Як змінювалася пропагандистська риторика на окупованих територіях Донбасу, про що говорили у так званій ЛНР перед початком повномасштабної війни і чим жив Луганськ останні вісім років — розповідь місцевої мешканки, яка вимушено залишила своє місто за два дні до вторгнення Росії в Україну.
22 лютого 2022 року держдума російської федерації «визнала незалежність» самопроголошених Донецької та Луганської народних республік та дала дозвіл на використання російських військ на окупованих територіях Донбасу. Через два дні після цього 24 лютого, армія Росії вторглася на українські території, назвавши війну «спеціальною операцією».
За версією кремля, російська армія зайшла на територію України, щоб «звільнити» її від «нацистів» і «фαшиcτів» — так само, як у 2014 році проросійські бойовики «звільнили» частину територій Донецької та Луганської областей, проголосивши окуповані території так званими народними республіками. В результаті «ЛДНР» перевели на російські рублі, місцеві газети та телеканали транслюють пропагандистську проросійську риторику, а місцевим жителям масово видають громадянство самопроголошених республік.
Репортер НВ Саша Горчинська поговорила із 69-річною жінкою, яка прожила у Луганську все життя. За два дні до повномасштабного вторгнення вона залишила непідконтрольні Україні території. В інтерв'ю вона розповідає про будні окупованого Луганська, пропагандистську діяльність, яку веде росія, а також настрої місцевих жителів. Своє ім'я у матеріалі просить не вказувати з метою безпеки. Нижче її розповідь у формі монологу.
Про виїзд із Луганська
Я виїхала з Луганська 22 лютого 2022 року, перед початком повномасштабної війни. Тоді на Станиці Луганській ще працював пункт пропуску — спочатку паспортний контроль з боку так званого ЛНР, огляд багажу вручну, потім півтора кілометри потрібно пройти пішки мостом через річку Сіверський Донець.
У 2015 році частину мосту було підірвано і людям доводилося буквально перестрибувати на інший бік. Зараз на мосту періодично трапляються таблички «Міни», тобто з 2014-го, він так повністю і не розмінований. 2019 року українську секцію мосту відремонтували: там є лавки для відпочинку, зарядки телефонів та медпункти Червоного Хреста.
Ділянка мосту з боку «ЛНР» — це розбитий асфальт і плакати на кшталт: «Набридло варити борщі — їж щі!». Тисячі людей на день переходять туди-сюди, багато пенсіонерів, людей з інвалідністю, які пересуваються на колісних кріслах. Подолати таку відстань, та ще й із сумками, для них дуже важко. Тому на мосту з'явилися чоловіки з табличками: «Перенесу на той бік за 200 грн». Попит народжує пропозицію, мабуть. З іншого боку мосту — КПП на підконтрольний Україні бік. Там же перевірка паспортів і сканування багажу, як в аеропорту. Для в'їзду-виїзду потрібно мати спеціальну перепустку від СБУ. Її замовляють наперед.
З боку Луганська щодня проходили на підконтрольну Україні територію близько тисячі осіб із різними питаннями: оформлення паспорта, отримання пенсії, купівля ліків тощо. Але перетинати лінію розмежування дозволено лише раз на місяць. Тому завжди накопичувалася черга — від сотні до двох сотень людей, які хотіли пройти через цей КПП. Сніг, дощ, спека, непритомність — іншого шляху немає, потрібно стояти в черзі.
Про настрої у так званій ЛНР
Взимку, перед початком повномасштабного вторгнення,
настрої у Луганську були такі: люди думали, що ніколи не станеться жодної війни. Всі були цілком впевнені, що цього просто не може бути. Як і зараз — це все в голові не вкладається. Таких настроїв, що «Нам треба воювати», «Нам треба цих бандерівців побити», «зайняти свої території», серед місцевого населення не було.
До середини лютого 2022 року жодної примусової мобілізації до так званої народної міліції ЛНР не було. Але в останній день мого перебування там, коли я вже залишала Луганськ, побачила на КПП двох перевіряльників, які підійшли до хлопців на зупинці та попросили пред'явити документи. Потім забрали із собою «до з'ясування обставин». Я не впевнена, але мені здається, що це стосувалося питання, чому ці хлопці хочуть виїхати, а не воюють.
Росіяни, напевно, думали, що зараз мільйони побіжать отримувати російський паспорт, але ні
У моєї сусідки двоє синів і племінник — всі вони сидять тихенько, мало не ховаються в льохах. Бояться висунути носа, щоб про них не згадали і не змусили воювати. Воювати ніхто не хоче, тим більше коли не зрозуміло, за що і за кого.
