Поки російські загарбники займаються залякуванням та пропагандою на тимчасово окупованих територіях України, ці регіони охоплює гостра гуманітарна криза. Іноземна преса досліджує, як живуть та на що сподіваються українці в окупації.
Мешканці тимчасово окупованих Росією українських міст та селищ намагаються виживати в умовах безробіття, дефіциту продуктів та у постійному страху за свою безпеку, пише інтернет-ресурс австралійської телерадіомовної корпорації ABC У Херсоні, захопленому агресором ще на початку березня, по телевізору транслюють російську пропаганду, а на вулицях людей раз-по-раз зупиняють військові, аби обговорити їхню політичну позицію, розповідає виданню місцева мешканка Вікторія. За її словами, працевлаштованими залишилися приблизно чверть містян, в магазинах стало складно знайти товари першої необхідності - як, наприклад, підгузки, — а ціни «практично на все» виросли вдвоє. Сама Вікторія втратила роботу, проте її чоловік продовжує працювати онлайн.
«Десь раз на тиждень на одній із площ із російської вантажівки роздають продукти, — розповідає херсонка.
— Спочатку, поки були харчі та гроші, гуманітарну допомогу ніхто не брав. Але тепер це питання виживання; туди приходить багато людей, більше, ніж окупанти можуть забезпечити».
А от у Новій Каховці Херсонської області отримати таку «допомогу» безкоштовно — проблема, додає 37-річна місцева мешканка Тетяна Мельник. Адже знаходяться люди, які беруть продукти в окупантів, а потім їх перепродують. При цьому, російські військові не пропускають до регіону українські вантажівки із гуманітарною допомогою, а самі мають проблеми із постачанням.
«Два місяці у нас не було їжі та ліків, лише в останні два тижні люди почали привозити товари з Криму, — розповідає Мельник. — Їжа, цукор, сигарети зараз дуже дорогі, і знайти українську продукцію нереально».
Із середини квітня у Новій Каховці почали працювати кафе. За словами співрозмовниці ABC News, клієнти у них є, але менше, ніж зазвичай. Машин на вулицях мало, люди переважно ходять пішки і намагаються не відходити далеко від дому. Адже містом курсують озброєні окупанти.
«Вони говорять із цивільними і кажуть, що врятували нас»,
— ділиться Мельник. Українка зізнається: вона постійно відчуває «сильний страх», адже знає, що вчиняли російські військові з жінками та дітьми в Бучі та Ірпені, й тепер боїться за себе та трьох своїх дочок.
Мельник хотіла б виїхати з міста, проте не має необхідної суми на поїздку — аби вчотирьох дістатися Миколаєва їй потрібно заплатити 30 тис. гривень. Крім того, немає жодних гарантій, що дорога буде безпечною. «Я розумію, що вони [мої діти] не зможуть почуватися вільними і бути щасливими під російською окупацією… але це дуже важке рішення — залишити дім і поїхати кудись без грошей», — зізнається українка.
Ще одна тривога мешканців тимчасово окупованих територій — примусова мобілізація. Жителька Донецька Марія розповідає виданню, що в її місті чоловіків хапають усюди — на вулицях, в супермаркетах, за кермом, і відправляють до російської армії. Через це її чоловік протягом шести тижнів переховувався вдома, а потім пара із допомогою друзів виїхала через Росію до Латвії.
Тим часом, Вікторія з Херсону, яка брала участь уже в трьох проукраїнських протестах у своєму місті,
визнає, що хоче продовжувати висловлювати свою позицію, проте переживає за власну безпеку. За даними українських чиновників, понад 400 херсонців уже затримали за «затятий спротив». Для розгону мітингів російські військові використовують сльозогінний газ та світло-шумові гранати й погрожують застосовувати проти демонстрантів зброю.
«Я хочу йти [протестувати] але також усвідомлюю, що я жінка, і в мене є дитина, — говорить Вікторія. — Втім, російські солдати, мабуть, теж нас бояться, адже людей [на протестах] дійсно багато… вони не знають, що із нами робити».
