Кожен національний пантеон розповідає не стільки про мертвих, скільки про живих. Про те, кого суспільство вважає героєм, які сторінки минулого хоче підкреслити і з якими суперечностями готове змиритися. Створюючи власний Пантеон, Україна починає формувати таку відповідь для себе.
18 серпня Євген Коновалець повернувся в Україну через 88 років після смерті. Труну полковника Армії УНР, командира Січових Стрільців і першого голови Організації українських націоналістів пронесли територією Національного військового меморіального кладовища з військовими почестями. До артилерійського лафета приєднали тридюймову гармату зразка 1917 року — таку, що перебувала на озброєнні дивізії Січових Стрільців, якою командував Коновалець. На церемонію прийшли президент, керівництво парламенту й уряду, військові, духовенство, представники громадськості.
У цьому було багато символічного. Людину, яку радянська спецслужба ліквідувала в Роттердамі, бо вважала небезпечним організатором українського руху за незалежність, через майже дев’ять десятиліть ховала вже незалежна українська держава — у момент,
коли Україна знову воює з Москвою за право на існування.
Але є одна деталь, яка робить цю історію значно цікавішою за саме перепоховання. Могила Коновальця на Національному військовому меморіальному кладовищі — тимчасова. Після створення Українського національного пантеону його останки планують перенести туди. Отже, історія Коновальця ще не закінчилася.
І саме тому нинішнє перепоховання варто розглядати не лише як повернення одного з діячів українського визвольного руху. Воно порушує значно ширше питання: кого Україна хоче забрати у свою офіційну вічність?
Від поразки УНР до замаху в Роттердамі
Після поразки української держави у 1917–1921 роках значна частина політичної та військової еліти УНР опинилася в еміграції. Коновалець, один із командирів Січових Стрільців, став одним із головних організаторів підпільної боротьби за відновлення української державності. Він очолив Українську військову організацію, а 1929 року став першим керівником новоствореної Організації українських націоналістів.
Перший з'їзд Організації українських націоналістів (1929) encyclopediaofukraine.
com Коновалець зумів створити структуру, яка пережила розгром української державності й продовжувала працювати поза межами СРСР. Він підтримував зв’язки з українським підпіллям, намагався вивести українське питання на міжнародний рівень і залишався фігурою, здатною об’єднувати різні середовища еміграції.
Радянські спецслужби вирішили його ліквідувати. 23 травня 1938 року в Роттердамі Коновалець зустрівся з людиною, яку вважав представником українського підпілля. Насправді це був агент НКВС Павло Судоплатов. Він передав Коновальцю коробку шоколадних цукерок із вибуховим пристроєм. Через кілька хвилин на одній із вулиць Роттердама пролунав вибух. Коновалець загинув на місці. Його поховали на кладовищі Кросвейк. Могила поступово стала важливим місцем пам’яті для української еміграції.
Євген Коновалець (encyclopediaofukraine.com) Коновалець — не перший і, ймовірно, не останній
Це вже не єдина така історія. У травні 2026 року з Люксембургу до України перевезли останки іншого керівника ОУН — Андрія Мельника, а також його дружини Софії Федак-Мельник. Їх також урочисто перепоховали на Національному військовому меморіальному кладовищі.
На той час українська влада вже відкрито говорила про значно масштабніший процес. Дипломатичні установи України проводили інвентаризацію поховань видатних українців за кордоном. У робочих матеріалах ішлося про поховання майже сотні діячів УНР, ЗУНР та українського визвольного руху, представників еміграційних урядів, а також військових, політиків і представників культури у понад двадцяти країнах.
Це не дивно. Українська історія ХХ століття значною мірою писалася за межами самої України. Симон Петлюра похований на паризькому Монпарнасі. Степан Бандера — на мюнхенському Вальдфрідгофі. Численні генерали Армії УНР, політики, письменники, науковці та діячі еміграції поховані в Польщі, Чехії, Німеччині, Франції, США, Канаді та інших країнах.
Україна протягом десятиліть не могла стати місцем їхнього останнього спочинку з простої причини: спочатку незалежної України не існувало, а згодом їхнє перепоховання в Україні залишалося політично неможливим. Тепер ситуація змінилася. І те, що раніше було радше мрією істориків та еміграції, перетворилося на цілком практичне питання:
чи повинні ці люди повертатися додому?
Від окремих перепоховань — до Національного пантеону
Ідея Національного пантеону обговорюється вже не одне десятиліття. Але тільки зараз вона починає перетворюватися з абстрактної пропозиції на державний проєкт. 1 липня Кабінет Міністрів утворив Український національний пантеон як меморіальний комплекс загальнонаціонального значення у складі Національного заповідника «Києво-Печерська лавра». Український інститут національної пам’яті отримав завдання розробити концепцію, Міністерство культури — визначити конкретне місце та організувати архітектурний конкурс, а МЗС разом з УІНП — перевіряти відомості про закордонні поховання і домовлятися про можливі ексгумації.
