Настроїв здавати центр Луганщини в українських воїнів нема, стверджує Петро Кузик, командир батальйону «Свобода», що нині боронить Сєверодонецьк.
Зідзвонитись з Петром Кузиком, командиром батальйону Свобода та капітаном Нацгвардії, було складно. Його підрозділ зараз знаходиться в найбільш гарячому місці на Донбасі - в Сєверодонецьку, обласному центрі Луганщини. Роботи в комбата вистачає: місто вже декілька днів поспіль щосили штурмують росіяни. Але навіть напівоточивши Сєверодонецьк, навіть зайшовши у нього, ворог не зміг зламати спротив українських сил.
Про цей штурм, а також про події останніх годин Кузик і розповів НВ. Аби поговорити, він деякий час шукав місце, де ловить сигнал інтернету Starlink. Його розповідь супроводжувалась потужними звуками артилерійських залпів.
— Ситуація в Сєверодонецьку досить важка, — ворог наступає з декількох боків. Що у місті відбувається зараз?
— Зараз відбуваються вуличні бої. Я так розумію, росіяни підганяють під дати свої дії, — мабуть, хочуть на якийсь сотий день війни взяти місто під контроль. В них є багато ресурсів.
Зараз ідуть вуличні бої, та ми змогли відкинути їх на декілька кварталів назад.
— Вони почали захоплення міста з заходу, з готелю «Мир», з боку мікрорайонів 78, 80, та з інших напрямків?
— Так. Але ми витиснули їх з промки, з інших кварталів. Тут велика динаміка бою. Те, що вони називають успіхом — це коли вони зайняли якусь будівлю. Потім приходить ніч, спадає артилерійський обстріл і ми їх вибиваємо з тих позицій. Після того вони можуть ще десь протиснутися, ще якусь будівлю взяти, а ми знову їх звідки викидаємо. Глобальних успіхів у них не має. У нас, скажу чесно, теж поки що глобальних успіхів нема.
— Умовний паритет?
— Тут неможливий паритет. Відбувається дуже динамічні вуличні бої з різного ступеню успіхами. Поки що на сьогодні маємо успіх, але складна ситуація: у них є певна перевага в стволах артилерійських, в кількості, в танках.
— Велика перевага?
— 1 до 20, якщо по артилерії.
— Це досить багато.
— Вони цим активно користуються. Тактика в російської військової машини така, як вони робили в сірійському Алеппо, як вони робили в українському Рубіжному [місто поруч з Сєверодонецьком, на північний захід від нього - стирають з лиця землі будинок за будинком,
укріплення за укріпленням, змушують нас маневрувати. Рубіжне вони не взяли, вони його стерли з лиця землі. І ми б не відійшли, але вони взяли нас в оточення і довелось виконувати наказ, — без наказу ми не відходили.
В Рубіжному вони просто стирали з лиця землі будь-які укріплення, в яких знаходились наші захисники. То саме вони зараз пробують робити. Ми міняємо тактику — намагаємось змішуватися з їхньою піхотою, щоб нівелювати їхню артилерію. Декілька днів це працювало. Сьогодні вони вже накрили артилерією і наших, і своїх. Тобто, їм байдуже на це.
Тому нам треба буде ще щось вигадувати.
Поки що вони не можуть протиснути нас ніде. Ми їх навпаки відкидаємо назад.
В принципі, тут всі наші класно працюють. І Збройні сили України, і підрозділи Нацгвардії геройськи воюють, — добровольчі батальйони, зокрема, батальйон Свободи. Всі поважають один одного, всі допомагають один одному. Працюємо, як одна лінія оборони, як один спільний кулак. Тиснемо.
Вони поки що оскаженіло виливають на нас тони артилерійських снарядів. Інколи авіацію підключають, інколи танки. Піхоту використовують виключно для того,
щоб розвідати наші позиції.
Росіяни змінили тактику, зробили аналіз помилок. Тепер піхота підходить до наших позицій, ми її намагаємось знищити. Ти, хто вцілів, одразу тікають, передають координати, — і починає по нам працювати артилерія, по декілька годин. Потім знову [з’являється піхота з танками. Якщо ми танки палимо чи відбиваємо, — знову артилерія. І так декілька разів. Будівлі не витримують, валяться, руйнуються.
Поки що певні будинки до фундаменту не стерли, ми можемо закріпитися. Потім доводиться переходити і закріплятися в інших будинках, маневрувати, пробувати контратакувати, змішуватися з їхньою піхотою. Але от сьогодні вже практика показала, що їм абсолютно байдуже на своїх людей — валять артилерією, аби тільки нанести шкоду. Тобто, вони своїх не рахують.
Тих, кого ми взяли в полон, — шкода дивитися на них було: луганські ополченці.
— Росіяни пускають попереду мобілізованих з Донбасу?
— У них багатоструктурна піхота. Вони випускають тих, кого наловили — тих нещасних з Луганська та Донецька. Їх, як правило, знищують. Потім ідуть підрозділи російської армії регулярної.