І коли не зрозуміло, чим це скінчиться.
Про так звану Новоросію, яку хотіли «збудувати» на Донбасі у 2014–2015 роках, зараз ніхто й не згадує. Так, спочатку було, що Олег Царьов щось там «мутив», навіть очолив якийсь нібито парламент Новоросії, але потім він кудись зник, і з того часу про це ніхто і не говорив більше. Не слід забувати, що близько 80% пенсіонерів на територіях «ЛНР» одержують українські пенсії — яка Новоросія? Кому вона потрібна?
Навіть між так званими ДНР та ЛНР весь цей час існував «кордон», всякі там «митні переїзди» — це при тому, що, згідно з тими переконаннями, які публічно декларувалися, вони нібито мали стати якоюсь єдиною площею. Так, представники ДНР та ЛНР збиралися, щось обговорювали, якісь договори підписували, і все одно не змогли порозумітися. Я вважаю, що це не дуже хороший показник.
У самому центрі Луганська відкрили так званий «Музей ополчення». Поклали поряд із ним муляж — нібито це бомба. Може, звичайно, туди возять дітей на шкільні екскурсії, але загалом щоб туди хтось зайшов хоч раз або вийшов, я не бачила.
Про життя міста
У Луганську діяла комендантська година — 23:
00 до 4:00. Якось я приїхала, було щось на зразок 23:15. Думаю, ну нічого, зараз швидко дійду додому. Мене зупинив патруль — не дозволили йти, хоча там лише 5 хвилин, довелося ночувати на вокзалі. На жінок, які порушують комендантську годину, переважно прикрикують, мовляв, йдіть і сидіть, щоб вас було не видно. Чоловіків можуть забрати «до з'ясування обставин». Що потім із ними відбувається — я не знаю.
Луганський лікеро-горілчаний завод Луга-Нова щосили виробляє горілку, працює у дві зміни, і росія із задоволенням купує цю продукцію. Працює також місцевий хлібозавод. Ще відкрили нові торгово-розважальні центри із зонами для дітей. На вулицях з'явилося освітлення, якого з 2014 року спочатку якийсь час не було.
В іншому з підприємств майже все закрилося. Верстатобудівний завод — не працює, те саме — Луганськтепловоз, кози ним бігають, підприємство не працює. Моя донька, коли приїжджала до мене до Луганська, була вражена тим, що сліди руйнувань після воєнних дій 2014 року нікуди не поділися — ці будівлі ніхто не відновлює. Універмаги, магазини, що тоді згоріли,
в які влучили снаряди, досі так і стоять. На нашій вулиці з 2014 року зруйновано кожен третій будинок, господареві одного будинку як допомогу дали мішок цементу, а іншому — трохи цегли. Сказали, мовляв, нічим допомогти вам не можемо. З того часу ця цегла у нього під будинком так і стоїть.
Продукти, які бачать жителі Луганська на полицях у магазинах, переважно російського чи білоруського виробництва. Є й дещо українське, але їх мало, і вони дуже дорогі — наприклад, на прокладки українського виробництва просто шалена ціна. Як і хто провозить такі товари до ЛНР, я не знаю. Розраховуватись у магазинах можна як рублями, так і гривнями. Курс у Луганську — 2,50 рубля за 1 гривню.
У самому центрі Луганська одного разу відкрився магазин «Вина Криму». Це хороше приміщення, там зробили ремонт, завезли туди купу товару. Але люди не підтримали цю ідею, і за кілька місяців він закрився. Ціни там були вищими, ніж у звичайних супермаркетах. Зараз замість цього магазину — аптека. Не дуже користується попитом і магазин білоруської косметики. Як би вони не намагалися, яких би акцій не робили,
купують її мало.
Якщо порівняти ціни на товари в магазинах та зарплати місцевих жителів, стає зрозумілим, що розрив дуже великий. Припустимо, зарплата секретаря десь 6 тисяч рублів. А чобітки, які продаються в магазинах, коштують 12 тисяч. Чи може людина, маючи таку зарплату, купити чобітки? Навряд чи. Взуття та одяг, до речі, теж, переважно, російського виробництва.
Щодо медикаментів, то їх в аптеках вистачає — щоправда, ці ліки теж везуть із Росії. Якось у мене була необхідність звернутися до травматолога — виявилося, що він працює одночасно у трьох лікарнях. Коли закінчується зміна в одній, сідає на велосипед і їде в наступну. Це називається «оптимізація». Томографію можна зробити лише в одному місці — у лікарні №7, коштує це дуже дорого, і черга там на три місяці наперед. Загалом усі послуги у поліклініках — платні. Наприклад, аналіз крові на цукор — звичайна тест-смужка, коштує 60 рублів. Безкоштовно, напевно, можна, хіба що, здати кров за направленням.