Чинять супротив і співробітники освіти, які в умовах окупації опинилися під посиленим тиском, адже загарбники намагаються змусити їх працювати за російськими шкільними програмами та у відповідності із проросійською риторикою. Посеред руйнівної війни «освіта стала жертвою конфлікту — і потенційним полем битви у боротьбі за контроль над країною», пише американська медіа-компанія CNN
За словами освітнього омбудсмена України Сергія Горбачова, працівники навчальних закладів, які залишилися в окупації, ризикують власним життям і здоровʼям,
зазнають примусу, насильства, тиску. «Відомі випадки викрадення керівників органів управління освітою та директорів шкіл, — говорить чиновник. — Вчителів змушують співпрацювати й працювати у школах під дулом кулеметів».
У міру загострення конфлікту зʼявляється все більше повідомлень про погрози освітянам в окупованих регіонах. Від початку війни уряд отримав звідти понад сотню повідомлень та звернень від вчителів, батьків та учнів, підраховує Горбачов. Так, одна вчителька розповіла CNN, що російські військові наказали директорці її школи здати усі підручники з української мови та історії. Проте отримали відмову. «Її позиція була настільки жорсткою, що вони якось не стали чинити іншого тиску. … Вони пішли з порожніми руками», — констатує співрозмовниця видання.
46-річній директорці школи на імʼя Ніна із окупованого міста на північному сході України пощастило менше. Одного дня наприкінці квітня окупанти о шостій ранку вдерлися із обшуком до її помешкання. Тримаючи під прицілом дочку та чоловіка диркторки, вони шукали українські підручники. Після обшуку вони забрали її до школи,
де розпитували про розклад, забрали декілька підручників з історії для восьмого класу, а також ноутбук вчительки молодших класів, що зберігався у сейфі. Далі, закривши їй очі, відвезли до невідомого місця, де продовжили допит.
«Вони запитували про моє ставлення до „військової операції“, звинувачували мене в тому, що я надто патріотична, надто націоналістична, — згадує Ніна. — Вони запитували, чому я розмовляю українською мовою… чому я ходжу до української церкви». А також вимагали знову відновити роботу школи і повернути дітей. Втім, директорка відмовилася це робити, пояснивши, що це буде небезпечно для учнів та вчителів. Нарешті її відпустили, нагадавши перед цим, що памʼятають про її сина та доньку.
«Я розцінила це як погрозу», — каже вона. За декілька днів, побоюючись повернення російських військових, Ніна із родиною втекли з окупованого регіону.
Тим часом до захопленої частини Херсонської області росіяни пообіцяли завозити вчителів із Криму, повідомляє депутат Херсонської облради Сергій Хлань, адже українські освітяни відмовляються працювати за російськими програмами.
«Тих небагатьох вчителів, які погоджуються працювати, ми знаємо поіменно, і вони понесуть за це кримінальну відповідальність», — підкреслює чиновник. Він також повідомляє про погрози директорам шкіл. А один журналіст із Каховки зазначає, що після того, як 11 травня директора місцевої школи було викрадено, окупанти поставили замість нього свою людину.
Заходи із русифікації освіти, що наразі використовують загарбники, вже були ними протестовані на раніше окупованих українських територіях, зокрема й у Криму. «Крим став для Росії таким собі експериментальним майданчиком; тут вони почали загальну мілітаризацію освіти», — коментує CNN Олег Охредько, аналітик Центру громадянської просвіти Альменда, що моніторить ситуацію із освітою в Криму.
За словами аналітика, до кримської шкільної програми окупанти включили проросійську пропаганду, що переосмислює історичні події та згубно впливає на місцевих дітей. «Україна повністю вилучена із підручників і все стає „історією Росії“, — пояснює Охредько. — Навчання в системі, якій постійно потрібен ворог, справді дуже сильно впливає на дітей в окупації.
Тепер вороги — це США та Україна. […] Ті діти, які навчалися в школі шість-вісім років тому, коли їм було від 11 до 13 років, зараз воюють проти України. Громадяни України, на жаль, воюють проти своєї країни».
Поки ж вчителі, що працюють у нещодавно окупованих регіонах, намагаються протистояти тиску загарбників. Викладачка математики з Луганської області, яку видання називає Марією, розповідає про марні спроби окупантів переконати її працювати за програмою РФ та говорити з учнями російською, мовляв математика будь-якою мовою однакова. Нині вона відчуває водночас побоювання та надію.
«Ми боїмося, що зі шкіл забиратимуть обладнання, у нас багато всього нового в нашій школі, — говорить вона. — Ми чекаємо і відчайдушно хочемо, щоб прийшли наші військові; ми думаємо, це невдовзі станеться».
