Валерія Константинова
«Кидали в автозаки, тримали на прицілі та називали «фαшиcτами» – так жителька Мелітополя Ганна Бут описує те, як відбувалася російська окупація запорізького міста. Вона щоденно виходила на акції протесту, клеїла по місту патріотичні дрібнички, показуючи, що Мелітополь – це Україна. Жінка розповіла проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя» про життя в окупованому місті, акції спротиву та їхнє придушення російськими військовими.
«Хліба вже не було»
Ганна Бут працює викладачкою німецької мови, біології, екології, громадянської освіти у «Мелітопольському професійному аграрному ліцеї», де навчають на водіїв та автослюсарів. Студенти залучаються і до різної волонтерської діяльності. Війна застала жінку за роботою.
– Щодня прокидаюся о четвертій ранку, тому і 24 лютого не стало винятком. У цей день працювала над проєктом – розкладала фотографії хлопців з нашого волонтерського руху, які мені надсилають учні, по напрямках: соціальний, екологічний, морально-етичний.
В один момент пролунав вибух. Я неодноразово чула подібне та подумала, що, мабуть, у когось щось сталося з газом.
Просто не звернула увагу, подивилася на годинник, який показував 4:30, та продовжила працювати.
О сьомій ранку, як і у звичайний день, Ганна збиралася на роботу. По дорозі зустріла сусіда, який сказав: «Куди ти йдеш? У нас горить аеродром». Але, подумавши, що це звичайна пожежа, вона все ж пішла до навчального закладу. Жінка пригадує, як цей день змінив її життя.
– На вулиці щось незрозуміле відбувалося з автомобілями. На заправках були дуже довгі черги. Дібравшись до роботи, побачила, що діти бігали з сумками, кричали про війну. У класі підготувалася до роботи, а потім подивилася новини. Зрозуміла, що дійсно почалася війна. Одразу зателефонувала доньці, яка у Запоріжжі, та сказала: «Христиночка, нас бомблять». Вона через декілька годин приїхала додому. За цей час я закрила кабінет, корпус і пішла додому.
З огляду на ситуацію, Ганна попросила доньку купити по дорозі хліб, але його вже ніде не було. Люди почали «штурмувати» магазини – полиці миттєво ставали порожніми.
– Хто мав можливість – виїжджали одразу, інші – чогось чекали. Я ніяк не могла повірити, що почалася війна.
Спочатку дуже скептично до цього ставилася. Важко було повірити, що таке може відбутися у XXI сторіччі.
«Називали нас нацистами та фαшиcτами»
За словами вчительки, стрілянина у центрі Мелітополя почалася 25 лютого. Російські військові швидко окупували місто та захопили будівлі СБУ, податкової, поліції. Місцеві жителі майже одразу почали чинити спротив.
– Мені зателефонував колега 28 лютого та запропонував прийти на міжконфесійну молитву біля пам’ятника Шевченку. З того часу ми виходили молитися. Вже з першого березня збиралися з синьо-жовтою символікою. Учасники мітингу виходили і з плакатами, серед яких дуже багато було з відомим «руським кораблем». Про нашу діяльність робила дописи у соцмережах.
Жінка пригадує, що щодня на проукраїнські мітинги виходило все більше і більше людей. Окупантам це не подобалося. За словами Ганни, російські військові завезли у місто своїх «акторів», які відігравали певну роль, наприклад, отримували їхню гуманітарну допомогу.
– На початку наших акцій проросійських «акторів» було більше ніж нас. Але потім мелітопольці активно почали брати участь у проукраїнських мітингах.
Ми кричали людям, яких завезли до нас: «Ганьба!», а вони своєю чергою: «Позор». Називали нас, українців, «нацистами» та «фαшиcτами». У чому полягала наша «фαшиcτська діяльність»? Відповідь на це запитання від проросійські налаштованих осіб чули на всіх акціях спротиву: «Україна вісім років бомбила Донецьк, Луганськ, і ми прийшли помститися».
Російські військові були у шоку та не очікували таких дій від місцевих, стверджує Ганна. Вони не розуміли, чому їх «запросили визволяти», але водночас називають «окупантами». Мелітопольці по п’ять годин проводили акції спротиву.
– Ми кричали: «Мелітополь, вставай!», «Україна – понад усе», «Єдина. Соборна. Наша Україна», «ЗСУ». Хотіли, щоб нас почули. Гидко було ходити по вулицях, оскільки всюди висіли «триколори» (прапори РФ – ред.). Це все сидить у свідомості людини, яка закохана в Україну. Коли бачила людей із синьо-жовтою символікою, з’являлася гордість.