У місті працюють концертні майданчики, театри, філармонія та український театр. Трупа, звичайно, невелика,
зате є постановки українською. Щодо кінотеатрів, то, наприклад, кінотеатр Україна перейменували на кінотеатр Русь.
Міський транспорт у Луганську перейшов переважно на маленькі маршрутки. Трамваї не ходять — парк повністю ліквідували, люди втратили роботу. Колія виявилася непридатною для трамваїв, бо нею їздили танки. Був період, коли о 4–5 ранку все тряслося і тремтіло — їхали танки прямо центральними вулицями, вони розміщувалися десь неподалік. Зараз мабуть знайшли для них інше місце дислокації, бо по місту їх уже не перевозять.
Пошта працює тільки між «ДНР» та Росією. Тобто на підконтрольні Україні території чи звідти надіслати посилку, поштовий переказ чи лист не можна.
Я підтримую телефонний зв’язок зі своїми подругами, які продовжують перебувати в Луганську. Кажуть, що зараз у місті плюс-мінус спокійно, але десь далеко чути канонади. В цілому, місто досить пусте. Військової техніки не дуже багато — видно, що їздять, але, я сказала б, це «дозовано». Але присутність військових у місті відчувається.
Про «русский мир» та паспорти
Коли в Росії почали говорити про визнання самопроголошених ДНР і ЛНР,
всі почали потихеньку розуміти, що за цим щось буде. Політика «керівництва ЛНР» полягала в тому, щоб донести луганчанам, що ми — «частина русского мира», обов'язково станемо «частиною росії». Але за фактом ніхто в цей «русский мир» входити не хотів. Хоча у «ЛНР» розпочали видачу російських паспортів за прискореною процедурою, скористалося цією можливістю не так багато людей.
Росіяни, напевно, думали, що зараз мільйони побіжать отримувати російський паспорт, але ні. За фактом, з усіх [непідконтрольних Україні] територій у Луганській та Донецькій областях, за опублікованими місцевими «владою» даними, набралося «майже 800 тис. осіб». В основному ці паспорти хотіли отримати ті, кому потрібно було оформляти якийсь бізнес чи нерухомість. Або ж молодь, яка у 14 років отримує свій перший документ. Студентам також доводиться обирати, який паспорт мати, щоб розуміти, де вчитися та працювати потім. Багато хто розраховує на те, що діти, які вступили до вишів «ЛНР», потім отримають російські дипломи, тож особливо не переживають. Принаймні так було раніше. Як зараз, коли Росія під санкціями,
я не знаю.
У самому центрі Луганська одного разу відкрився магазин Вина Криму, але люди не підтримали цю ідею, і за кілька місяців він закрився
Більшість жителів так званої республіки мають українські паспорти. Їх не відбирають, коли оформляють громадянство ЛНР. Тому багато хто має і той, і інший. А іноді й три — ще й російські. Ось, наприклад, маю дві сусідки. Одна — тиха та спокійна, займає позицію «аби мене не чіпали, а я на все згодна», а друга — за те, щоб «всіх цих гадів бандерівців повбивати». Ні та, ні інша не отримали паспорт «ЛНР». Навіть та, яка начебто підтримує «владу ЛНР», сказала, що їй цей паспорт не потрібен.
Документи, отримані в ЛНР, необхідно переробляти, щоб вони мали юридичну силу на підконтрольних Україні територіях. Наприклад, мені довелося переоформлювати свідоцтво про смерть сестри. Це потрібно робити через суд, проте процедура вже налагоджена, є певний алгоритм.
Про інформаційний вакуум і місцеві порядки
У 2014 році [на окупованих територіях] не було електрики. Потім, коли все підключили, з'явилися канали Луганськ та Звезда. Пізніше таких каналів ставало дедалі більше,
і, зрештою, нам підключили пакет із 18 телеканалів — усі російські. Скабеєва, Соловйов, Шейнін — за повною програмою, як кажуть.
Те саме і з щодо газет: у 2014 році у нас нічого не виходило, за винятком газети 21 століття. Це така листівка, де все було про те, що «ми — за росію», «ура росія» і так далі. Потім формат цієї газети став більшим. Була раніше ще й газета Життя Луганська, яка до 2014 року була дуже популярною. А ще з'явилася газета «республіка» — її розповсюджували безкоштовно, наприклад, у магазинах. Не знаю, хто її взагалі читав — люди брали цю газету, щоб, як то кажуть, було у що сміття загортати.
