надається «велике ідеологічне значення». Серед них називають «Русскую весну», утворення так званих «ЛНР» і «ДНР», протистояння «націоналістичній і неонацистській ідеології», визнання цих утворень Росією, анексію та війну, яку в документі називають «спеціальною воєнною операцією».
Учителеві рекомендують проводити історичні паралелі між боротьбою з нацизмом під час Другої світової війни та подіями 2014–2024 років,
розповідати про «подвиги» учасників російського вторгнення і закріплювати у свідомості школярів ідею єдності «русского мира». У наступному абзаці автори говорять уже про «ідеологічний потенціал» курсу. Саме цей курс, за їхнім задумом, має формувати в учнів п’ятих, шостих і сьомих класів необхідну світоглядну позицію.
Далі міститься, можливо, найважливіша теза всього документа: під час викладання курсу головною має бути «ціннісна складова». Основну увагу, за задумом укладачів, слід приділяти виховним цілям, а не засвоєнню знань. Інакше кажучи, це не висновок українського чиновника, журналіста чи правозахисника про те, що історію використовують для ідеологічного виховання. Самі укладачі рекомендацій прямо визначають виховні цілі як основу курсу.
Ще конкретніше все виглядає у програмі для сьомого класу. Після радянського періоду учням пропонують тему про життя регіону в пострадянські часи. Серед тем – «проблеми розвитку» в так званій «самостійній Україні», українізація, нібито спротив Донбасу мовній політиці Києва та події 2014 року, які автори програми називають «державним переворотом».
Наступна тема має назву «Борьба за независимость». У ній – «Русская весна», створення так званих «ЛНР» і «ДНР», «герої народного ополчення» та твердження про невиконання Києвом Мінських домовленостей. Потім – «Возвращение в Россию исторических регионов»: російське вторгнення, «гуманітарна допомога Росії», голосування вересня 2022-го, анексія і «подвиги російських військових».
Цей курс впливає і на підсумкові оцінки школярів. Методичні рекомендації прямо зазначають, що результати його вивчення враховують під час виставлення оцінки з історії за навчальну чверть і рік. Тобто визначена державою версія сучасної історії перетворюється на звичайну шкільну процедуру. Є програма. Є підручник. Є рекомендації вчителеві. Є завдання. Є оцінка.
Підсумкові завдання з російського підручника «История нашего края». Серед запитань до школярів — про нібито «повернення» окупованих територій до Росії та наслідки українізації. Джерело фото: російське опозиційне медіа «Вёрстка». Як змінити історію, не змінюючи цифр
Пропаганду в підручнику легко уявити як набір очевидно неправдивих тверджень.
Але є й інший, менш очевидний прийом – вибіркове подання достовірних фактів. Наприклад, у новому федеральному підручнику наведено оцінку ООН: унаслідок війни на Донбасі протягом 2014–2021 років загинуло близько 14,5 тисячі людей. Однак це число подано в контексті «жертв київської агресії» без пояснення, що до загальної оцінки входять, зокрема, приблизно 4,4 тисячі українських військовослужбовців.
Цифра сама по собі не вигадана. Змінено її сенс. Так само з референдумом 1991 року. Факт того, що понад чотири п’ятих тих, хто прийшов на голосування в Луганській області, підтримали незалежність України, не вписується у версію минулого, за якою регіон нібито повертається туди, де «завжди був».
Тому особливо промовистою стає згадана фраза Ольги Бас із презентації підручника: діти повинні знати, що «ми завжди були Росією». У цій фразі вже є фінал історії. Завдання курсу – провести до нього учня через попередні століття.
Підручника замало
Однак навчання за підручником – лише частина цієї системи. Щопонеділка у школах, що працюють за російською освітньою програмою, проводять «Разговоры о важном» – спеціальні виховні заняття.
Human Rights Watch встановила, що такі уроки запроваджені й на окупованих територіях України. Це не окремий навчальний предмет на кшталт математики чи історії, але від учнів очікують участі, а відмова може викликати тиск з боку адміністрації. Після початку повномасштабного вторгнення на цих заняттях, зокрема, виправдовували російську війну, говорили про необхідність «захисту» населення Донбасу та протистояння Заходу.
Про те, як це відбувалося в одній зі шкіл Луганщини, у січні 2023 року «Громадському радіо» розповіла старшокласниця зі Старобільська. За її словами, понеділок починався о восьмій ранку зі шкільної лінійки, під час якої звучав російський гімн і демонстрували символіку окупаційної адміністрації. Потім усі йшли на «Разговоры о важном», де класна керівниця говорила про російську історію, державні символи та російські свята. Одна з тез учителів, яку запам’ятала дівчина, звучала просто: «Росія тут назавжди».
Є й окрема місцева система виховання – «Луганский характер». Її запровадили у школах окупованої частини області з 1 вересня 2024 року. Програму створювали місцеві окупаційні органи освіти спільно з російським рухом «Движение Первых» та Луганським педагогічним університетом.
У кожному класі передбачалося створення загону «Отряд Первых», а сама робота, за словами так званого «голови ЛНР» Леоніда Пасічника, мала бути системною і щоденною.