Києво-Печерська лавра Окремий законопроєкт про Національний пантеон Верховна Рада того ж дня підтримала 287 голосами. Він визначає Пантеон як місце вшанування найвидатніших українців різних історичних епох — від Русі до сучасності.
Йдеться не лише про військових. У законопроєкті згадані глави українських держав різних часів, президенти, військові командувачі, видатні діячі науки,
освіти, культури, мистецтва, релігії, спорту та громадянського суспільства. Передбачено різні форми пам’яті: перепоховання, кенотаф — символічна могила без останків — або меморіальна таблиця.
Пантеон — це не рейтинг популярності
На перший погляд критерій простий: там мають бути «найвидатніші». Але щойно держава намагається скласти конкретний список, починаються складнощі.
Чи має бути в Пантеоні кожен президент України? Ухвалений парламентом текст передбачає, що президенти можуть бути вшановані, за винятком тих, кого усунули в порядку імпічменту. Але президентство саме по собі ще не робить людину моральним авторитетом.
Чи достатньо звання Героя України? Державні нагороди теж відображають політику конкретного часу, а деяких людей держава згодом позбавляла цих нагород. Як порівняти внесок військового командира і письменника? Вченого й дисидента? Олімпійського чемпіона й політика? Людини, яка створювала державні інституції, і людини, яка боролася з тоталітарною державою?
На ці питання немає однозначних відповідей. Саме тому пантеон — одна з найполітичніших форм пам’яті,
навіть якщо зовні він виглядає як тихий меморіальний простір. Пам’ятники можна поставити в десятках міст. Вулиць, названих на честь однієї людини, може бути тисяча. Але центральний державний пантеон — один. Місце в ньому автоматично створює ієрархію. Держава говорить: ось люди, через чиї долі ми хочемо розповідати власну історію.
Національний пантеон не повинен перетворитися на велике кладовище політичних діячів. Якщо він справді має представляти історію країни, то повинен відповідати на значно складніше питання: не хто мав найбільшу владу, а хто найбільше вплинув на те, якою стала Україна.
Франція показала, що місце в Пантеоні не вічне
Найвідоміший європейський приклад — паризький Пантеон. Будівлю почали зводити як церкву Святої Женев’єви, але Французька революція перетворила її на світський храм видатних постатей нації. Відтоді історія Пантеону багато разів віддзеркалювала історію самої Франції: монархія повертала будівлі релігійне призначення, республіка знову перетворювала її на громадянський меморіал.
Паризький Пантеон Остаточно світським Пантеон став після смерті Віктора Гюго у 1885 році.
Сьогодні там вшановані Вольтер і Руссо, Гюго й Еміль Золя, Марія та П’єр Кюрі, герой французького Опору Жан Мулен, Симона Вейль, Жозефіна Бейкер та інші.
Але одна з найцікавіших історій сталася ще на самому початку. Першою людиною, чиї останки революційна Франція урочисто перенесла до Пантеону, був політик і оратор Оноре де Мірабо. Після його смерті 1791 року йому надали статус національного героя. У листопаді 1792 року виявилося, що Мірабо таємно підтримував контакти з королівським двором. А 21 вересня 1794 року його останки винесли з Пантеону.
Це майже ідеальна ілюстрація головної проблеми будь-якого державного пантеону: історичний вирок ніколи не є остаточним лише тому, що його вигравіювали на камені. Те, що одному поколінню здається безумовним героїзмом, наступне може переоцінити після відкриття архівів, зміни політичної культури або появи нових моральних критеріїв.
Жозефіна Бейкер: до Пантеону можна потрапити без перепоховання
Французький досвід дає ще одну корисну підказку. У 2021 році до Пантеону символічно ввели Жозефіну Бейкер — американку за народженням,
французьку артистку, учасницю Опору, співробітницю французької розвідки під час Другої світової та активістку руху проти расизму.
Але її тіла в Пантеоні немає. Родина не захотіла переносити останки з Монако, де Бейкер похована разом із близькими. Тому до паризького Пантеону внесли символічну труну із землею, взятою з кількох місць, пов’язаних із її життям. Так Франція вшанувала національну героїню в Пантеоні, не переносячи її останків із Монако.
Жозефіна Бейкер Португалія: у Пантеоні може лежати футболіст
Португалія показує іншу модель. У Національному пантеоні в Лісабоні поховані президенти, військові, письменники. Але поряд із ними — співачка Амалія Родрігіш та легендарний футболіст Еусебіу.