«Хапали людей і кидали в автозаки»
Люди у кожному кварталі співали гімн України. З патріотичною символікою ходили по всьому місту. Навіть коли викрали мера Мелітополя Івана Федорова,
жителі наступного дня теж пішли під адміністративний корпус. Вони вимагали звільнити міського голову. Ганна розповіла про дії окупантів на проукраїнських мітингах.
– На одному з мітингів викрали активістку Ольгу Гайсумову. Вона на узбіччі фотографувала захід. Ми повернулися, а її вже немає. Після цього випадку вирішили надалі з’єднуватися один з одним руками та триматися разом. Тоді окупанти почали хапати людей і кидати в автозаки. Вони поводили себе як терористи. При цьому неприємно виглядали, якісь брудні, з людьми говорили як з собаками. Моя Христина вступила в перепалку з одним з окупантів, я думала, що і нас заберуть.
Родина викладачки завжди була на мітингах попереду колони. Вони бачили, що робив ворожий снайпер у цей час.
– У нього постійно був палець на курку, і так він спостерігав за учасниками акції. Росіяни знімали нас на телефони, вели зйомку з дронів. Можливо, щоб потім ці кадри використати у своїх пропагандистських роликах.
З 15 березня, згадує жінка, окупанти почали кидати людям під ноги світло-шумові гранати, перекривати всі площі, парки, аби завадити проведенню проукраїнських мітингів.
Окупантів ставало дедалі більше.
«Зірвали з найвищого флагштока український прапор»
Згодом у Мелітополі через окупацію почалася гуманітарна катастрофа. Аптеки були порожні, ліків не було, магазини – майже пусті, ситуація з продуктами ускладнювалася. Банкомати не працювали, а готівку вимінювали під 5-10%.
– Окупанти зірвали з найвищого флагштока у Запорізькій області український прапор. Вони скинули його під ноги, топталися та кричали: «Ура».
Коли побачила ту червону ганчірку (прапор СРСР – ред.), зрозуміла, що це хворі люди, у них «не всі вдома». Країни не існує вже 30 років, їм, мабуть, ніхто про це не сказав, а вони почепили ту ганчірку.
Ганна проявляла проукраїнську позицію і до початку повномасштабної війни. Так, вона ще до Дня Соборності готувала різний патріотичний матеріал – синьо-жовті серця, роздруківки, стрічки. Через карантин все це залишилося вдома. Жінка розповіла, що у Мелітополі почав активно діяти партизанський рух.
– Коли нас перестали пускати на мітинги, ми почали таємно розклеювати різні проукраїнські штуки по місту. У нас була така схема з листівками:
у папку з файлами наклеювали скотч, щоб можна було дістати швидко з пазухи та наклеїти десь українську символіку. Страшно, але й ми наче тут ні до чого. Таким чином ще довго можна було капати на мозок окупантам. На жаль, усі синьо-жовті стрічки закінчилися. У мене досі є жовта ниточка, яку привезла і оберігатиму до кінця війни.
Жовта стрічка у Ганни була останньою, якою можна було дратувати рαшиcτів. Вона могла зав’язати бантиком її на сумці та ходити у магазин. Жінка з сумом зазначає, «за такі вчинки окупанти могли розстріляти».
«Роз'їжджали на автозаках з рупором, як це робили гітлерівці»
З перших днів війни у Мелітополі немає ані українського телебачення, ані радіо, каже викладачка.
– «Орки» (російські військові – ред.) роз'їжджали на автозаках з рупором, як це робили гітлерівці, і хвалили Росію. Обіцяли, що анулюють мешканцям усі кредити, перекриють борги по комуналці, настане щасливе життя. Вони навіть навели порядок на озері Гарячці, щоб люди бачили, які вони молодці, а минула влада нічого не робила. На жаль, люди, які жили при СРСР і хочуть туди повернутися,
вірять цій пропаганді. Вони не бачать і не чують, що роблять наші хлопці, скільки їх гине. Проукраїнські мелітопольці ніколи в житті не увімкнуть російські телеканали.
Вона стверджує, що окупанти усіляко схиляли народ у свій бік. Так, у червні в ліцеї російські військові проводили збори та говорили, що «директор закладу втік, усіх покинув, а Росія відновить роботу, буде платити зарплату, зробить ремонт».
– У ліцей з 24 лютого не ступала нога людини, оскільки перед ним знаходилася будівля, у якій жили окупанти. Це була жіноча виправна колонія, директор якої виявився колаборантом, і запустив туди рαшиcτів. Через три дні там висів «триколор». Наш заклад забрали найостаннішим. У іншому закладі профтехосвіти, на мою думку, десь 80% викладачів погодилися на співпрацю з Росією. У нас приблизно 10-11 людей.