Вони дуже немотивовані. І так само погано воюють. Тут є дві групи ПВК [приватних військових компаній Одна — зовсім бездарі, просто заробітчани. А інша більш-менш професійно воюють, навчені. В них різна форма, різні шеврони.
— Мова йде про ПВК Вагнера і ПВК Ліга? «Вагнер» — це прості найманці, а «Ліга» — більш навчені бійці?
— Так. Але хто тут їх сортує? Як й тих кадирівців.
— Останні знімали відео в місті і оприлюднили його у соцмережах.
— Чесно кажучи, ще не знаходили [кадирівців — шукали поки що. Можливо, вони десь з краю стоять. Після того відео ходили пошукові групи рейдові наших розвідників, поки їх не знайшли.
— Бої зараз йдуть по лінії житлових масивів?
— Так. Вони запустять то з того краю, то з іншого, то покатаються там, то десь невідомо як опиняться з флангу. Тобто, постійно вони пробують намацати десь слабину в обороні.
— Вороги несуть досить великі втрати?
— Це правда.
— Їхні втрати можна якось оцінити?
— Я розкажу так, як це в Рубіжному пішло: на початках ми десь рахували кількість загиблих, а потім перестали. Бо ні вони, ні ми не рахуємо, — в полон, як правило,
бажання не маємо брати. Хоча, якщо відверто, ми вже все ж беремо [в полон І день на день не схожий. В середньому вбиваємо більше сотні росіян за день. Це стабільно. І декілька танків.
— Танки просуваються вулицями міста?
— Інколи — так. Інколи з відстані розстрілюють будинки, інколи провокують, інколи вилазять для того, щоб почати обстріли, засікти, звідки ми будемо відповідати. Різна тактика. У них, доречи, різні батальйоні, підрозділи використовують різну тактику. Одні запукають професіоналів вперед, за ними підтягується піхота. Інші навпаки: «м'ясо» вперед гонять, а професійні вояки засікають, звідки ведеться вогонь, щоб потім подавлювати його артилерією.
У них — наказ: взяти місто. І безмежні ресурси. Вони намагаються користуватися всім.
— Як вам вдається триматись?
— Я командир добровольчого підрозділу «Свобода». Ми вже прийшли сюди вмотивовані, дисципліновані. Нам не треба якихось додаткових ресурсів. Нас тримає українська терплячість, український характер і те, що треба (звучить, можливо, пафосно) боронити Україну. Ненависть до ворога теж є.
Є підрозділи [
з нашого боку більш слабші, є сильніші. Загалом бійці загартовані.
Дуже сильно дратує відсутність цього обладнання, яке обіцяли нам партнери, і відсутність можливості піти в контрнаступ, погнати цю наволоч з України. Тому вимушені працювати від оборони. Несемо втрати, перемелюємо ворога, але і самі виснажуємось. Це затягування.
Я розумію і довіряю командуванню, є певні стратегії. Можливо, наша задача — в цьому: терпіти і виснажувати ворога максимально. Ми це все прекрасно розуміємо і усвідомлюємо свою роль піхотних підрозділів. Але хотілося б вірити, що коли-небудь найде наказ на наступ. І буде достатньо засобів, обладнання і сил погнати цю наволоч зі святої для нас України.
Мої бійці порахували в Рубіжному: ми там 9 травня дали ворогу добряче прикурити, а 10-го вони нам мстилися. За годину тільки на позиції нашого підрозділу було випущено більше 500 снарядів. Це був шквальний артилерійський крупнокаліберний вогонь.
В той день як раз наші лупашили переправу [через Сіверський Донець у Білогорівці і не могли нас підтримувати вогнем. Ми вигребли, але вже потім мені пояснили,
що треба було бити по переправі з танками.
Можливо, ми навіть на себе відтягнули їхню увагу, коли вони закусилися і мстилися нам, а наша артилерія спокійно могла працювати. І в цьому теж користь. Хоча, було важко: в той день втратили два хороших бійців і з десяток поранених, контужених. Але задачу виконали.
Зараз теж стоїмо, чекаємо наказів на наступ.
Поки що наказів чи натяків, що місто здається, нема. Ми, навпаки, постійно маневруємо, буквально б'ємся за кожний будинок. І хотілося би розвитку цієї всієї історії.
Приємно, коли всі працюють як один організм, підтримують один одного. Хоча є різні підрозділи, різні служби: Національна гвардія, добровольчі батальйони, збройні сили. Всі підтримують один одного, радять, допомагають, діляться боєкомплектами.
Є, звісно, люди і підрозділи, які не витримують навантаження, записують «відоси», що вони не можуть більше. Це війна, це люди. Я спочатку дуже дратувався. Бо була ситуація, коли один підрозділ не витримав (він у нас справа стояв), покинув позиції і нічого нікому не повідомив. Ворог тихенько зайшов і взяв нас в кільце. І нам з боєм довелось виходити з оточення. Тому я був дуже злий. А зараз я з розумінням ставлюся: людський фактор. Не всі готові психологічно, не всі витримують. Можливо, треба більше часу на підготовку.
Зрештою, героїв тут не має. Всі працюють, як один.