Інтернету якийсь час теж не було, але коли його знову підключили, всі українські ресурси заблокували. Повністю. Аж до того, що я не можу навіть переглянути якісь кулінарні програми.
У зв'язку з цим усім альтернативної інформації в «ЛНР» дуже мало. Здебільшого люди «привозять» інформацію після того, як з'їздять на підконтрольні українській владі території. А так — українського там дуже мало, зате російського — хоч ложкою їж. Повсюди плакати, що ми «частина русского мира»,
що «Донбас — це росія», ну і так далі.
У 2014 році і в Донецьку, і в Луганську був наплив російських зірок естради: Лоліта, Влад Топалов, Стас Костюшкін, Олексій Воробйов, Олег Газманов, багато інших виступали на центральних площах, все навколо гриміло, по телевізору ці концерти показували. Всі вони кричали: «Які ви молодці, ми вас любимо і підтримуємо, тому що ви виступили проти», але тільки не зрозуміло, проти кого. Це теж діяло на свідомість людей. Нині такого вже немає. Наприклад, 14 лютого 2022-го Газманов анонсував свій черговий концерт у Луганську — скрізь висіли обличчя Газманова розміром із п'ятиповерховий будинок. А потім не приїхав, все скасував. Мабуть, щось знав.
Чи контролюють у «ЛНР» особисті листування та розмови? Не думаю. На вулицях не зупиняють, телефони не відбирають. Щодо прослуховування телефонних розмов, то я не думаю, що у них є можливості прослуховувати всіх у таких масштабах. Водночас, наприклад, у нас у самому центрі Луганська стоять і блокпости, і танкові частини. Зв'язок там глушиться. Одна з танкових частин розташована біля дитячого садка,
навпроти міської адміністрації. Вони її, звичайно, замаскували — будинкову арку заклали шлакоблоком, оточили бетонними дотами, і все це цілодобово охороняють військові.
Про місцевих політиків
Коли у Луганську організовували так званий референдум за «ЛНР», то говорили, що тим, хто прийде голосувати, під розписку можна отримати спеціальну картку на 50% знижки у Народному магазині. І плюс тим, хто проголосував, поповнювали рахунок мобільного на 100 рублів — звісно, не українські номери, а російські чи місцевого оператора під назвою Лугаком. Люди стояли в черзі і думали: гаразд, чорт із ними, з цими виборами, отримаю хоча б картку, щоб купувати дешевші продукти. Я на цей референдум не ходила. Але ходила моя сестра, яка підтримувала проросійську лінію. Взяла вона цю картку, а наступного дня їй сказали, що вона не працює. Чи вплинуло це на думку моєї сестри про те, що відбувається? Ну, вона сказала: «Вони ж не можуть все відразу, їм же важко».
Новий «глава республіки» Леонід Пасічник про свою діяльність перед людьми ніяк не звітує — немає жодної гласності. Хіба маленька замітка в газеті,
та й усе. Порівняно з ним колишній глава «ЛНР» Ігор Плотницький здавався мало не богом богом — він організовував прямі трансляції всіх засідань, на яких приймалися будь-які рішення.
Місцевих командирів у Луганську нагороджують медалями та орденами: «за відвагу», «за заслуги перед республікою» тощо. Вони всі ходять обвішані медалями — але до певного часу. Ось, наприклад, нещодавно з'явилася інформація, що ФСБ заарештували так званого міністра внутрішніх справ «ЛНР» Ігоря Корнета. І ніби посадили за ґрати десь у Росії. Так от цей Корнет був весь обвішаний орденами та медалями.
Була у нас «міністр освіти» Леся Лаптєва. Вона забрала свою зарплату за три місяці, а також гроші, які виділялися на ремонт шкіл та дитячих садків, і поїхала до Таїланду — досі там чудово відпочиває. Інша ж — «міністр охорони здоров'я» Лариса Айрапетян попрацювала десь півроку. З'ясувалося, що вона дерибанила гуманітарну допомогу, яку привозили до «ЛНР» різні громадські діячі. Частина медикаментів — те, що було особливо цінним, — зберігала у місцевому морзі у підвалі медучилища. Потроху розподіляла це по аптек і продавала. Зникла вона якось тихо, ніхто не знає куди. Як і багато інших людей. Напевно, були комусь неугодні.
Загалом у Луганських реаліях тепер є така практика, коли люди зникають. Було, наприклад, коли два місцеві депутати пішли провідати маму до Кам'яного Броду — є у нас такий район. І зникли. Пошукали їх, пошукали, і на цьому справа закінчилася. Ще трьох [людей] убили, а через якийсь час зробили «героями ЛНР» — виявилося, що вони ні в чому не винні.