Останки Амалії перенесли до Пантеону 2001 року. Вона стала першою жінкою, яка отримала таку честь. Еусебіу перепоховали там 2015-го. Для суспільства, звиклого бачити історію як послідовність князів, президентів і генералів, присутність футболіста в національній усипальниці на перший погляд може здаватися дивною. Але саме тут виявляється інша логіка Пантеону.
Держава вшановує не лише тих,
хто нею керував. Вона вшановує людей, завдяки яким країну впізнавали, які формували її культуру і давали мільйонам громадян відчуття належності до спільноти.
Іспанія: держава може не лише ховати, а й викопувати
Після смерті диктатора Франсіско Франко 1975 року його поховали в Долині полеглих — грандіозному меморіальному комплексі неподалік Мадрида. Монумент звели за його правління. До будівництва, зокрема, залучали політичних в’язнів, а комплекс містив останки десятків тисяч загиблих у громадянській війні.
Долина полеглих Протягом десятиліть поховання Франко фактично перетворювало меморіал на місце поклоніння диктаторові. Демократична Іспанія довго не могла вирішити, що з цим робити. Лише 2019 року після багаторічної юридичної та політичної боротьби останки Франко ексгумували й перенесли на звичайне кладовище, де була похована його дружина. Тодішній уряд пояснив рішення дуже просто: в європейській демократії державний меморіал не може залишатися місцем прославлення диктатора.
Чи повинен національний герой бути бездоганним
Для сучасної України роль Коновальця у боротьбі за незалежність очевидна.
Він командував одним із найбоєздатніших формувань Армії УНР, зберіг організований визвольний рух після поразки державності, створив структури, які продовжили боротьбу з радянською системою, і був убитий агентом Москви.
Але історичні діячі майже ніколи не живуть у стерильному просторі. Коновалець стояв біля витоків ОУН — руху, щодо ідеології та методів якого точаться суперечки не лише за кордоном, а й серед українських істориків. Політичне насильство міжвоєнного націоналістичного підпілля, ставлення до авторитаризму, контакти з різними європейськими державами — усе це також частина історії.
Сам Коновалець загинув 1938 року — до розколу ОУН, Другої світової війни, масштабного українсько-польського міжетнічного насильства 1940-х років та багатьох подій, які сьогодні найбільше впливають на міжнародні дискусії щодо організації. Але в масовій свідомості різні періоди часто зливаються.
Тому Пантеон не повинен працювати як машина для виробництва бездоганних святих. Навпаки, зріла державна пам’ять має бути здатною сказати: ця людина зробила винятковий внесок у нашу державність — і водночас контекст її діяльності,
ідеї чи окремі дії потребують критичного осмислення. Визнання масштабу постаті не вимагає заборони на історичну дискусію.
Навіщо Пантеон країні, яка воює
На перший погляд може здатися дивним, що країна витрачає політичну енергію на Пантеон під час великої війни. Але саме війна пояснює, чому ця тема постала саме зараз. Російсько-українська війна давно вийшла за межі боротьби за територію. Росія послідовно намагається заперечувати самобутність української історії: привласнює Русь, називає українську державність випадковістю, українських діячів — або «російськими», або «зрадниками», а будь-який незалежницький рух — історично нелегітимним.
Пантеон — це відповідь на таке заперечення. В одному просторі держава хоче поєднати постаті різних епох — від князів і гетьманів до діячів УНР, дисидентів, науковців, митців і сучасних захисників. Це спроба матеріально втілити цю тяглість там, де українську історію століттями розривали імперії.
Пантеон як дзеркало живих
Пантеон здається місцем для мертвих. Насправді він завжди створюється для живих. Повернення Євгена Коновальця — лише один із перших кроків.
Попереду — складніші постаті з різних історичних епох, суперечки з сусідами, позиції родичів, питання поховань за кордоном і неминуче запитання: чи може видатна, але суперечлива українська постать претендувати на місце в Пантеоні?
Відповідь варто шукати не в бажанні створити ідеальних героїв. Ідеальних історичних постатей не існує. Пантеон мав би показати людей, без яких неможливо пояснити шлях України до самої себе — з їхніми перемогами, помилками, трагедіями й суперечностями.
Справжній сенс майбутнього Пантеону визначатиметься не тим, скільки трун держава зможе повернути з чужини. Він полягатиме в тому, чи зуміє вона створити простір, де історію не ховають під мармуром, а пояснюють. Бо зріла нація відрізняється не тим, що має героїв. Вона відрізняється тим, що здатна пам’ятати їх без страху перед складною правдою.