«Або вмирати, або йти до росіян»
Після окупації у Мелітополі почалися проблеми з мобільним зв’язком – він систематично переривався. Ганну та її дочку Христиною подавали навіть на пошуки в СБУ, бо не могли з ними зв’язатися. Щоб подзвонити треба було ходити сім кілометрів на певну точку десь біля льодової арени.
Також не вистачало української гуманітарної допомоги. Її люди отримували у місцевому будинку культури. Там було все – від їжі до одягу. Але потім заклад захопили.
– З продуктами у магазинах – біда. Коли бачила російські товари, то не хотілося їх навіть до рук брати. А знайти українські було нереально. Завозили продукти з Криму. З ліками така сама ситуація. Одна з наших активісток, яка виїхала, на прохання людей купувала необхідні ліки та відправляла їм. Люди, які не могли терпіти, переходили на той бік. Їм нічого не залишалося: або вмирати, або йти до росіян. У російській «гуманітарці» було багато прострочених продуктів. Якщо у людини немає доходу, то вона бере все, що їй дають. Це дуже страшно.
«Продовжують гнати техніку з Криму»
За весь період війни місто не бомбили, каже жінка. Але, вважає вона, ситуація вже скоро може змінитися.
– Думаю, ось-ось 100% мають бути бої, бо перші «ластівки» вже є. Розбито аеродром, де знаходилися російські військові, техніка, боєприпаси. Вони заселили всі казарми, адже це найбільший в Європі аеродром. Зараз окупанти всю свою рать загнали відбудовувати його.
Між багатоповерхівками вони поставили свої танки, щоб прикриватися людьми, коли ЗСУ буде наступати. Розмістилися у всіх закинутих заводах Мелітополя. Продовжують все (військову техніку – ред.) гнати з Криму.
Ганна також розповіла, що в місті почали видавати людям паспорти. Багатьох змушують їх отримати під дулом автомата, стверджує жінка.
– Є люди, які добровільно беруть російські паспорти. Я не знаю, що вони думають, коли це роблять. Є люди, які мріяли потрапити в Росію. У Мелітополі вже давно ввели рублі, але ходять дві валюти (рубль та гривня – ред.). У магазинах, назви яких вже російські, ціни написані в і рублях, і в гривнях.
Російські військові дозволяють собі не тільки змінити назву магазину, але й «віджимати» квартири у місцевих активістів.
– Один мій викладач з університету виїхав і його квартиру пограбували. Заселяють в них своїх родичів, їм тут подобається. Це не масове явище, але людям з проукраїнською позицією мстяться.
За спостереженнями місцевих жителів, серед російських військових є буряти, дагестанці, сирійці. Про це свідчать прапори нашиті на шевронах.
«Дорога до Запоріжжя тривала 30 годин»
Поїхати з Мелітополя Ганну вмовила дочка.
– Мені здавалося, що я зараз евакуююся, і ці 30 років, що прожила у Мелітополі, незрозуміло куди подінуться. Але донька навела дуже багато фактів, які змусили змінити думку. Наприклад, що можу не тільки я позбавитися життя. Це було страшно, бо говорили, що і ґвалтували людей. Я зважила всі «за» і «проти» і зібралася їхати.
– Блокпостів було десь 26. Ми збилися з рахунку. Вони стояли хаотично, десь в кущах, під мостом, за мостом… На кожному окупанти щось забирали – воду, переривали багажник, забрали у мене ліхтарик. Брали все, що їм подобається.
У солдатів якийсь асоціальний вигляд: неголені, брудні, з перегаром, цигарки випрошують. Дивишся на нього і думаєш: «Чи тобі Раша (Росія – ред.) не платить гроші, щоб ти міг собі цигарки купити?». Вони побачили, що у нас тварин (собак, котів, шиншил) більше, ніж людей, тому телефони сильно не перевіряли.
Жінка згадує, що евакуаційна колона була настільки велика – не видно було ні початку, ні кінця. По боках від траси йшли бої, постійні вибухи.
– У нас було замало води, тому терпіли як могли. На жаль, нам довелося ночувати на закинутій автозаправці, бо колону не пропустили на ніч. Сказали, що до 10 ранку нікуди не рухатися. Зранку ми вирушили. Коли побачили наш блокпост, наш прапор – заплакали.
Родина добу перепочила у Запоріжжі та переїхала до Рівненської області. Жінка зізнається, що хоч ліцей виїхав з окупованої території, і вона має змогу працювати, але дуже хоче додому.
– Ми ніяк не дочекаємося, коли виженуть цю погань з нашої землі, та можна буде повернутися додому.
З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини півдня України редакція не може отримати офіційного підтвердження про озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.
Мелітополь перебуває під контролем військ РФ від 25 лютого.
На початку травня мер Іван Федоров заявляв, що з окупованого міста виїхали понад 60% жителів, а основними проблемами тих, хто залишився, стали дефіцит продуктів та безробіття.