Наймолодших школярів у цій системі називають «сентябрятами» – на честь 30 вересня, дати, коли Росія у 2022 році оголосила про анексію окупованих частин чотирьох українських областей. Для учнів середніх класів у програмі використовують назву «Пионеры Луганской Народной Республики», а для старшокласників – «Труженик».
-
Посвята в «сентябрята». Джерело фото: російське пропагандистське медіа «Комсомольская правда»
-
Заходи присвячені «дню воссоединения с Россией» в одній зі шкіл окупованого Луганська. Джерело фото: скрін зі сторінки у соціальних мережах так званої «ГБОУ ЛНР Гимназия № 30».
-
Шеврон на шкільній формі учнів. Джерело фото: скрін зі сторінки у соціальних мережах так званої «ГБОУ ЛНР Гимназия № 30».
У понеділок слухає «Разговоры о важном». У виховній програмі назву дитячої групи пов’язують із датою російської анексії. Це вже не один пропагандистський підручник. Це освітнє середовище, в якому одне твердження повторюється різними голосами.
«Білі рукавички для кавалерів можна купити у воєнторгах»
На уроках історичну спадкоємність пояснюють словами. Поза уроками вона отримує мундир, бальну сукню, полонез – і білі рукавички. У січні 2017 року Олексій Селіванов – співробітник місцевого «МВС» та один з організаторів заходу «Святочный бал» в окупованому Луганську – дав інтерв’ю пропагандистському «ЛИЦ». Розмова була переважно практичною: як одягнутися, чи обов’язково вміти танцювати, коли приїжджати на репетицію.
Кавалерам належало бути у парадній формі або костюмах, дамам – у бальних сукнях. За старим етикетом, пояснював Селіванов, дама могла відмовити партнерові, якщо той був без рукавичок. Проблема, за його словами, вирішувалася просто: «Білі рукавички для кавалерів можна купити у воєнторгах».
Навряд чи автор цих слів надавав їм якогось прихованого змісту. «Воєнторг» був лише місцем,
де легко знайти потрібну частину парадного одягу. Але через дев’ять років ця фраза майже ідеально описує те, на що перетворилося кадетське виховання на окупованій Луганщині: зовні – білі рукавички та мазурка, а за кілька кроків – військова форма, «Юнармія» і підготовка майбутніх «захисників».
Причому сама традиція кадетських балів у Луганську старша за окупацію. Перший такий бал відбувся ще в лютому 2013 року в колонній залі Луганської обласної ради та облдержадміністрації. Танцювали вихованці українського кадетського ліцею та учениці школи-гімназії № 30. Тому сам по собі вальс у мундирі нічого не доводить. Показовішим є те, яку історію навколо цього ритуалу вибудували після 2014 року.
У тому самому інтерв’ю 2017-го Селіванов починав пояснення вже не з Луганська, а з Петра І, петербурзьких асамблей, Пушкіна, Лермонтова, Толстого й балів Російської імперії. Він називав жителів Донбасу частиною «русского мира», яка має право на спадщину «російської цивілізації». Сам бал організовувало окупаційне «МВС». А наприкінці розмови з’являлася вже сучасність: за словами Селіванова,
бали мали показати віру молоді в тих, хто перебуває «на передовій».
Через кілька років зв’язок між бальним ритуалом і військовим вихованням став ще прямішим. У 2020 році на четвертому заході серії «Святочный бал» у Луганську організатори повідомляли про понад 250 учасників. Вечір, як і раніше, розпочинався полонезом.
Кадетський бал у Луганську, 2020р. Джерело фото: окупаційній пропагандистський ресурс «Луганський інформаційний центр» Станом на лютий 2026 року кадетські класи, за даними окупаційного «міністерства освіти», працювали вже у 43 школах. На Луганщині діяли три козацькі кадетські корпуси – у Луганську, Алчевську та Старобільську, а також десятки кадетських класів різного спрямування: козацьких, пов’язаних із МВС, Слідчим комітетом, МНС, Росгвардією, митницею, повітряно-десантними військами й Федеральною службою виконання покарань. Спільною метою цих класів у «міністерстві» назвали виховання майбутніх «захисників».
Присяга кадетів на базі так званого загону мобільного спеціального призначення «(ОМОН) «Беркут» МВД ЛНР», 2021р. Джерело фото: окупаційній пропагандистський ресурс «ГТРК ЛНР».
Виходить досить незвичайна суміш історичних епох. Від Російської імперії сюди потрапляють кадет, офіцерський мундир, козацтво, полонез, мазурка, кавалер і дама. Від Радянського Союзу – «Молода гвардія», піонерська традиція, культ «Великої Вітчизняної війни». Від сучасної Росії – «Юнармія», Росгвардія, кадетські класи силових структур і вже новий пантеон учасників «СВО».
Ці елементи історично далеко не завжди поєднувалися між собою. Російська імперія, Радянський Союз і нинішня Росія – це різні державні утворення з різними ідеологіями. Але в сучасній шкільній системі на окупованій Луганщині суперечність майже зникає. Замість неї виникає одна довга історія «захисників Батьківщини», в якій імперський кадет, радянський червоноармієць і російський військовий XXI століття можуть стояти в одному символічному ряду.
І якщо в новому підручнику з історії школяреві пропонують знайти спадкоємність між героями Другої світової та учасниками нинішньої російської війни, то тут ця спадкоємність уже не читається з книжки – її можна вдягнути. І, мабуть, саме тому стара фраза Селіванова сьогодні звучить значно виразніше,
ніж у момент, коли була сказана.
Для балу потрібні білі рукавички. А купити їх можна у воєнторзі.
Щоб написати нову історію, стара має зникнути
Разом із появою нових підручників змінювався й перелік навчальних матеріалів, доступних школярам. Human Rights Watch задокументувала на окупованих територіях вилучення й знищення українських навчальних матеріалів, переведення шкіл на російську програму та тиск на родини, діти яких продовжували дистанційно навчатися за українською програмою. Правозахисники описували випадки, коли батькам погрожували штрафами, затриманням або втручанням органів опіки, якщо дитина не відвідувала російську школу.
У січні 2024 року «Донбас.Реалії» опублікували документ, у якому керівникам професійних навчальних закладів від імені так званої «заступниці міністра освіти ЛНР» Лейли Зотової пропонували вилучити з бібліотек літературу українською мовою – підручники, довідники й періодику.
У підсумку дитині не пропонують дві версії історії на вибір. Окупаційна влада прагне зробити російську систему освіти єдиною офіційною на захоплених територіях.
Цю ситуацію також описує Human Rights Watch. Організація вважає нав’язування російської програми, обмеження української мови, пропаганду війни та військове виховання порушенням міжнародного гуманітарного права й міжнародних стандартів прав людини.
Учителі між примусом і відповідальністю
Тут є важлива межа, яку легко втратити. Автора методички, чиновника, який затверджує ідеологічну програму, директора, який добровільно організовує пропагандистські заходи, і звичайного вчителя фізики чи математики, який залишився в окупованому місті, не можна оцінювати однаково.
Human Rights Watch задокументувала випадки тиску на українських педагогів: від погроз і примусу перейти на російську програму до затримань, побиття й катувань на окупованих територіях. Організація саме тому закликає Україну не вважати сам факт викладання за російською програмою достатньою підставою для притягнення вчителя до кримінальної відповідальності, особливо якщо йдеться про неідеологічні предмети й роботу під примусом.
Це не означає, що відповідальності за використання школи для пропаганди немає.
У 2024 році СБУ повідомила про підозру Володимиру Мединському та ректору Московського державного інституту міжнародних відносин Анатолію Торкунову – співавторам іншого російського підручника для 11-го класу. За версією слідства, у книжці виправдовувалося російське вторгнення та заперечувалася українська державність. У травні 2026 року Шевченківський районний суд Києва заочно засудив обох до десяти років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Це рішення українського суду щодо конкретного підручника і конкретних авторів; воно не означає, що дії всіх педагогів, які працюють на окупованій території, слід оцінювати однаково. Підручник може бути однаковим для всіх. Однак на підставі відкритих джерел не завжди можна достовірно встановити, як учитель працює з ним у класі, наскільки буквально повторює методичні рекомендації та що думає сам.
Чи стала нав’язана історія власною?
На це запитання немає надійної відповіді. Можна встановити, які книжки привезли до школи. Можна прочитати методичку. Побачити, яке завдання наведено після параграфа. З’ясувати, які слова пропонують учителеві використовувати й за що дитині виставляють оцінку.
Набагато складніше встановити, що відбувається після цього в голові школяра. Було б спокусливо сказати, що за дванадцять років на окупованій частині Луганщини Росія вже «виховала нове покоління» або домоглася зміни ідентичності дітей. Але досліджень, які давали б підстави для такого висновку, немає.
Водночас є дані, які показують, що реальність значно складніша. За актуалізованою стратегією розвитку Луганської області, в українській освітній мережі Луганщини нині залишається 83 заклади загальної середньої освіти. 82 з них працюють дистанційно. Загалом у закладах цієї мережі навчаються 20233 учні. І 7694 з цих дітей фізично перебувають на тимчасово окупованих територіях.
Цю цифру важливо правильно розуміти. Вона не означає, що всі 7694 дитини поєднують навчання в російських школах з українськими дистанційними уроками. Такої статистики немає. Але вона означає інше: навіть після років окупації тисячі дітей, які залишаються там, зберігають формальний зв’язок з українською системою освіти.
Цей зв’язок доводиться підтримувати в умовах, коли російська система прагне витіснити українську освіту, не залишивши їй місця на окупованій території. І саме тому, можливо, найточніше говорити не про завершене «перевиховання», а про боротьбу за те, яке минуле дитина вважатиме своїм.
Система, яку за дванадцять років поступово створювали на окупованій Луганщині, може визначити, який підручник лежить на парті, яке запитання буде в домашньому завданні, яка відповідь вважатиметься правильною на уроці. Але навіть за такої кількості документів, методичок і звітів ми поки не можемо достовірно сказати головного: чи стає відповідь, написана дитиною в зошиті, її власною відповіддю.
